Поезії Тетяни Власової

* * *

Моя мама чує новини і дуже хвилюється.
Маму досі чомусь лякає чорний шолом.
Я стою на Майдані, на жовто-блакитній вулиці,
Поряд сивий дідусь потирає очі й чоло.

І нічого, здається, більше не має значення.
Тут і сльози, і усмішки, лід і гарячий чай. 
Я стою на Майдані – і це моє спецпризначення,
Бо майбутнє сьогодні і тут – на моїх плечах. 

Щоб не було ударів кийком, кулаком, пір’їною,
Щоб ніхто не мовчав, не ховався і не тікав,
Я живу на Майдані, який тепер став країною,
Що її так боїться неввічливий Ялинкар. 

«Можеш мною пишатись, я знаю – тут кожен вистоїть,
На Майдані – всі справжні, і сила тепер у них».
Я стою, посміхаюсь і чую від мами у відповідь: 
«Одягайся тепліше, на ніч обіцяють сніг»

 

* * *

Я в такому, бачиш, відрядженні,
Звідки люди приходять незрячими.
Де ведуться якісь перемовини,
Найміцніші коктейлі замовлені.

Тут, забувши про маму з татом,
Називаються гордим птахом,
Полонених ганяють голими,
А для захисту цілять в голови.

Тут калічать і зносять повністю,
Відзначаючи День Соборності,
Викрадають, збивають з ніг,
Поливають водою в сніг.
Тут повітря – із газу вата.
Тут уже почали вбивати.

Але, знаєш, тут кожен сяє: 
«Переможемо. Обіцяєм».
І з здобутком, безмежно цінним,
Я приїду додому цілим.

 

* * *

Мама відправила сина,
Просила
Бути обачним.
Син обіцяв берегтися щосили: 
«Мамо, не плачте». 

Місяць минає, закони погіршали,
Прийняті жестами.
«Мамо, я просто не можу по-іншому – 
Я на Грушевського». 

Вулиця стала дуже болючою – 
Що говорити?
Син повернувся – очі заплющені,
Прапором вкритий. 

Сонце сховалось – негода.
Чи буде
Праведний суд?
Там, де учора проходив, сьогодні
Друзі несуть. 

Мама заплакана, хрестить повсталих
Мовчки, без слів.
Сина не стало,
В неї віднині – мільйони синів.

Див. також: