Жінка-УКРАЇНКА

Присвятити гарного вірша тому, хто спонукав відчути приємний солодкий ще у юному сердечку – мрія чи не кожної дівчини. Пройшла через радість дитячої поетичної творчості і Тетяна Череп. А в 14-ть вона складала вже серйозні вірші і була впевнена, що наступить час, коли її творіння буде надруковане у окремій книжечці. Про це якось сказала мамі й тату – сільським вчителям.

Людмила Олександрівна і Павло Федорович згадали про доччину мрію, коли побачили якось в її руках товстий зошит з віршами. Попросили «глянути». Після прочитаного тихенько пораділи між собою за свою юну поетесу, а похвалили дещо стримано, порадили, щоб до захмарних мрій добавила більше  реального життя.  Втім у батьків не залишилося найменшого сумніву – доччині вірші треба видавати.   Було й здивування: коли вона встигла стільки написати? Адже і в школі добре вчиться, і по домашньому господарству постійно допомагає…

- Коли «хворієш» творчістю, час для неї завжди знайдеш, - пригадує дитинство  Тетяна Павлівна. – Я виросла в мальовничому селі Стара Басань, поблизу лісу, де  й шукала своє раннє натхнення. Та згодом відчула, що то лише Всевишньому відомо, де тебе осяє його послана іскорка. Бувало, й на уроках щось «заримую». Зі школи поверталася здебільшого замріяною в щось прекрасне…

Над феноменом літературного дару вона задумається пізніше, а в юні роки просто творила, що на серце лягало. Не переставала писати вірші коли вже відчула себе дорослою, заміж вийшла.  А батьків постійно осідав матеріальний клопіт: де взяти гроші на видання першої збірочки? Сума потрібна була не така вже й велика, але в лихі 90-ті вчителям по півроку не платили навіть тієї жебрацької зарплати, жили з домашнього господарства. Тож голова сімейства Павло Федорович скликав родинну раду за участю найближчих родичів, де й вирішили «скинутися, хто скільки може».  За зібрані гроші й видали в 1996 році першу збірочку віршів Тетяни Череп.  Того ж року в неї народися й первісток – Віталик.

  Не запанікувала, а наважилась на рішучий крок

Радість від першої збірочки поступово захмарювалась життєвими клопотами. Від першого проблемного одруження в чужій для неї Бобровиці залишився чи не єдиний приємний спогад – народження сина. Хоча потім, з ним на руках, довелося зазнати немало побутових і моральних труднощів, адже здебільшого ростила його сама, бувало, й по «чужих кутках».

Робота в районній газеті приносила певні творчі «віддушини», розширяла коло цікавих людей, давала можливість бути постійно в центрі місцевих подій, і, не менш важливо для поета, - мати під рукою трибуну для донесення до читачів свого творіння. Поступово вірші Тетяни Череп «перекочовували» й на шпальти обласних друкованих видань. Та невдовзі до сімейних проблем добавились і професійні: через колотнечу в редакції, нові «віяння» в районі довелося залишити роботу в газеті. Безробітною не стала,  пішла працювати у районний музей.

- Роки роботи в музеї не вважаю втраченими для мого творчого розвитку, - розумує Тетяна Павлівна. – Глибше вивчення історії рідного краю значно розширило моє світосприйняття, підказало нові теми і нових поетичних героїв. Навіть більше стала писати віршів, ніж коли працювала в газеті. Водночас відчувала, як з кожним днем все важче мене щось гнітить, давить на мою творчість і взагалі психіку, настрій… Я не запанікувала, а почала невпинно нарощувати бажання якнайшвидше вирватись з-під усього цього і полинути назустріч своєму щастю, яке неодмінно повинно десь бути. Віра в нього ніколи мене не покидала. Але під впливом певних життєвих обставин доводилось відкладати активні пошуки того, що посилає Господь на землю кожній людині, тільки не кожен вміє скористатись цим небесним дарунком. Я серед тих, хто находить своє щастя.

Тетяна поїхала в Київ. Хоча спочатку були наміри оселитися тимчасово і в Чернігові, потім з’ясувала, що в обласному центрі важче знайти роботу. У столиці теж не відразу пішла в журналістику – певний час працювала в музеї Павла Тичини, брала участь в організації ювілейних і тематичних заходів, приурочених пам’яті відомого земляка. А це – нові знайомства з цікавими людьми, перспективи творчого росту. Знайшлася невдовзі робота й за журналістським фахом, ще й з літературним нахилом. Також мала змогу частіше спілкуватись з письменниками-земляками, передусім з Андрієм Головком, що був для неї літературним батьком.

Постійного помешкання в Києві не було, але побутові незручності чи не з першого дня відійшли на задній план. Головне – в столиці з’явилось нове творче дихання, що поглиблювалось після кожної нової зустрічі з «Великими». «Якщо вони спілкуються зі мною, як з рівною, то, очевидно, мої вірші чогось варті», - подумки раділа і хвалила себе. Ні, носа не задирала, а от впевненості сама собі добавляла.

Передчуття осялись щастям

Якось їй запропонували бути ведучою на «корпоративі» Чернігівського земляцтва в Києві. Культурна програма повинна проходити на теплоході, з прогулянкою по Дніпру. «Якби таку пропозицію одержала, коли жила ще в Бобровиці, то швидше б крізь землю провалилась, ніж дала б згоду», - це Тетяна пошепки сказала собі, коли ступила на палубу того плавучого клубу. Але  невеличкий «мандраж» за хвилину де й подівся, вона побачила багато знайомих людей, з допомогою яких швидко «вписалась» у великий колектив того зібрання.  

Молода, гарна жінка  своїм дзвінким сміхом заливним голосом людей веселила, бо й сама була на радісному піднесенні. І ніхто не помічав, як до глибини її вразливого серця вривалися й тужливі слова з відомої пісні: «На пароходе музика играет, а я стою одна на берегу…». Вона гнала їх від себе, бо їй справді було весело, проте й від реальності нікуди не подінешся. Та над усім цим було її бажання зустріти своє довгоочікуване щастя, що й наповнювало зміст життя.

- На тому кораблі мене не покидало якесь дивне відчуття, - пригадує Тетяна. – Ото як «вняпилась» в мою голову думка про те, що тут повинно щось важливе для мене трапитись, так і не покидала весь день. Вже й музики відіграли, і пік веселощів покотився донизу, а в голові продовжувало дзвеніти: «День для тебе ще не закінчується, він для тебе особливий…». Чи то я сама дуже так хотіла, чи моя невидима доля настирливо підказувала… І диво таки сталося… До мене підійшов Юра… Він єдиний вловив у моєму життєрадісному серці непомітну для інших тугу самотності, бо й сам цим страждав. І ми тоді як пішли з того пароплава, взявшись за руки, так і йдемо разом  по життю. Правда,  уже не вдвох: є головне наше з Юрою творіння – маленький Богданчик, і мій старшенький Віталик з нами вкупі.

Кажуть, людські серця з’єднують небеса. Та, напевно, не треба забувати й про іншу народну мудрість: на Бога надійсь, але… треба й свою голову мати на плечах. На жаль, у молодих головах нерідко «зашкалює» романтизм, миттєвість, навіть неврівноваженість. Та  духовно сильні згодом можуть сказати, як сказала головна героїня культового фільму «Москва сльозам не вірить», - «як довго я тебе шукала». Фраза, здається, вічна, як і людство. Її тепер часто повторює і Тетяна Череп. Нинішній її чоловік Юрій Пероганич за короткий час спільного життя вже стільки зробив для неї не просто доброго, а казкового, що цього навіть не мріяло її романтичне серце. Переконана, що без Всевишнього тут не обійшлося.

- Моє нинішнє сімейне щастя омріяне, довго очікуване, але не настільки, як маю, - сяє від життя Тетяна Череп-Пероганич. – Юра відомий в Україні і за її межами громадський діяч та менеджер інформаційних технологій, але якби хто бачив, як він радіє – як ото мале дитя, коли певне видання надрукує мого нового вірша!... А якщо мені присудять ще і якусь чергову літературну премію, то в мого чоловіка радості куди більше, ніж у мене самої. Словами цього не передати. Якби хто в такі хвилини заглянув до мене в душу!... Там неодмінно б розгледів, як квітує  справжнє щастя. Жити з чоловіком, який  творчий дар вважає не «дитячим захопленням», а серйозним служінням людям, - вже це є неабиким щастям для мене, і тільки з Юрою його зазнала. 

Після виходу з друку першої збірочки минуло 16 років, а нових книжечок не було. І не тому, що нічого в них поміщати. Тетяна продовжувала писати, її творчість високо поціновували досвідчені письменники і критики, схвально сприймали читачі, коли щось з її доробку з’являлося в місцевій періодиці. Але для видання нової книги потрібні були гроші. Знову скликати сімейну раду? На таке не погоджувалась сама авторка, бо добре знала фінансове становище родичів, та і їй  передусім потрібно було Віталика на ноги становити. 

Книги «посипались» одна за одною за підтримки чоловіка – Юрія Пероганича. А після народження Богданчика змінилася й тематика Тетяниної творчості: стала більше писати для дітей, навіть за казки взялася, а ще – «прорвала» пісенна лірика. Саме за цю поезію одержала високе визнання на престижному міжнародному літературному конкурсі.

Перші пісні на слова Тетяни Череп з’явились ще в Бобровиці. Їх написали місцеві аматори Катерина Калініченко і Зінаїда Гузій. Тепер з поетесою працюють професійні композитори, а пісні лунають і на загальноукраїнському рівні. Та й вірші можна почути в ефірі центральних радіостанцій.

За три останні роки досягнутий високий рівень, що виник не раптово, а на міцному творчому доробку, сформованому ще від першої збірочки. Поетичний талант поступово зрів, наливався, а щоб порадувати всіх своїми плодами, не вистачало  останнього сонячного промінчика. Тетяна не лише терпляче його чекала, а й кинулась шукати, де хмари розходяться.  І Господь помітив її старання…

Людству відомі численні приклади, коли геніальне творіння народжується у великих душевних терзаннях і побутових труднощах. Тетяна крізь усе це  пройшла, все витерпіла, не переставала писати, не відаючи, коли те буде надруковано в новій збірці. Не опускала руки, не впадала у відчай, навпаки – прикладала неймовірних зусиль, щоб у серці й на секунду не погасав вогник надії на краще, що й рухало її по вибоїнах життя. Шлях виявився довгим, де й надійного попутчика зустріла, рідного для душі і життя. А гіркий, з щасливою розв’язкою,  досвід виллє в романі, над яким вже працює. Не заради нової хвилі слава, а з надією, що комусь допоможе позбутися розчарування в житті. Бо при всіх негараздах воно найпрекрасніше, що є на грішній землі.   Як боротись за нього, зокрема жінкам – Тетяна Череп-Пероганич знає:

Для перемог живу,
Не для поразок. Я – жінка!
Треба буде – зірву
З неба найвищу зірку.                                                                                                                                                                       Григорій Войток

Джерело: http://zemlyaivolya.net