Переклади Людмили Коваленко

Таня-Марія Литвинюк

Ми – великі міста, ми такі собі мегаполіси,
У нас приїжджають люди і в нас живуть.
І ми поглинаєм людей, ніби губка, - повністю,
І нас потребують люди оці, мабуть…

І ми називаєм людей поіменно, як вулиці,
У нас є багато доріг і не всі красиві,
І небо не завжди синє асфальт цілує,
і люди, що нас вдихають, не завжди сильні…

Трапляється, людям хочеться переїхати,
Забрати всі речі нарешті і стати вільними,
почати розмову з найкращим у світі лікарем
і кращі маршрути на грудях своїх повісити.

Трапляється, люди хочуть від нас позбавитись,
Бо ми викликаєм залежність сильнішу будь-чого,
А людям же хочеться інші міста побачити,
А людям хочеться інші міста відчути…

А нам все одно. Ми міцно навік завмерли...
Величні такі, статичні такі мегаполіси…
Бо що нам втрачати? У нас ще багато мешканців.
Сьогодні весна рукою махала з поїзда…

Переклад:

We are cities, each one reminds megalopolis,
We have people who come and live inside us.
And we absorb people like sponges, as if we are bottomless,
And these people, certainly, really need us...

And we call people by names, like we call avenues,
We have many roads and not all of them are gorgeous,
And the sky that kisses the pavement is not always blue,
And people that breathe us in are not strong always ...

It happens sometimes, that people want to move off,
To finally pick their things and get freedom, become unrestraint,
To start conversation with the best physician on Earth
And to hang better routes they could have, on their chests.

It happens sometimes, that people want to avoid us,
For we cause the addiction stronger than anything in the world,
And people want to see other megalopolises,
And people want to perceive other cities, to feel or keep hold ...

And we do not care. We are solidly frozen forever ...
Such majestic, such static megalopolises...
For what do we have to lose? Lots of inhabitants.
Today, I saw spring waving her arm from the train modestly …
(с)

 

Андрій Тіток

я живу,
у місті, що б’ється в осінній агонії,
Календарних листах, які відраховують вічність,
Без жодного натяку, жодної крихти самоіронії,
Серед людей, які так чи інакше до мене дотичні,
я живу,
не завжди і всюди доречно,
Видихаю із димом життєві хвилини,
Безвихідно і так само приречено,
Як циркулює кров судинами,
я живу,
перетираю порох із літер,
Аби потім з них з’явилась поезія,
Холодна, з дощем, немов би циклони у Пітері,
Траурна, наче найтяжча процесія,
Так я живу,
мені обіцяють уявний спокій,
Стабільне життя, зваживши те, що я і так уже на колінах,
Серед таких самих як я копій,
В цій Богом дарованій і ним же забутій країні.

 

Переклад:

I live
In the city throbbing in autumn agony,
In calendar leaves counting down the eternity
Without a hint, not a single crumb of self-irony,
Among the people who are somehow tangent to me,
I live
not always and passim appropriate,
My life's moments with smoke I’m exhaling,
Desperate and just as fated,
As in my vessels blood is circulating.
I live
grinding letters into the dust and fug,
For then out of it appears poetry,
cold and rainy like cyclones in St.Petersburg,
Mourning like the last cortege to eternity.
So I live
I’m being promised mental tranquility,
Stable life, seeing that I’m already stooped,
Among copies of copies of people like me
In this country that God bestowed and forgot.
(с)

 

Yukhym

якщо раптом в польоті видно не буде де падати
і у швидкості тій тимчасово втраться зір
чи потрібні поради хоча кожен зможе порадити
щось на кшталт сподівайся на краще і вір
якщо раптом в польоті ти відчуєш що все уостаннє
і вже більше напевне кудись і нема
ти лети собі далі у потрібному спрямуванні
може там і зима але не остання зима
може там і несолодко але якось по-рідному
може там ти відчуєш що дихаєш не дарма
ти лети собі у
спрямуванні потрібному
може тут тебе вже
нічого і не трима

Переклад:

If you don’t see
   where to fall
       during your flight,
And in the high velocity
   you partially
       lose your sight,
And if at that moment
   you need
       someone’s advice,
Though anyone
   can cheer up, like,
       ‘believe and hold on, guy’,
If suddenly in the flight
   you feel that
       this is the last time,
And that you don’t have
   any more place
        to come back from the sky, -
Just fly ahead in the very direction you need
Maybe there is also winter but not the last one, indeed,
Maybe it’s gonna be hard but it all will be about you
Maybe there you will feel that your breathing has meaning, too;
Fly away
In your own direction
Maybe no tie point
Is better for you.
(c)

 

Тетяна Винник

Перекреслене місто у тебе спроможне врости –
сірі привиди знаків, вечірніх доріг беззмістовність,
і абсурдних театрів полярні нічні полюси,
українські пісні, і не меш українська бездомість.

Забувай цю площинність, оцей потойбічний плин –
у калюжах, свічадах, в очах, що любила безтямно.
В цьому місті літати не можна, хіба старий млин –
у тривимірних снах, перемелених каяттями.

А піднімешся вгору, подивишся звисоти –
як сплітаються руки кордонів розмитих, ілюзій.
В перекресленім місті проявляться тільки мости –
до могил, що лишились, і перевірених друзів.

І відчуєш небесну обтяжливість, ніби свою,
досягнеш горизонтів, у котрих несила літати.
І затулишся спогадом теплим, ніби шенгенською,
в невагомості, що притаманна лише емігрантам.

Переклад:

The city, crossed out, is able to grow into you -
the ghosts of gray traffic signs, evening roads’ emptiness,
polar night poles of absurd theatricals,
Ukrainian songs, and even more Ukrainian homelessness.

Forget this planeness, this otherworldly flow -
in puddles, mirrors, in the eyes that you loved deliriously.
In this city, you cannot fly, only the old mill can go
Up in the sky, in three-dimensional dreams, milled by repentance.

And when you climb up, when you take a look from the height -
at the twines of blurred hands of borders and illusions.
Only bridges appear in the crossed city lights-
To the graves that remain, and to the friends that are proven.

You will feel the heavenly burden, as if it’s your own,
You will reach the horizons, in which you’re unable to fly.
And you will cover yourself with warm memories, like with Schengen,
in zero gravity, inherent only to emigrants.
(с)

 

Тетяна Винник

Сховаю тебе у тишу, коли все довкола засне,
і небо себе перевищить – і стане уже неземне.
Ти заповідь нам напишеш, що виконає життя,
і ми себе перевищим, вростаючи в небуття.
 
Проявляться в просторі руки, прозоріші від роси,
злетяться з далеких луків божественні голоси,
розчиняться в домі речі, розійдуться, як мости,
ми житимем у предтечі, ми будем із себе рости –
 
в коріння лункої тиші, немов уселенський магніт,
ми станем від себе вищі, і вищі за свій політ,
у дії і протидії, в воді не пощезнем, в огні.
Сховаю тебе у надії, бо так спокійніше мені.

Переклад:

I’ll hide you into the silence when everything falls asleep,
and heaven becomes unearthly, itself will exceed.
You’ll write us a commandment that life will perform,
and we will exceed ourselves, growing into oblivion.
 
In the space, arms will show up, more transparent than dew,
divine voices from distant meadows will fly together to you,
things will dissolve in the house, and part as bridges do
We’ll live with the precursor, we’ll grow out of me and you -
 
like Universal magnet, in the roots of a ringing quiet,
We’ll tower above ourselves, much higher than our flight,
In action, reaction, fire and water – we won’t disappear.
I’m going to hide you in my hope: I will feel more tranquil.