Творчість

Багатокольорове оповідання

Михайло Блехман

Хмари завжди беззвучно дивляться повз мене, коли я йду в нашу картинну галерею від метро або назад. Галерея називається музеєм образотворчих мистецтв, але, як на мене, образність - це не наслідок жанру –хіба ж маєзначення, хто і що чим і ким вважається та в яку - за рахунком або функцією - скриньку покладений.

Колись хмари - теж наші, як і картинна галерея, - точніше, мої, - колись раніше вони здавалися мені ватою, яка за чиїмось подмухом або, хто їх знає, подихом злетіла в раніше безхмарне небо з небаченої або невидимої новорічної ялинки. А зараз мені зрозуміло, що до ялинки вони відношення не мають, адже це просто і всього лише - клаптики не пожовтілих газет із чорними смужками газетних шпальт.

Грифельний ключ

Михайло Блехман

Оповідання, нашкрябане на грифельній дошці і зрозуміле тільки з голосу.

Ідея з ключем спалахнула у мене в голові–чуєте, як сказано? - майже відразу після того, як я її побачив. Що значить кого? Ідеї ​​невидимі, вихіба не здогадувалися? Ну, тоді від моєї розповіді буде принаймні практична користь.

Продовжую, тільки не перебивайте.

Я не називаю цю ідею ключовою просто тому, що ніколи не вдаюся до гри слів зарадинеї самої. І, будь ласка, не намагайтеся заплутати мене в займенниках.

Отже, я її побачив і майже відразу ж подумав про ключ. Втім, вам подробиці не цікаві. Чи цікаво все інше?

Майже вечір — оповідання Михайла Блехмана

Михайло Блехман

Майже вечір

Ті, про кого я пишу, ніколи мене не помічають.

– Що ти найбільше за все не любиш? – запитав я.

– Час, – майже не замислюючись, відповіла вона, навіть не помітивши мене.
 

Так само точно ні про що не замислюючись, день хилився якщо ще й не до вечора, то вже за гору, до заходу. Сонце, як завжди, не звертало на них уваги, тому й не відривало від них уже не спекотного погляду.

Він застрибнув у моторний човен з навісом від дощу – такий собі маленький корабель.

Антиномія. Інна Гапон-Клименко

В студії програми "Антиномія" заслужена артистка України Інна Гапон-Клименко.

Вікторія Рутковська: Радість Воскресіння

ТРІУМФАЛЬНА ХОДА ВЕЛИКОДНЯ

Сонце весело променем грає,
Золоті дзвони радісно б’ють.
Воскресіння Христове єднає
Весь народ наш в єдину сім’ю.

Перемога життя! Перемога!
Смерть навіки Христос подолав,
Показав нам спасіння дорогу,
Шлях любові й надії проклав.

Він приніс себе Богу в офіру,
Він страждання терпів до кінця.
Воскресіння дарує нам віру,
Грішним дітям Святого Отця.

Пекла баба паски

Баба Ониська вчиняла діжу, готувалась пекти паски. Ще від Стрітення відкладала яйця (на господарстві в баби тільки дві курки), замісила багатенько. А як же інакше, синів – троє, всі, дякувати Богові, оженились, онуків восьмеро підростає, вже й правнуків двоє є. Вірочку ото привозили два роки тому влітку, а Назарчика баба ще й не бачила. Тож кожному по пасці, й уже громадка чималенька, а ще ж і на цвинтар Петрові та свекрам занести треба.
 
Баба місить паску.
Зморщеними, вузлуватими руками місить баба тісто. Ґудзи на пальцях ниють і шарпають, руки крутить, аж сльози навертаються на очі…

Олег Майборода: Життя дається один раз. І витрачати час на сум не раціонально

Українські видавництва ніби змагаються: хто видасть найкращу абетку. Є книги великі й маленькі, є звичайні й тематичні. І всі вони яскраві, привабливі, цікаві. І практично всі – віршовані. Цікаво, скільки тих абеток, створених нашими письменниками, існує в Україні? Сто? Двісті?

Абетка Олега Майбороди, що вийшла друком у видавництві «Талант» наприкінці 2017 року, вирізняється тим, що вона написана прозою. Прочитала її – і в мене одразу виникли питання до автора. Тим більше, що давно спостерігаю за його творчими досягненнями свого земляка (Олег родом із Камʼянського (колишній Дніпродзержинськ), прим. авт).

Отже, починаємо розпитувати...

– Олеже, скільки всього книжок у твоєму творчому доробку?

Юрій Прокопенко. Про мову

БЕЗМОВНІСТЬ

Ми нею майже не розмовляли,
Нам ніби було усе зрозуміло,
Днів мовчазних пролетіло чимало,
Мова сховала оксамитові крила.
Кожен сприймав це як належне,
Згодом домислював щось своє,
Безмовність стала новим безмежжям, 
Ми ще не знали, до чого це призведе. 
Ми ще не бачили, ми не відчували,
Скільки в мовчанні багато скорботи,
Солодке на смак підступності жало,
Не запитало: «Навіщо ти? Хто ти?»
Заздрістю щеплене та злорадством,
Мову – тавровану моветоном,
Мовчання впіймало тенетами рабства,
Підрізало крила, оділо в прокльони.
Навіяло нам, що безмовність – коштовна,
Навіщо літати? Смакуємо муки!
І вже зовсім поруч могилка безкровна,
І звідти не чути ні слова, ні звуку.

Ми

То були ми... 
У просте сімейне щастя 
перефарбували свободу, 
змінили координати
найкращих у світі речей, 
і голос схибнутої  радіоли
викрав смугастий записничок... 
То одна спільна секунда
збила з пантелику 
київський час 
і чорні дні здохли
в інтервалах нормальної 
кардіограми... 

Лисичка

​Дмитро мчав Солов’їною – затишною тінистою вуличкою. Новий джип слухняно корився його вправним рукам. Перед очима стелилася стрічка порожньої дороги: жодного автомобіля назустріч. Та раптом збоку вигулькнуло авто: вискочило з якогось двору. Джип – неабияка втіха й амбітна іграшка Дмитра – з розгону втелющився в темно-сірий легковик. Дмитро не йняв віри: його новенький автомобіль влип у задні дверцята «Жигулів»! Не тямлячи себе, вихопився з машини. Рвонув чужі дверцята – побачив – чорт! – жінку. Зіщулилась перелякано. Дмитрові зосталось безпорадно змахнути руками й звести очі до неба: усе лихо від жінок.

«Піккардійська Терція» презентує пісню на слова Тараса Шевченка

На музику вірш Кобзаря «Ой по горі роман цвіте» поклав відомий український ведучий та шоумен Ігор Пелих.

Історія появи пісні «Ой по горі роман цвіте» на слова Тараса Шевченка та музику Ігоря Пелиха в репертуарі вокальної формації «Піккардійська Терція» тривала майже 20 років. Вперше акапельний колектив почув її у 1994-му - на фестивалі «Доля» в Чернівцях у виконанні гурту «Нічлава Блюз». Самі ж піккардійці почали виконувати на сцені «Ой по горі роман цвіте» у 2013-му (Ігор Пелих трагічно загинув у ДТП у 2009-му). А торік восени ця пісня увійшла у 15-ий альбом «Терції» «Лети…», реліз якого відбувся напередодні 25-річчя формації.

Анна Малігон. Поезія.

Ще ні краплі тепла. Ще не знаю, хто ти мені, хто я
на долоні твоїй, поміж рисочок… Може, межа?
Ще не знято гірлянди. Ще десь осипається хвоя
на столи й килими, і на тіні забутих бажань

Кожне щастя – підслухане. Кожне застілля – не з тими
хто з тобою виходив з одного кривого нуля
Кожна мрія – діждати й дивитись, як наші нестимуть
у трояндову купіль дзвінких повоєнних малят

Завтра сонце наслинить льоди́, як дитина фломастер,
розпадеться на барви ця дика, густа білизнà.
Як це бачити, лікарю? Лікар не скаже. А Майстер…
Він у цьому так само безсилий… Бо хто його зна

Як на запах, іду на слова. Завантажено трафік
на віки́ наперед, і по датах біжить, ніби ртуть,
ненаситна пряма… Ми вигнанці своїх біографій,
нам не знайдеться місця у цім березневім порту

Голосами убитих німують до вітру ворони,
поміж нами і ними натягнута чорна скісна.
За весну цьогорічну ніхто не підніме червоне.
Та кому вона треба, ця стріляна, мерзла весна...

Об'єднати вміст