Творчість

Біжутерія від Анни Чорної

Кожна жінка, дівчина у сучасному світі завжди намагається слідувати моді та мати якнайефектніший зовнішній вигляд. У цьому велику роль відіграють прикраси. Навіть сама Коко Шанель сказала: «Люди з гарним смаком носять біжутерію. Всім іншим доводиться носити золото».

Колискова

Слова Ольги Тимофієвої, музика і виконання Сергія і Тетяни Раховських.

Голгофа України

Хай би навіть не було
Ні загарбання в нас Криму,
Ні на схід не привело
Росіян та іже з ними…      
 
Хай би навіть не згорів
Малайзійський збитий "Боїнг"
Й не понищено бійців
Стільки вже на полі бою…
 
Хай би мирних громадян
Не розстрілювали зайди 
І в кремлівського вождя 
Просвітліли мізки завтра, 
 
Все одно ганьби не змить,
Бо зуміли прихистити
Тих, що мали ми судить:
Втікачів – убивць-бандитів. 
 
Ще й чинили з ними зло. 
Не спростуєш: схід – як доказ.
Як же скажеш не було,
Якщо ллється кров і досі? 

Портрет сепаратиста

Шевелюра кольору кострища –
Попелу, що тихо затухає…
Вітер у кленовім листі свище:
«Широка страна моя родная!..»

Пролетарій Коля – із мітлою,
І совок – ну, як же тут без нього?..
І гарує він без перебою:
Падолистом мощена дорога…

Крепдешин небес – у синю смужку,
У блакитний хмарковий горошок…
Чарка не лікує і не глушить:
Палена горілка, нехороша…

Поезія Світлани Костюк

Собі

задихатися  дихати падати  далі іти
по стежках лісових по небесних віднайдених схилах
шепотіти  собі я щаслива я дуже щаслива
бо той образ той погляд зоріє мені з висоти
з висоти не-прощань  не-чекань не-побачень а ще
з висоти не-розлук  не-освідчень надуманих нами
засівати блокнотик своїми сумними піснями
і схилятись хіба що на осені тихе плече
всі печалі густі переходити майже убрід
не зотліти в золі  ліпше жар у долоні згрібати
ліпше  зовсім згоріти лишаючи сонячний слід
я приречена вже в цьому світі де світло як дим
в цьому світі де справжні чуття як безликі примари
де салюти фальшиві  немов похоронні  фанфари
пролетять-продзвенять над розтерзаним небом   моїм
задихаючись дихати дихати до німоти
римувати свій біль що біліє уже від любові
воскресати повільно у кожнім  народженім слові
і в`язати  в`язати комусь рятувальні мости…

Зона відчуження

Зона відчуження. Яблуня

Рукате, порепане дерево,
Яке народилось не в Зоні,
Жило без законів відчуження,
Укупі росло з хлопчаками,
Рипіло у танці під стерео,
Торкало гладке підвіконня,
Як вечір кінчався натруджений –
Дівчат обсипало квітками…

Позиркує сторожко яблуня,
Вона – ще нівроку бабуся:
Модельного, бачите, зросту,
Лиш сиві від часу гілки…
Сумує: господарів забрано,
Хоча й обіцяли вернуться,
Казали: ще крикнемо тости,
І вип’єм сто грам залюбки!..

Зона відчуження. Репортаж-спогад про квітень 2013 року

Щороку, починаючи з 1986 року, квітень для українців має гіркий присмак полину – чорнобилю… 28 років минає від початку страшної катастрофи, рівної п’ятьом сотням Хіросім – початку аварії на Чорнобильській АЕС.

Назавжди (оповідання Анни Багряної до 21 липня – дня народження Олени Теліги)

«Коли я вивчу всі літери і слова, спробую сама написати вірш. Не думаю, що це аж так складно», – міркувала п’ятирічна Оленка, вкладаючись до сну.

Вдень вона ходила з мамою на виступ дитячого театру. Діти декламували напам’ять вірші відомих поетів. Дивлячись на них, Оленка раптом вирішила, що може виступати не гірше. А тому під час антракту вибралася на сцену й теж прочитала один завчений вірш. У залі залунали оплески. Вдоволена своїм першим тріумфом, дівчинка вклонилася глядачам.

Поезія Надії Кучер

Нова осінь

Вечір дихає серпанком прохолоди.
Ніч розгубила зорі на воді.
Казковий сон навшпиньки ходить,
Нашіптуючи сонній щось траві.
Дивись на осінь, відчувай її, торкайся.
Та, чур, не руш! І павутин не рви…
Оце моє теперішніє щастя:
Холодний вечір, осінь, ти…

 

Даруєш білі троянди

Даруєш білі троянди.
Я люблю їх. А сьогодні не рада.
Невідкритим лишиться вино.
Не зітреться губами помада.
Не торкнеться рукою рука.
Не зустрінеться погляд з зітханням.
Я занадто, коханий, слабка,
Щоб прощати іще раз востаннє.

 

Поезія Лариси Омельченко

Побутовий фашизм

Багатьом придніпровським землякам Сергія Нігояна

Ця юності причахлоїпечать:
Життя затихло на студентській лаві...
Вальсують пальці, а вуста мовчать
Без поцілунку в строгій балаклаві.

Ця товща лат ховає від біди –
Незнання, небажання, пофігізму...
Байдужості напалми відведи –
Простого побутового фашизму!

Коли сусідка спідній бруд пере,
В піввуха дослухаючись до горя:
Хтось нині, натякають, ще помре...
Та він же «екстреміст» - отак говорять!

Проза Лариси Омельченко

Нащадок

…А я сказав: «Бабусю, не мовчи. Я дуже хочу це знати». А вона мені: «Навіщо? Тобі мало своїх проблем? Ну, було і було…». Та я від неї не відчепився, бо вже не дитина, і знаю куди звернутися. Піду до військкомату, напишу в обласний архів, чи, врешті, розпитаю очевидців, або й знайду потрібний сайт в Інтернеті… Краще, ба, сама розкажи, а то всю Україну підніму на ноги, чуєш? Дарма, що мені чотирнадцять років...

Справжнісеньке теля

Лариса Омельченко виступає під час виїзного засідання Городищенського літературного мистецького об'єднання. Провели його в селі Зелена Діброва, в Вільшанській школі-інтернаті 22 і 23 листопада 2013.

Мультфільм створений силами учнів та педагогів СШ №4 міста Підгороднього. Вірші Лариси Омельченко.

Об'єднати вміст