Творчість

Поезія Надії Кучер

Нова осінь

Вечір дихає серпанком прохолоди.
Ніч розгубила зорі на воді.
Казковий сон навшпиньки ходить,
Нашіптуючи сонній щось траві.
Дивись на осінь, відчувай її, торкайся.
Та, чур, не руш! І павутин не рви…
Оце моє теперішніє щастя:
Холодний вечір, осінь, ти…

 

Даруєш білі троянди

Даруєш білі троянди.
Я люблю їх. А сьогодні не рада.
Невідкритим лишиться вино.
Не зітреться губами помада.
Не торкнеться рукою рука.
Не зустрінеться погляд з зітханням.
Я занадто, коханий, слабка,
Щоб прощати іще раз востаннє.

 

Поезія Лариси Омельченко

Побутовий фашизм

Багатьом придніпровським землякам Сергія Нігояна

Ця юності причахлоїпечать:
Життя затихло на студентській лаві...
Вальсують пальці, а вуста мовчать
Без поцілунку в строгій балаклаві.

Ця товща лат ховає від біди –
Незнання, небажання, пофігізму...
Байдужості напалми відведи –
Простого побутового фашизму!

Коли сусідка спідній бруд пере,
В піввуха дослухаючись до горя:
Хтось нині, натякають, ще помре...
Та він же «екстреміст» - отак говорять!

Проза Лариси Омельченко

Нащадок

…А я сказав: «Бабусю, не мовчи. Я дуже хочу це знати». А вона мені: «Навіщо? Тобі мало своїх проблем? Ну, було і було…». Та я від неї не відчепився, бо вже не дитина, і знаю куди звернутися. Піду до військкомату, напишу в обласний архів, чи, врешті, розпитаю очевидців, або й знайду потрібний сайт в Інтернеті… Краще, ба, сама розкажи, а то всю Україну підніму на ноги, чуєш? Дарма, що мені чотирнадцять років...

Справжнісеньке теля

Лариса Омельченко виступає під час виїзного засідання Городищенського літературного мистецького об'єднання. Провели його в селі Зелена Діброва, в Вільшанській школі-інтернаті 22 і 23 листопада 2013.

Мультфільм створений силами учнів та педагогів СШ №4 міста Підгороднього. Вірші Лариси Омельченко.

Іграшки теплі і яскраві

Тетяна Грищук знову радує нас своїми новими роботами. 

Її вироби теплі, яскраві. Вони можуть бути і окрасою інтер’єру, і улюбленими іграшками для малюків.

Вмілі руки майстрині  вкладають у кожен витвір всю свою любов, вміння і натхнення.

Дивіться, насолоджуйтесь красою, пробуйте щось подібне робити самі, або придбайте вироби  безпосередньо у їх власниці.

Українцям!

Видатний казахський письменник, перекладач, академік, головний редактор журналу «Тамыр», лауреат багатьох міжнародних і національних премій Ауезхан Кодар надіслав свого прекрасного вірша, в якому щиро підтримує український народ. 

Століттями в ярмі
Облуди, рабства й крові
Ви не були німі,
Плекали дух і мову.

Моливсь святий Тарас
За Батьківщину-матір – 
Ніхто й ніколи вас
Не зміг завоювати!

Коли живеш з Україною в серці (фото)

Майстер петриківського розпису, художниця з Дніпропетровська Вікторія Тимошенко знову дивує. На цей раз розмальованим власним авто.

Маєте баження мати і у себе таке диво - зробіть його власними руками.

Коли живеш з Україною в серці - хочеться творити справжні дива!

 

«дерево-пташе самотній і сутінний...»

дерево-пташе самотній і сутінний 
ходиш довкола густої води 
поки зірки від вечірні до утрені
зносять ясу мерехтливу туди

дерево-пташе мовчиш не запитуєш
хто твою пісню тонку потопив
вольні літа потоптав недопитими 
кинув жаринами серед ропи

дерево-пташе зникатимеш плавнями 
пам’яті в сивім пері не згуби 
хай перегойдує хвилями плавними
місячну скіпку твоєї журби

Марко Винник

Поезії Іванни Стеф'юк

Думається. Неквапно, крок за кроком переходжу по власній свідомості. Хто я і де – чому потрапила сюди і як так вийшло, що зустріла саме цих людей? Хоча це, звісно добре, що я зустріла саме їх і вони зустріли мене – але як це сталося? Уважніше вслухаюся у фразу «немає нічого випадкового», ніби шукаючи за нею натяк на чиюсь мету. Та ні, може то і не  так все складно – сьогодні просто думається…

 

****

Коси тримаю - а хтось розплітає їх вітром...
Душу тримаю, а чую вже доторк руки.
Крок перед кроком - я прийду, ще прийду - лиш вір ти,
Зараз пропаду - чекаю своєї ріки.

Усім матерям Росії

Почуйте нас всі матері Росії -
Не посилайте на війну дітей.
Обманюють химерні лицедії –
Не хочемо ми крові і смертей.

Не екстремісти ми і не бандити,
А добрий, мирний, трудівник-народ,
Який хотів у мирі з вами жити –
І свій статут не пхав у ваш город.

Не даємо вказівок ми нікому, - 
Як жити далі і куди іти… 
Усюди -у великому й малому –
Ми хочемо усе самі знайти.

Проза Віоліни Ситнік

Професори теж помиляються

Баба Аделя поралася біля старої печі, підкидаючи до неї раз у раз сухі ковіньки. Полум’я від цього весело потріскувало, розсипаючись снопом золотих іскор. Стара повільно попрямувала до діжки, де підходило тісто на калачі. Перехрестивши його тричі та промовивши молитву, почала місити. Зморшкуваті вузлуваті руки добре знали свою справу: вимішували ретельно, проте з любов’ю. Ніхто, глянувши на них, не здогадався би, що ті натруджені руки колись належали відомій професорці філологічних наук. Та й самій Аделі здавалося, що то неправда, і все було в минулому житті, від якого в неї тільки й залишилося, що правильна вимова та любов до українознавства. Жінка бережно вигорнула тісто на стіл і почала виробляти калачі, уявляючи, як понесе через три дні жовте сонечко у великодньому кошику до церкви. Закінчивши із цією справою, схопила відро і подибала до криниці. Несла важку ношу, а голову, як завжди, обсіли тяжкі думки: «Нема кому допомогти… Кухля води подати… Стара стала, немічна… Помру, ніхто й не дізнається… Ех, дурна я, дурна… Не треба було того робити… ». Баба Аделя скрушно зітхнула, перевела подих і попрямувала до хати. Зачиняючи двері, почула тихе кумкання жаб. «Ранувато ще для них…» – пронеслося в голові. Жінка заходилася саджати калачі в піч, прикрила заслінкою та й сіла на тверде ліжко. Зімкнула повіки на секундочку, а перед очима лекційне заняття, яке проводила більше тридцяти років назад.

Об'єднати вміст