На порталі «Жінка–УКРАЇНКА» ми публікуємо матеріали українською мовою. Проте для цього твору вирішили порушити політику порталу. Мова про вірш «Ніколи ми не будемо братами», який написала Анастасія Дмитрук у зв'язку з російською анексією Криму. 19
Цей кліп — вірш у виконанні авторки, з'явився в мережі 19 березня 2014, а вже 11 квітня подолав межу у 1 млн переглядів.
Литовські музиканти спільно з хором Клайпедського музичного театру записали відеокліп. З часу завантаження 3 квітня 2014 до 14 квітня 2014 цей кліп також був переглянутий більше мільйона разів.
Київ. Революція. Зима 2013–2014.
1
Нарекли Пілатом
Одягайте, хлопці, камуфляжі
І візьміть набоїв про запас,
Постріляйте друзів учорашніх,
Бо вони повстали проти нас.Проти мене.
Влади хочуть, слави?
Хочуть перевибрати главу?
Як захочу, то продам державу.
Я її «розсиплю, розірву».Обзивають злодієм проклятим
І несуть усяку каламуть.
Нарекли мене якимсь Пілатом,
А його моїм ім’ям вже звуть.
Біда ніколи не прийде одна –
Сім бід по світі за собою водить.
То не біда, що в косах сивина,
Як є душа, що розуміє поряд.Як поруч є синів міцне плече,
Чи доньчині надійні теплі руки.
Біль самоти тоді не так пече,
Стають коротші місяці розлуки.Як вирахувать мамине тепло,
Чим виміряти татові тривоги?
І хоч би скільки років не пройшло –
Батьки дітей чекають край дороги.Спаси їх,Боже, бідам всім на зло!
Не дай батькам зазнати смертну муку!
Щоб їм на схилі літ не довелось
В чужих людей випрошувать притулку.
* * *
Не плачте, мамо... Я - в Небесній Сотні...
Я за Вітчизну голову поклав...
Я знаю, мамо, гірко Вам сьогодні -
Я ж бо живим вернутись обіцяв...
Не вийшло, мамо... Снайпер вцілив в серце...
Світ почорнів... І зупинився час...
Пробачте, мамо... Мусив я померти,
Бо Україна лиш одна у нас!
Прощайте, мамо... і простіть, благаю,
Що так невчасно світ цей полишив...
Я шлю Вам, мамо, вісточку із раю...
Я дуже, мамо, дуже Вас любив...
23.02.2014
Минуло 40 днів, як на вівтар свободи поклали своє життя хлопці з Небесної Сотні. Світла їм пам’ять і вічний спокій! Разом зі свічкою й квітами на місце загибелі Воїнів Світла я кладу і цей вірш.
НЕБЕСНА МУЗИКА – НЕБЕСНІЙ СОТНІ
Небесна музика звучить…
В жалобі ангели співають…
Життя мінливе – тільки мить
Із вічністю нас розділяє…Ще вчора ви були живі…
Кохали, плани будували…
Судився ж вам недовгий вік –
Домівкою вам небо стало…Ген - ген курличуть журавлі:
«Небесній сотні слава! Слава!»
А ми лишились на землі
Продовжувати спільну справу.
Вишня
Білим цвітом весна коси заплела,
Наречена-вишня квіти одягла.І минулу весну якось пригадала -
Дівчина-красуня зустрічі чекала.Ти прийшов козаче, тільки ніч упала,
Знову зоря ясна в небі запалала.Та кохання пісня усю ніч лунала,
Закоханих цвітом вишня посипала.До світанку молоді милувалися,
Гаряче та ніжно цілувалися.Тільки промінь сонця починав блищати,
Як козак поїхав землю захищати.
У письменниці Міли Іванцової, яка від початку Майдану бере активну участь у його житті (навіть в найнебезпечніші хвилини), є цілий фотодоробок розписаних шоломів.
«У Різдвяну ніч, - розповідає вона, - зайшли ми з донькою в приміщення КМДА, роздивлялися, фоткали, аж раптом біля сцени побачили за столом людей, які... розмальовували шоломи! Звісно, почала знімкувати. А нам запропонували - можете й самі долучатися!
Ооооо! :) То направду було найдивовижніше Різдво в моєму житті!
Ну, а після того понеслося - то для виставки в КМДА, то для знайомих хлопців з Майдану як свого роду оберіг... Цей процес став свого роду терапією у найважчі дні зими...
Тут пахне м’ятою, і ніч куди гостріша,
І зріє тиша, капає на лист…
Багато неба – хочеться ще більше –
А хмари дві – ну ніби обнялись.Так тепло в думці – знов тебе згадала,
І ніч тепліє – капають зірки.
Я на долоні квіти розіклала –
По дві теплюстки падають з руки.Не спиться зовсім – певно, то від м’яти,
І тепла-тепла молода трава…
Не поспішай цю ніжність допивати –
Хай крутиться від ночі голова…
Не вірю...
Мамусю, вони знову прилетіли. Горлиці сіли на воротях, про щось лагідно вуркочуть. Притулившись один до одного, птахи пильно розглядають наше подвір’я. Я сиплю пригоршню зернят, які губляться у вже прив’ялому споришевому килимку. Пара сизокрилих обережно спускається на землю. Знаю, вони чекали, коли ти обізвешся й лагідно попросиш до двору… Вони сумують за тобою, як і я. Наш двір за мить осиротів. Ось і ластівки шугають, шукають твій силует. Одна вмощується на гілочку кліматіса й тужно дивиться… Якось, мамусю, ти запитала мене: «А ти знаєш, про що вони думають?»