Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Творчість
Поезія Наталі Іваськевич
Василю Шкляреві
Весняний день,зимова ніч…
Чи осінь…
Шелест паперу ,чути скрип пера,
Він творить, ну а вітер листя носить…
Невтомно пише все біля вікна,
Не по шаблону пише наш письменник,
Всім критикам не буде догоджать.
Прямий у слові, мужній та відвертий,
За справедливість він готовий воювать.
Любити Батьківщину закликає,
Вивчати мову та історію її,
Своїми творами людей навчає
Боротись, берегти свій отчий дім.
Ви гідні є, щоб зватись патріотом,
За вашу працю, полюбились нам,
Здоров’я та наснаги у роботі,
І творчих злетів я бажаю Вам!
Поезія Анастасії Кириченко
Львів
Сіється дощ. Світить бруківка.
Падає сум. Мариться Львів.
Свариться грім. Їде автівка.
Падає ніч у місто зі снів.
Мерзне мій скверик. Вигнеться кішка.
Хмариться небо. Квапиться Львів.
Думає парк. Тікає доріжка.
Тягнеться сон. Декілька слів.
Мріє вокзал. Хвилюються люди.
Дихає потяг. Час не стоїть.
Сонце ховається. Дощ іде всюди.
Лев ось прокинувсь. Львів іще спить…
2010 рік
* * *
Поезія Надії Адамчук
Я знов стрічаю ранок у поезії…
Я знов стрічаю ранок у поезії,
А день напише прозу буднів.
Ні, не жалкую про безсоння,
І дякую за творчість своїй Музі.Переплітались вірші і рядки,
Напоєні росою і запряжені вітрами,
Сплітались в рими промені весни,
Я насолоджувалась ними до безтями.
Проза Надії Адамчук
Баба Пестина
«За лугом, що розкинувся від повноводної Горині аж до села, у затишному куточку Калинівка, живе баба Пестина. Кожен день вона розпочинає з молитви до Почаївської Божої Матері. Просить здоров’я, щастя, долі для своїх дітей, онуків, правнуків і навіть праправнуків. А їх у Пестини Іванівни немало. Бо виховали вони з дідом Тимофієм трьох синів і дві доньки. Потім родове дерево зарясніло новими гілочками. Бабуся не лише тішилася кожному пагінцеві свого роду, а й колисала всіх. Коли ж уся велика родина збиралася в її оселі, то серце палало радістю і втіхою».
Поезія Аделі Станіславської
Прощальне соло теплого дощу
Осінній грім… Яка то благодать
ці теплі краплі у раптовій зливі…
Так дзвінко по калюжах лопотять,
а я їм усміхаюся щасливо
немов дитина, мов давно колись
у люлі серця щастя колихаю,
а погляд лине у захмарну вись,
звідкіль сльозини небо виливає.
Прощальне соло теплого дощу…
Сюїта серця у стрімких акордах…
За літом ностальгію полощу
у цих небесних благодатних водах,
що краплями-сльозами на щоці
і на калюжі в бульбашці грайливій,
тремтливою росою на руці,
в цій осені задумливо-мінливій…
Адель Станіславська. Бабине весілля
Баба Дарина була мовчазною.
Не любила багато балакати, слухати пустих бесід, та й, здається, усміхатися також, бо домашні вкрай зрідка бачили її розпогоджене обличчя. Була собі тихою, сумирною і трохи зажуреною незалежно від погоди, дня чи пори року.
Мала двоє дорослих одружених дітей, що жили зі своїми сім’ями хоч і неподалік, але окремо від матері, троє онуків та одну онучку, Оксанку.
Оксанку баба Дарина любила, здавалось, найдужче з усіх.
Чим та собі заслужила такого привілею – ніхто достеменно не відав, проте деякі здогадки усе ж навідували Дарчиних доньок. Оте горезвісне жіноче шосте чуття робило ті здогадки переконаннями, про які вони, бувало, нишком від матері помежи себе перемовлялися …
Адель Станіславська. Правда і кривда
Хто знає де в Бога правда, а де кривда… І як воно так виходить, що сплітаються вони тугим перевеслом у людських долях…
Баба Марія не знала людської долі. Але відала з якої неправди захмарювалося людське щастя. Могла сказати звідки біда взялася і де її подіти. Знала вилити віск аби він відпечатав у собі людські радості і печалі, а вона уміла б прочитати у зморщенім плястерку те, що ховає в собі людська енерго_пам’ять.
- Осей чоловік твій – не шлюбний тобі... Добре кажу? Я виджу… Доброго чоловіка маєш, і любить тебе дуже, і добре вам вкупі… Лиш людям від сего зле… Пороблено тобі, дитино. Але то нічого, бо ти добра… І Бог добрий – поможе…
Адель Станіславська. Файний
- Йой, Павлусю, не бий! Не бий, Павлусику, за що ня так б'єш?! Ади дитинку свою заб'єш, що в собі ношу!
- Мовчи, суко! Мовчи, бо зарубаю! Настане кінець і тобі, і твоєму паскудному виплодкови!
П"яні, налиті дикою ненавистю очі Павла, палили злобою розпростерте на підлозі тіло побитої Ганни. Всадивши ще кілька ударів брудними чоботами в обхоплений руками живіт жінки, Павло зневажливо сплюнув і розхитуючись з боку на бік на нетвердих ногах висунувся з хати, гримнувши дверима, аж задзеленчали віконні шиби.
- Порубаю!.. – Гарчав знавіснілий накоренок злоби у людській подобі.
