Жінка-УКРАЇНКА

Вірші молодого прикарпатця Любомира Винника – то направду політ. Політ над несправедливостями світу, які не може не помітити людина, котра уважна до життя і його законів, політ над вершинами і  пропастями, тривалий такий політ, який має пташину долю: мусить довіряти своїм крилам, і час від часу приземлятися і набиратися сил. Любов і розчарування, мрії і роздуми – у текстах Любомира Винника цього не треба шукати спеціально, воно і так помітне неозброєним оком.

Іванка Стеф’юк

* * *

Крізь сум зими мене дістало все:
нещирість почуттів, фальшиві лиця.
Мене кудись в незнаний світ несе,
в місця такі, що вам і не присниться.

Сніги покрили землю до весни.
Моя душа гаряча досі й гола.
Холоне кров. Та вашої вини
немає тут. Лише фальшиві кола
я досі не пробіг і не пройшов,
хоч збив до крові у дорозі п"яти.
Зашив всі рани. Ось останній шов.
Останнє коло залишилося…

Дев'яте…

 

* * *

Місяць цілує сп'янілі очі.
Ніч обіймає тебе за плечі.
Бути з тобою – смертельний злочин.
Тож я над ранок збираю речі.

Старі вокзали. Міські споруди.
Я обираю нові маршрути.
Думки про тебе вбивають люди,
та я не можу тебе забути.

І я тікаю усе подалі,
сховавши мрії в пусті кишені.
Старий сценарій. Нові медалі.
Нові герої на твоїй сцені.

Немає місця в твоєму світі.
Тобі приходять пусті конверти.
Чому ж до тебе мене магнітить?
Тебе я з серця не можу стерти.

* * *

У світі немає меж.
Тож доцільно одне запитати:
Якщо ти і так падеш,
чому б не навчитись літати ?

* * *

Вокзал і поїзди, нічний перон.
Напевне не побачимося більше…
Але ти знай, що я навіть крізь сон
Читатиму напам'ять твої вірші…