Жінка-УКРАЇНКА

Отут і нині
Майдан - 2004

Між бур'яном зухвалої брехні
і квітами тендітної надії
зійшла, немов засів озимини,
бурхлива парость наміру і дії –

здійнялись дружно сходи молоді,
зросли із зерен на родючім полі,
що засівали пращури-діди
на щастя, славу, на козацьку волю.

Діди складали голови в борні,
обстоювали землю, рід, країну,
подарували – і тобі, й мені –
єдину долю: жити тут і нині.

Отут і нині! Над старим Дніпром,
у древнім місті, що найкраще в світі,
піднесли гідно правди знамено
оплот держави – українські діти.

Ми і незчулись – виросли вони –
честь, гідність, справедливість України,
майбутнє наше – доньки і сини.
Дай, Боже, урожайної години!

24 листопада 2004 р.

Стояв Майдан
(згадка)

Стояв Майдан – бісив «еліту»,
вселяв надію у серця,
що вже не буде «шито-крито»,
що недарма подія ця.

Там, на Майдані, твердо знали –
не бидло ми і не козли.
І хай би що було там далі,
ми все одно перемогли!

Не краймося розчаруванням,
не зневіряймося – бо те
зерно, що впало на Майдані,
крізь перепони проросте.

І ті, хто обіцяв з трибуни,
і ті, хто з остраху тремтів, –
вони минущі. Вічні струни
й Тараса Петриненка спів.

Плекаймо в душах цю зернину,
і дасть Господь, прийдуть жнива.
Ні, ще не вмерла Україна,
попри усе вона жива!

Листопад 2010 р.

І знов Майдан

І знов Майдан, і знов надії,
протест, піднесення, порив.
І менш усього «Євромрії»,
більш – відчуття, що «вже довів!».

Довів чиновник і податок,
парламент, уряд, президент,
судів неправедних «порядок»,
і те пакращення ущент.

До печінок людей дістали
брехня, зневага, хабарі.
Вже стільки у народу вкрали,
що просто страшно на порі.

І за старих, що Бога молять
не дать сконати у нужді,
а надто боляче за молодь –
вразливі душі молоді.

Що їх чекає в Україні,
яке «щасливе майбуття»?
Тому і стали люди нині –
за мир, за гідність, за життя.

І сумно дивиться Шевченко:
коли вже той настане час,
що згинуть кляті вороженьки,
розквітне Україна-ненька
і правда буде поміж нас…

30 листопада 2013 р.

Синам України

Каміння. Постріли. Гранати.
І закривавлені сини.
Хіба ж ми вчились воювати?!
Ми хочем миру, не війни!

Я хочу сонця, а не диму,
любові, радості – не лих.
І юнаків не в домовинах,
а у обіймах і – живих!

Я – жінка. Я не хочу битви.
На жаль, її диктує час…
Я – мама. І моя молитва
за Україну і за вас.

22 січня 2014 р.

Світлана Макаревська