Жінка-УКРАЇНКА

Будемо відвертими: чи не кожному з нас, хоча б інколи, хочеться кардинально змінити власне життя, яке здається банальним і навіть нікчемним. Але здебільшого подібні бажання ми висловлюємо лише подумки. Адже мріяти, як відомо, не шкідливо. Надто вже ризикованим і відчайдушним був би такий вчинок. Як тут не згадаєш про реальну синицю в руці та оманливого журавля в небі?!

«Ні, краще вже не вельми цікаве, проте звичне, прогнозоване, відносно спокійне і, в принципі, цілком нормальне життя. Власне, ми взагалі могли не народитися на цій землі, отож треба радіти тому, що маєш, і не гнівити долю...» — міркуємо ми.  

Але героїня нашої історії — чернігівка Валентина — все-таки наважилася втілити свою заповітну мрію. 

«Діти мають з’являтися 
на світ від любові, а не за розрахунком!» 

Валентина Антонюк вийшла заміж у 18. Уподобав її сусід — малопитущий, урівноважений, а головне — досить заможний: із чотирикімнатною квартирою, обставленою дорогими меблями, новеньким автомобілем «БМВ» та власним бізнесом. Для райцентру, в якому на той час жила Валентина, це було не абищо. Правда, Михайло Гаврилович був майже на 15 років старшим за неї. Але батьки Валі наполягали: «Він хазяйновитий, надійний, знає, чого прагне в житті, й кохає тебе. У такого будеш мов у Бога за пазухою!» 

«Можливо, Михайло і справді мене якось по-своєму кохав, — розповідає Валентина. — В усякому разі, був уважним, часто приносив дорогі подарунки, пишався мною. У мене ж серце при його появі в грудях не тьохкало. Мені тоді взагалі кіноактор Дмитро Харатьян подобався. От за кого б я вийшла заміж, не замислюючись! Але то кіно, а це — реальне життя. Харатьяну я сто років не потрібна, він навіть не знав про моє існування... Отож зіграли ми з Михайлом гучне весілля, та й почалося моє сімейне життя. «Туди не ходи, цього не роби!» — тільки й чула. 

Почувалася мов пташка в золотій клітці. Працювати він мені не дозволяв, тоді хоч би між людей була, все-таки веселіше. А то сиди в чотирьох стінах і як сумлінна господиня чекай свого чоловіка. А він прийде пізно ввечері чи навіть уночі, похапцем поїсть, потім буквально хвилину на мені полежить і вже спить без задніх ніг — натомився...» 
З усіма колишніми подругами Валентині довелося розпрощатися — Михайлові не подобалося приймати гостей та навіть просто бачити чужих людей у своїй оселі. Власне, всі його так звані друзі — це ділові партнери. Якщо зрідка він і влаштовував пікніки на природі, то вже після першої чарки розмови там велися винятково про ціни на ринку, партії товару та нахабних конкурентів, що не дають спокою. Валентині лишалося дивитися телесеріали і мріяти. 

Вона дуже хотіла народити малюка, але ось уже два роки завагітніти не вдавалося. «Лише згодом з’ясувалося: у Михайла власних дітей бути не може, — говорить Валя. — Але особливо мене гнітило те, що чоловік абсолютно цим не переймався. Мовляв, діти — не проблема, встигнемо! «Куди поспішати? — заспокоював він. — Зараз — аби гроші, в Києві роблять штучне запліднення. Шкода, звісно, таку суму витрачати, проте якщо тобі вже дуже не терпиться, залагодимо цю справу...» Я ночами не спала, все хвилювалась: як я буду народжувати немовля невідомо від кого?! Адже діти мають з’являтися на світ від любові, а не за розрахунком. А потім несподівано мене наче струмом пронизало — такою, на перший погляд, божевільною і нереальною була ідея: поїхати, скажімо, до Чернігова, знайти чоловіка, котрий сподобається, і вмовити його стати донором майбутньої дитини... » 

А тут саме й нагода трапилася — двоюрідна сестра, що мешкала в обласному центрі, запросила на своє весілля. Михайло поїхати відмовився — аж розсердився. «Мені не до гульок, треба гроші заробляти! А ти, якщо нічого робити, можеш веселитися...» 

Валентина і… Валентин 

До Чернігова Валя вирушила на день раніше — у неї вже не викликала жодних сумнівів думка про пошуки батька омріяної дитини. Як-то кажуть, порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих! 

«План у мене був простий, — пригадує Валентина. — Я вирішила під’їхати до бібліотеки і постояти біля входу, спостерігаючи за відвідувачами. Все-таки хотілося би, щоб майбутній тато був людиною освіченою, інтелігентною, розумною. Тож кілька годин стояла і вдивлялася в обличчя юнаків, а до бібліотеки приходила в основному молодь. Аж доки не помітила його — чоловіка моєї мрії. Він був високим, струнким, мав розкішне біляве волосся. А яким приємним виявився його голос! Я просто розгубилася й запитала перше, що спало на думку: «Котра година?» Юнак доброзичливо усміхнувся, відповів і... зайшов до бібліотеки». 

Все виявилося набагато складніше, ніж це собі уявляла Валентина. Тепер вона аж тремтіла від жаху, що змушена буде ошелешити зовсім незнайомого чоловіка такою, м’яко кажучи, неординарною пропозицією. Звісно, він не погодиться, лише здивовано похитає головою у відповідь, мовляв: «Ну й дурепа. Це ж треба до такого додуматися!» 
Валя картала себе за легковажність, але відступати їй не хотілося: «Я не сумнівалася: якщо зараз утечу звідси, то жалкуватиму потім усе своє життя. Треба хоча би спробувати! Він вийшов десь за годину — так само привітний, усміхнений. Я одразу кинулася назустріч і... поцікавилася: «Котра година?» Він співчутливо поглянув на годинник: «Когось чекаєте?» Я вдихнула повітря на повні груди й випалила: «Вас... Як вас звуть?» — «Валентин...» — «А я — Валентина! Пам’ятаєте, був колись такий фільм «Валентин і Валентина»? Розумієте, я хочу від вас народити дитину...» 
Молодий чоловік розгублено усміхнувся: «Жартуєте?» «На жаль, у мене немає часу на жарти...» — пролунало у відповідь. Далі розповідають вони разом. 

— Коли я ще заходив до бібліотеки, звернув увагу на красиву жінку. Вона була дуже схвильована. Проте я навіть і гадки не мав, який сюрприз на мене невдовзі очікує. Мені навіть мову відібрало від її пропозиції! Я тільки дивився на неї, а вона — на мене. Взагалі, я — людина обачна, не люблю авантюр, а тут — таке... Розумію, що потрібно негайно піти (зрозуміло, жінка — неадекватна, від такої чого завгодно можна очікувати!), але нездатний зрушити з місця. І тут вона каже: «Благаю, вислухайте мене!» І так подивилася на мене, що я кивнув у відповідь. Ми пішли у сквер, сіли на лаву, і я приголомшено слухав її розповідь, розмірковуючи водночас про власне життя. Річ у тому, що на той час я вже рік перебував у цивільному шлюбі. Дружина була років на п’ять старшою за мене, дуже досвідченою. Вона — із заможної родини та й сама зробила стрімку кар’єру. Мала окреме житло, нормально заробляла, обіцяла й мене після вузу (я в університеті навчаюся) на гарну роботу прилаштувати... Ми практично не сварилися. Вона запевняла, що кохає мене. Правда, не хотіла мати дітей. Казала, це заважатиме бізнесу... 

— Ми спілкувалися до самого вечора. З’ясувалось, у нас стільки спільного! Навіть одну й ту ж саму музику любимо. Він теж небайдужий до фільму «Гардемарини, вперед!», навіть кілька років займався фехтуванням. 

— А Валі смакують ті ж страви, що й мені. Їй подобається танцювати, мені — теж. Вона, як і я, не любить прокидатися надто рано. Ми з нею — «сови»... Звичайно, я дуже хотів їй допомогти, але, погодьтеся, її прохання було специфічним... 

— Нічого специфічного, я просто хотіла мати дитину від чоловіка, який мені сподобався. Що ж у цьому крамольного? 

— Це ти зараз так кажеш, а тоді й мене шокувала, й сама була страшенно налякана! Господи, як ти взагалі наважилася на таке? 

— Та кажу ж: ти мені дуже сподобався... 

«Я тобі не зраджував, 
але нещодавно став батьком…» 

Наступного дня Валентин подзвонив своїй новій знайомій на мобільний. Він погодився. Тож незабаром Валентин і Валентина зустрілися у відомій київській клініці. 

— Звісно, ні мій чоловік, ні Мирослава — дружина Валентина — про це навіть не здогадувалися. Михайло був переконаний, що донора знайшли медики, котрі запевнили: «Це абсолютно здоровий юнак — студент, який у такий спосіб вирішив заробити дещицю грошей... » 

— Валя все-таки хвилювалася, але я її заспокоював. Хоч, відверто кажучи, на душі було кепсько — не міг повірити, що невдовзі все закінчиться й ми, можливо, більше ніколи не побачимося. Лікар повідомив, що все пройшло чудово і вона справді завагітніла! Валя мені дзвонить — щаслива, а у мене — сльози на очах. Попросив її хоч іноді спілкуватися зі мною по телефону, як-не-як тепер ми — не чужі люди... Врешті-решт, мені було цікаво дізнатися, коли я стану татом і хто саме народиться — син чи донечка! 

— Скажи, що ти у мене нарешті закохався... 

— Я закохався в тебе ще на лавочці у сквері. Але не міг же я отак одразу кардинально змінити своє життя! Власне, я ніколи не зраджував своїй дружині... 

— А я своєму чоловікові хіба зраджувала? 

— От бачиш, які ми з тобою вірні... 

— А може, ти просто тоді побоявся, подумав: а раптом у мене — якась хвороба... 

— Ні, я просто така людина — нелегковажна. Проте коли ти народила Іринку, мало не збожеволів. Увесь час тільки про вас і думав. Мирослава занепокоїлася: «Чи ти, бува, не захворів?» «Ні, — кажу, — я закохався в іншу жінку, вибач... » Вона так пильно поглянула: «Ти мені зраджуєш?» «Ні, але я став батьком!» — і розповів їй про все. Вона вислухала та й каже: «І стільки ж ця нахаба тобі заплатила?» «Ніскільки, — відповідаю, — бо я закохався». А Мирослава як розрегочеться: «Який же ти дурень, що дав себе використати!» Вона так нічого й не зрозуміла... 

«Це просто містика якась: вона до мене приїхала, а я саме зібрався до неї. Ледь не розминулися!» 

Цікаво, що цього ж дня Валентина, не змовляючись із Валентином, вирішила розповісти правду чоловікові. Михайло страшенно обурився, влаштував гучний скандал... А вранці попросив пробачення й запропонував жити разом далі — так, ніби нічого й не сталося. «Врешті-решт, що особливого відбулося? Ти мені не зрадила, — примирливо мовив він. — Якось же ми раніше жили...» 

Але «якось жити» Валентина вже не могла. Тому поклала немовля у візочок і поїхала до Чернігова. 

— Двері відчинила Мирослава, повідомила, що чоловіка немає вдома й... почала глузувати з мене. Мовляв, такої ідіотки ще світ не бачив! Як я могла тільки подумати, що її Валик відмовиться від заможного життя, кар’єри та красуні-дружини заради якоїсь збоченки?! Ні, він — зразковий чоловік і чудово виконує всі свої обов’язки, зокрема і в ліжку, отож вони кохаються як мінімум тричі на день... У мене буквально земля обертом пішла, вийшла з під’їзду, від сліз нічого не бачу. Якось набрала його номер: ну, думаю, попрощаюся, побажаю їм із Мирославою всіх гараздів... І раптом чую: «Валю, це ти? Я зараз на вокзалі, сідаю в електричку, їду до тебе. Мила моя, жити без тебе не можу!» 

— Це просто містика якась — вона до мене приїхала, а я саме зібрався до неї. Ледь не розминулися! 

— Він мало не задушив мене в обіймах... 

— Я донечку як побачив, відчув, що це сама доля мені всміхається. Відтоді ми разом! 

Вони одружилися. Мешкають у невеличкій квартирі з мамою Валентина — Олександрою Іванівною, яка залюбки бавить онуку. Іринка вже навчилася ходити й розмовляти, і першим її словом було «тато». 

Нещодавно приїздив до Чернігова колишній чоловік Валі і... кликав її до себе. Хвалився, що тепер він — дуже заможна людина. Обіцяв виконувати всі її забаганки, буквально носити на руках і ніколи не згадувати про те, що трапилося. Натомість Валя продиктувала йому... телефон Мирослави: «Ось жінка, яка, можливо, зможе оцінити твою щедрість...» Михайло був дуже роздратований — попрощався, як запевнив, назавжди. Але папірець із телефоном усе-таки на підлогу не жбурнув, акуратно поклав до кишені — про всяк випадок... 

Нині Валентина вже навіть не уявляє, що було б, якби одного разу вона не наважилася на ту відчайдушну поїздку до Чернігова. Власне, і її коханий міг тоді просто не прийти в бібліотеку... «Це — доля», — усміхається молода мама, пригортаючи донечку. Можливо, Іринка, коли виросте, також сама знайде собі чоловіка. Підійде до нього і просто скаже: «Я хочу від вас народити...» 

Сергій Дзюба

http://www.hvilya.com