Жінка-УКРАЇНКА

ВЕСЕЛА КОМПАНІЯ

Йшов Сарказм не до нас,
Говорив без образ,
Хоча чула лише
Я обривки із фраз.

Він Іронію ждав,
Він до неї спішив,
Правду скромну зустрів
І її розсмішив.

Гумор теж підіспів,
Коли Сміх залунав.
Жарт Смішинку вловив,
Регіт теж не вщухав.

Я в компанії цій
Досить довго була –
Ледь цей віршик крізь сміх
Написати змогла.

НЕЙМОВІРНИЙ СНІГ

Зима. І неймовірний сніг
Так легко, майже невагомо
Злітав з небес на дах, поріг,
На вікна – очі мого дому.

Захоплено дивилась я
На біле сяйво снігопаду.
Сніг танцював, іскрився, біг,
Летів, сміявся й тихо падав.

Морозну постіль – білий блиск
Зима із снігом розстелили.
… Горіла свічка. Капав віск.
Перо, розбуджене, скрипіло.

БЕЗ ВАГОМИХ ПРИЧИН
(протвережуючий )

Більш немає причини зостатись.
Більш нема. А шкода, так шкода!
І найвища пора вже прощатись.
Я піду, і затихне хода.

Тепле літо. Вже скошені трави.
Бачу, й ти теж шукаєш причин.
Хто ж це стільки вигадує правил?
Ти залишишся зовсім один.

Твої очі зостатися просять
Просто так, без вагомих причин.
Я залишусь. Очей твоїх досить.

…Хто в нас буде – дочка, а чи син?

СКАЖІТЬ МЕНІ…

Мрійливе? Немрійливе? Елегійне?
Чи незабутнє, чи давно забуте?

Чуттєве? Нечутливе, непоправне?
А чи таке, що можна повернути?

Чи пристрастне? Палке? Останнє? Перше?
Чи платонічне? Може, з поцілунком?

Скажіть мені, яке у вас кохання,
А я скажу чи ліком є, чи трунком.

ПТАХА ЗІ СРІБНОГО РАЮ

Я – птаха зі срібного раю,
Де всі досягають мети.
Шукаю. Та звідки дізнаюсь,
Коли я знайду, що це ти?

В краях наших райських немає
Гріхів, словоблудства, брехні.
Мені шепотів хтось: -Кохаю!
А вчинки кричали: -Ні! Ні!

Поділене яблуко Єви,
Надкушене, хто скільки встиг.
В рожевих садах яблуневих
Я плакала: - Як же він міг?

Я – птаха зі срібного раю,
Два з срібним відливом крила.
Чого я чекала, не знаю.
Летіти чомусь не могла…

Хай інше: “ Кохаю! “ лунає!
Злечу – не боюсь висоти.
Я – птаха із дивного краю.
Невже з цього краю і ти?

Ну що, полетіли? Хутчіше,
До білого й жовтого сонць.
Хтось швидше, хтось далі, хтось більше,
Але хто для нас отой ” хтось ”?

Ми поруч. Ти знай, що кохаю,
Тож ми досягнемо мети.
Я – птаха зі срібного раю,
Така ж, як і ти, як і ти!!!

ДЗВОНИ

Дзвінкі – Різдвяні й Великодні,
Нам несучи одвічну суть,
Дзвіночки й дзвони благородні
Дзвенять, подзенькують, гудуть!

Потужно, лунко і святково
Скеровують душі політ,
І відчуваєм ми, як знову
Міняють нас,
                         а з нами – світ!

А ВИБІР Є!

А вибір є! А вихід є!
В житті, що так бринить струною,
Сказати можу ще тобі:
Залишся! Завжди будь зі мною!

І є ще час. І є ще шанс
Тобі сказати й не сказати!
Ти поруч ще. Ще можу я
І відпустити, й наздогнати.

НЕ ХОЧУ  ЗНАТИ

Ми – від пробачення до зради?
Чого заради так от ми?
Не дослухаючись поради…
Та ми усе ж поміж людьми!
Слова зриваються до крику,
І, перестиглі і важкі,
На землю падають, безликі,
Хисткі руйнуючи містки…
Так по-дурному, так бездумно,
Отак рубаєм без меча…
Але було ж – неначе струмом
Від погляду, руки, плеча!..
До непритомності й знемоги,
До жару, іскор із очей!
Не турбували нас тривоги
Чужих подушок і ночей.
Чи є пробачення за зради?
І що отам, по ту межу?
Не хочу, ні, не хочу знати!
Там, мабуть, пустка,- так скажу…

ВОЯКА – АМУР (жарт )

Невблаганний вояка – Амур
Не пояснюючи, що й чому,
Поведе, ще розгублених, нас
На війну – на чуттєву війну.

Тут нема кулемета. Багнет
Тут нікому в пригоді не став.
Чи старий, чи новий пістолет –
В кобуру його звично заправ.

Замість пострілу – погляд один,
Замість вибуху – доторк руки,
А зі зброї – лиш лук, і стріла
Від Амура з’єдна на віки.

А полки новобранців ідуть,
Їх серця вже тепер на кону!
Вічно юний крилатий Амур
Їх, беззбройних, веде на війну!

ІЗ НЕНАВ’ЯЗЛИВИХ ПОБАЧЕНЬ…

Із ненав’язливих побачень
Таке обдумане: - Прощай!
І зрозуміліші вже наче
Твої: “ напевно ” чи ” нехай ”.
Від пункту А на півдороги
До пункту В спинились ми.
Чи дочекаюсь я підмоги,
Що заблука у віщі сни?
Мої слова, що так відверто
Вели і кликали тебе,
Забуті вже. Ти рвешся вперто
З землі у небо голубе…
До пункту В на півдороги!
Земний терпіння довгий шлях!
Не дорікну. Лиш знак тривоги
Й благословення на устах.

ПЛАЧ НЕБА

Падає Дощ в калюжу. Зовні все просто дуже.
Справді, ну що такого? Часто у нас дощить!
Але ніхто не бачить Неба, котре так плаче!
Видно, у Неба також часто душа болить….

НІЧ І ДЕНЬ

А Ніч все йшла і йшла назустріч Дню,
Себе в пелени сині пеленала.
В ній стільки сили, пристрасті, вогню,
Що й темрява цього не приховала.

       І пропалили морок цей зірки,
       І Ночі світлу душу показали.
       Як часто все буває навпаки!
       Як часто білим чорне прикривали!

ЧОМУ Ж?

А без надії я не вмію!
І без кохання, вибач, теж!
Думок грайливу веремію
Не спокушай і не бентеж.

Хтось далі, швидше хтось, хтось більше!
Це не моє, ні, не моє!
Вже думку в павутину віршів
Павук облудливий снує.

Та хтось же вміє! Навіть хоче!
І просить: - Будь зі мною будь!
Чому ж мої зелені очі
Тобі заснути не дають?

Я ДУМАЮ…

Я тут живу! Я мрію тут!
Тут плачу інколи й сміюся,
І тут вигадую мету,
І досягну! Я не боюся!

А ти прийшов і попросив
Тебе у світ мій допустити,
І оберемками носив
Най-найулюбленіші квіти

Туди, де я жила одна.
Туди, де плакала й сміялась,
Туди, де мрії всі сповна
Найзаповітніші збувались.

Я ще не знаю, що зроблю.
Чи хочу двері відчинити?
Я думаю, і я не сплю.
Не спиш і ти. Не сплять і квіти…

НЕ СІРІ МИ ЛЮДИ!

Не сірі, не сірі ми люди,
Хоч кажете нам так згори.
І сонце нас зранку те ж будить,
В веселки такі ж кольори.

Всього лиш ми значно бідніші,
Для нас недосяжний мільйон,
Зате і щиріші, й добріші,
Хоч вас захищає закон.

Так само кохаємо з вами,
Не інші у нас почуття.
Такі ж ми і Єви, й Адами,
Та засоби інші життя.

Я й він – також в кольорі будем,
Вона і оцей, і оці –
Не сірі, не сірі ми люди!
 В нас сірі лише гаманці!

У ПІСОЧНИЙ ГОДИННИК ЖИТТЯ…

У пісочний годинник життя
Часу я, як піску, не досиплю.
Непомітно піде в забуття
Гіркота, до якої не звикнеш.

Що ж, піском осипається мить,
Вже за завтра звертає дорога,
Через березень, квітень біжить…
Нас провадить від когось до когось.

У пісочний годинник мені
Хтось досипав, як бачите, часу.
І вже додані крутяться дні,
Вимагаючи праці, не гасел.

Те, що вчора здавалося сном,
На сьогодні буденно, реально.
Я щодня ловлю щастя. Воно
Крізь віки, крізь часи актуальне.

ДОРОГИ  СЛІВ

Вже ці слова казав хтось,
                                               каже,
                                                         скаже!
А думка є,
                    колись була  
                                             і буде!
Чи з-під пера на аркуш слово ляже,
Це не важливо, а важливі люди,
Котрих це слово підійме, розбудить,
Покличе до звитяги, перемоги…

І так було,
                    так є,
                              так завжди буде!
Слова ведуть! У них
                                       свої
                                               дороги…