Жінка-УКРАЇНКА

Олександра Пренко. Заслужений майстер народної творчості України, лауреат Кіровоградської обласної премії імені Якова Паученка у номінації "Декоративно-ужиткове мистецтво", голова Кіровоградського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, відмінник освіти, педагог-психолог, автор розробки тканої площинної та об'ємної ляльки (запатентована "Свідоцтвом про авторське право Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України").

НА БАТЬКІВЩИНУ ПОВЕРНУСЬ…

– Пані Олександро, ваше дитинство досить цікаве й неординарне: ви народилися на Кавказі…

– Така моя доля… Іван Пренко, мій батько, свого часу не помітив, як  дістався Північного Кавказу. Працював екскаваторником. І так їхня пересувна бригада дісталася аж до міста Каспійська. Там він і зустрів свою долю – мою маму, кубанську козачку Олімпіаду. Мама народила мене на 41-у році життя, найстаршій сестрі вже шістнадцять на той час виповнилося. Я весь час уважно прислухалася до батьківської мови. Частенько вечорами тато наспівував: “Повій, вітре, на Вкраїну, там покинув я дівчину...” А мама час від часу обривала його спів: ”Ой, Іване, болить моя душа за рідним краєм... Вже, мабуть,  ми звідси не виберемося, ось і дітьми вже обросли.”  Як тільки-но я навчилася читати, знайшла у тата на полиці книжки, написані не зовсім зрозумілою для мене мовою. Тоді й запитала: «Татку, якою мовою тут написано?» На що він відповів: « Нашою, доню. Рідною. Українською. Ми з діда-прадіда українці.» Відтоді я просила його більше говорити й співати українською. Я засинала під українські колискові. А коли чула пісню «Два кольори», наверталися сльози. У мої сни частенько, без перебільшення, приходили пшеничні лани, кетяги калини, садки вишневі коло хати... І тоді зародилися перші бажання…

– Ви сказали батькам, що хочете жити на Україні?

 – Не тільки. Сказала, що розмовлятиму українською. Хочу, аби мій чоловік був українцем. А ще – хочу мати багато-багато  дітей. В школі я була відмінницею,  не погано малювала. Усі мені пророчили бути художницею. Я ж, порадившись з мамою, подала документи  до Махачкалинського художнього училища на відділення килимарства, бо вважала це ремесло цікавим, хоча й не простим. Та й мама більш практичніше ставилася до проблеми: і килими будуть, і гроші. Отримавши спеціальність – майстер з килимарства – працювала художницею на підприємстві художніх промислів у Ставрополі. Придумувала композиції, малювала килими, а майстри їх ткали. Та одного дня зрозуміла, що мені чогось не вистачає. Тоді й переступила поріг Будинку творчості. Запропонувала вести гурток килимарства. І саме тоді зрозуміла: робота з дітьми – це моє. А тут  саме до нас завітали якісь люди. Вони повідомили, що через кілька днів їдуть на Україну. Чули, що й наша родина хотіла б переїхати. Запросили у подорож. Сподобається – залишимося. Довга дорога привела нас до Кіровограда. Тут і оселилися. Ось так у  24 роки найголовніша моя  мрія здійснилася. Я насолоджувалася краєвидами, прислухалася до співучої батьківської мови. Лише про одне шкодувала: тато так і не дожив, аби з нами разом  повернутися в рідну Україну. Та завжди поруч була мама. До речі, чоловіка зустріла в Кіровограді…

ПРИГОДИ КИЛИМОВОЇ ЛЯЛЬКИ

 – Пані Олександро, ви дуже любите свою роботу, справу, якою займаєтеся?Особливу увагу приділяєте обдарованим дітям…

– Без цього не мислю життя. Нині я очолюю гурток «Килимарство» у центрі естетичного виховання «Росток» загальноосвітньої школи №13 міста Кіровограда. Найголовнішим у своїй роботі вважаю – знайти підхід до обдарованої дитини. А те, що всі діти обдаровані і заперечень немає. Головне – увійти в  душі маленьких, подружитися з ними і почуватися на рівних. Тоді й вони відкриються вам.

Занять у студії “Килимарство” чекаю з нетерпінням і я, і учні .  Заварюю запашний чай із квітів і трав, які ростуть на рідній землі,  пригощаю смачним домашнім печивом. А учні тим часом  відривають душу, діляться найпотаємнішим. “Ми б хотіли, щоб ви, Олександро Іванівно, були нашою мамою, а ми –  вашими дітьми “, - так частенько зізнаються. Для мене – це найвища оцінка, яка може бути.  Ніякі грамоти й дипломи не перевищать цих слів.

 – Але ж ця робота вимагає посидючості, терпіння, акуратності… Не кожен дорослий виконає свій перший виріб до кінця…

 – Частково згодна. Отож і шукала весь час  щось своє, особливе.  І ось, нарешті, зрозуміла чим можна зацікавити дітей і здивувати дорослих. Лялька. Я довго вивчала історію українського народного килимарства, додавала свої елементи. І ось, нарешті, щось своє. Своєрідне і неповторне. Я розробила технологію виготовлення килимової площинної ляльки і нині маю авторське свідоцтво. Навіть провела десятиденний семінар-практикум з українського традиційного народного мистецтва для керівників гуртків та студій Києва, що проходив у музеї Івана Гончара. Пропоную відкривати гуртки і навчати дітей такому   мистецтву.

– А чому саме ляльку?

 – Насамперед – це найближче до дітей. На ляльці, як виробі, є багато елементів, які потрібно засвоїти у ткацтві, багато різних технік виконання. А поки дітки працюють руками, я не даю їм сумувати: розповідаю про оригінальність українського вбрання, символіку, призначення. Перед тим, як розпочати нову справу, звернулася до Всевишнього і попросила з молитвою, аби все це принесло результат. Тепер і справді записатися на заняття до студії мало не проблема. Бажаючих багато.

 – А свою першу ткану ляльку пам’ятаєте?

 – Так, я зробила її у 2000-у році. «Первісток» і нині зберігається у майстерні на видному місці. Пізніше вже розробила колекцію національностей ляльок. Вже не на одній виставці відвідувачі могли побачити це диво.

– Килимарство – не легка справа…

 – І, до речі, килимарство – справа не жіноча. Адже килимарство вигадав чоловік. Я у своїй студії веду спостереження, що хлопчики більш акуратніші й зосередженіші  у роботі. У мене навіть мрія є: набрати виключно групу хлопчиків.

 – Ваші ляльки, мов живі. Про них навіть легенди вже розповідають…

 – Саме так сказав і прем’єр-міністр Великобританії, придбавши ляльку на згадку про Україну. Я з радістю передаю  своїх ляльок у надійні руки. А щодо легенд, хтозна… Але я вірю, що, майстер, творить виріб, вкладаючи частинку своєї душі, а отже програмує його. У мене є колекція лялечок, яких я, розробляючи, запрограмувала на пару. Симпатичні хлопчик і дівчинка пов¢язані ниточкою. Придбавши ляльок, їх неодмінно потрібно наректи іменами, аби вони один одного знайшли у житті й довіку були разом. Якось, на “Країні мрій” до мене підійшла жіночка й повідомила, що ще й року не минуло як  вона  придбала у мене “пару” і подарувала своїй подрузі. Через кілька місяців подруга вийшла заміж! Є у мене і серія лялечок-берегинь. Їх я раджу  вішати біля дзеркала. Адже всі негативні емоції вони вбирають на себе, таким чином, захищаючи оселю і господарів. А ось мій син Єгорка полюбляє лялечок, наповнених лікарськими рослинами, зокрема, лавандою, м¢ятою… З ними спокійний і здоровий сон.

…Олександра Пренко своєю творчістю впроваджує традиції українського килимарства в сучасному життєвому просторі. Лялька-гобелен –  це можливість збереження історичної пам'яті через форми одягу і декорування.

 Олександра щодня дякує Господу, що послав їй чудового чоловіка. Віктор її розуміє, допомагає й підтримує. А то часом принесе букет польових квітів просто так і скаже: “Ти у мене така ж красива, ніжна і тендітна україночка, як і вони”…

Людмила Чечель

Фото авторки
Джерело: Портал Культура