Ірина Чередник: «Коли життя – мов танок, а свято – кожен день»

Ірина Череднік – головний адміністратор Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки. Заслужений працівник культури України. Тридцять п’ять років трудового стажу в одному колективі.

ДИТИНСТВО У ТАНЦІ

– Пані Ірино, понад двадцять років у танці. Важко навіть уявити. Кому насамперед завдячуєте чи, можливо, навпаки…

– Народилася я в Києві. Батько Іван – любив балет,музичні вистави, відвідував  оперні театри, завжди був душею компанії, дуже любив маму Поліну. До слова, я й нині живу в батьківській оселі на вулиці Воровського. Наш будинок – пам’ятка архітектури. Нині доводиться відстоювати цю споруду від «горе» начальників…

З п’яти років батько водив мене у балетну групу Клубу працівників мистецтв. Чому саме батько? Мабуть, йому хотілося втілити в мене те, що він не зміг чи не встиг осягти сам.

На той час нам викладали уроки танцю багато балерин, які вийшли на заслужений відпочинок. Мені пощастило мати уроки і навчатися  у Антоніни Васильєвої – зірки українського балету, яка жила неподалік , на Пушкінській. Пригадую,  я зразу стала солісткою. Особливо запам’яталася роль Мальвіни. То, певно, був один з найщасливіших моментів у дитинстві.  Власне, я нічого іншого й не бачила: школа, заняття, репетиції. Я тим жила. В Київське хореографічне училище вступила на класичне відділення, коли конкурс був 30 (!) чоловік на одне місце. Витримала три тури. Це була моя перша перемога в десять років! До того навчалася в столичній школі №155 з поглибленим вивченням англійської мови. Вважаю, що то все була татова заслуга. На той час в училищі викладали  сильні педагоги Ленінградської школи балету. Зранку й до одинадцятої вечора ми були в училищі. Після загальноосвітніх дисциплін, вивчали спеціальні, вчили весь репертуар, який йшов на сцені  Національної опери, брали участь в усіх спектаклях… Ровесники в той час гуляли на вулиці, а я працювала на сцені. Навчання і танці – два головних критерії в дитинстві. А ще – щорічні звітні концерти хореографічного училища в оперному театрі. Так тривало вісім років.

Вважаю, що пощастило працювати з відомим хореографом Генріхом Майоровим. До речі, цього року виповнюється 40 років балету Карена Хачатуряна «Чіполіно» у постановці Генріха Майорова. Кияни були першими,  хто забезпечив цьому балету довге і щасливе сценічне життя. Хореографія Майорова досить оригінальна. «Дитину треба вразити, і тоді вона полюбить балет», – ці прекрасні слова відомого балетмейстера Генріха Олександровича Майорова можна віднести до його чудового балету «Білосніжка та семеро гномів».

«Білосніжка» – своєрідна класика балету для дітей, вистава, випробувана часом. Понад три десятиліття тому Генріх Майоров, тоді  балетмейстер Київського театру опери та балету ім. Т.Шевченка, поставив на його сцені дитячі балети «Чіполіно» на музику Карена Хачатуряна (1974) і «Білосніжка та семеро гномів» на музику польського композитора Богдана Павловського (1975), які йдуть і донині.  Так талановито, так оригінально як Майоров, балети для дітей не ставив ніхто. Балетмейстера недаремно називають «хореографом молодості». Танцювальні, життєрадісні, сповнені хореографічної фантазії та винахідливості  – його балети викликають захоплення і у маленьких, і у дорослих глядачів, адже, не зважаючи на дитячу тематику, вони надзвичайно складні за технікою сольних партій та динамікою масових сцен. Творці київського «Чіполліно» у 1976 були удостоєні Державної премії СРСР. Це єдина балетна вистава для дітей, відзначена такою високою нагородою.

Радує, що дитячі балети Майорова не виходять з репертуару театрів. Вже не одне покоління юних глядачів виросло і залучилося до балетного мистецтва на цих виставах, а вони і досі збирають повні зали. Неповторність хореографії, могутній заряд оптимізму та позитивної енергетики, закладений хореографом, забезпечили їм довге життя.

Генріх Олександрович і сьогодні вважає:«Ми маємо думати про виховання нового покоління глядачів, турбуватися про тих, хто прийде завтра на «Лебедине озеро». Створюючи вистави для дітей, я зрозумів для себе одну істину – юний глядач слідкує за фабулою під час вистави, а дорослим цікаво, якими виражальними засобами це зроблено. Тому вона цікава і дітям, і батькам».

Після закінчення училища за розподілом нас, троє випускників Київського хореографічного училища, направили в оперний театр Кишинева, створивши всі можливі на той час умови. Але мені не вистачало батьківського тепла, рідної мови… Сумувала за київськими каштанами та рідною сценою… І тут бажання перемогли: я повернулася в Україну.

ДИВО, ЯКЕ ЗАВОРОЖУЄ НЕ ЛИШЕ СЛУХ, А Й ЗІР

– У Вашій трудовій біографії  чільне місце займає Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки: від артистки балету, репетитора з балету до головного адміністратора. Вам є що згадати, пані Ірино і про цей відрізок часу.

– Здійснилася ще одна татова мрія: я повернулася з Кишинева до Києва й одразу пройшла відбір до знаменитого Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки. Зарахували мене до танцювальної групи і ми одразу вирушили на гастролі. То був Далекий Схід – два з половиною місяці.  Там я знову плакала за мамою й татом, але знала, що скоро повернусь на рідну Україну. Потім був Лейпциг. А після того ми вирушили до Канади на два місяці. Вражало й надихало все: неповторна краса Ніагарського водоспаду, гостинність і привітність людей, незабутні зустрічі з українцями… Ми проїхали з концертами майже всі провінції. Тішили й підносили відгуки у місцевій пресі на кшталт: «Це диво, яке заворожує не лише слух, а й зір».

Мені пощастило, що  вже  35 років  працюю під орудою найкращого й знаного  в  усьому світі маестро Анатолія Авдієвського – Героя України, генерального директора та художнього керівника , народного артиста України , лауреата Національної премії  України імені Тараса  Шевченка.

За час, коли працювала артисткою балету, пощастило побувати і в країнах Латинської Америки, і у Великобританії, не кажучи вже про країни Європи… Всюди нам говорили, що ми – найкращі.

 А 1991 рік був знаменним не лише для мене, а й для всього нашого колективу. У серпні ми виступали на музичному фестивалі в Англії у місті Бредфорд. Перед самісіньким концертом стало відомо, що Україна здобула Незалежність. Той концерт був грандіозним. Після кожного концертного  номеру чи музичного, чи танцювального чи хорового лунало " Біс" і "Браво" .Наш хор заспівав «Многоліття» та «Реве та стогне Дніпр широкий». Здавалося мені, що пісня долинула до самісінького Дніпра. Співала й раділа душа. Це без перебільшення: коли співає хор чи грає оркестр – душа співає.

 А коли мова заходить про гастролі по Україні, перед очима постає Чернеча гора, Канів… І, здається, не має більшого простору для пісні . І тоді виростають крила. Наш колектив практично щороку відвідує край Кобзаря. Пригадую частенько село Шевченкове, хатину Тараса, могили батьків… Це ж треба народитися в такому краї, щоб прославити Україну на увесь світ!

КОЛИ НЕ ПРАЦЮЮ, – МАЛЮЮ

У Вас таке насичене життя, пані Ірино: дитинство і юність – віддані танцю, адміністративна робота виснажує… Чим займаєтеся на дозвіллі?

–  Маю рідну сестру Людмилу,  яка з родиною у службових справах поїхала до Перу. Там нині живе й працює. Пишаюся тим, що вона  й племінниця не лише вивчили іспанську мову, а й захистилися – обидві доктори наук. До слова, це й мене схиляє до того, що захоплююсь вивченням іноземних мов. Найрідніша і найближча подруга – онука Софійка. Люблю з нею відвідувати  музичні вечори у Національній філармонії та Оперний театр. А ще – любимо ходити на різні майстер-класи. Нещодавно відкрили у собі хист художниць. Софійка любить фантазувати, а мені вдаються пейзажі, природа, квіти… Люблю все красиве, мрію багато встигнути. Сьогодні все більше розумію свого батька і завдячую йому, що свого часу зумів закласти це зерно любові до культури і всього прекрасного. На жаль, у нас сьогодні зруйновано не лише промисловість, сільське господарство, а й не цінується інтелект. Можливо саме й тому ми у такій скруті. Крім національної української ідеї, яка зараз за формою і змістом розмита, треба чітко сформулювати державну ідеологію, виховувати  підростаюче покоління в любові до своєї культури, історії країни, землі.

архив балет 3.jpg

Людмила Чечель

http://uaculture.com