Жінка-УКРАЇНКА

Київ – У Києві відбувся перший Ukrainka Fest – серія лекцій та дискусій про місце жінки в сучасному суспільстві. Фестиваль, за визначенням організаторів, не феміністичний, однак значна кількість спікерок говорили саме про гендерну рівність, дискримінацію та стереотипи. Зокрема – в культурі та мистецтві. Радіо Свобода дізнавалось у лекторок Ukrainka Fest, чим відрізняються твори художників і художниць і чому в українських музеях не працюють чоловіки.
 
Українська художниця Марія Куликівська із темою фемінізму як такою не працює. Її цікавить людське тіло і його перетворення. Одним із перших відомих проектів мисткині стала інсталяція «Армія клонів» – серія однакових скульптур, точних копій її самої, вилиті спершу з гіпсу, а потім – з мила. На Ukrainka Fest Марія Куликівська прийшла розповісти про свій останній арт-проект, чи не найбільше пов'язаний із її приватним життям. З любові до політичного мистецтва художниця одружилася з іншою дівчиною – скульптором зі Швеції.
 
Марія Куликівська визнає: цей шлюб є, перш за все, мистецькою акцією, але на уточнюючі питання про стосунки з Жаклін Шабо відповідати відмовляється. Цей проект почався як жест проти гендерної нерівності і зрештою переріс у ширшу дискусію на тему прав ЛГБТ-спільноти та іммігрантів – коли художниця почала регулярно спілкуватися з посольствами та міграційними службами і побачила класичні соціальні стереотипи (зокрема, про жінок східної Європи) в дії.
 
«Я сама запропонувала Жаклін стати моєю дружиною, – розповідає Марія Куликівська. – Я познайомилася з нею у Києві під час програми обміну художниками. Ми довго говорили про фемінізм і позицію жінки в Україні та Швеції. Я вирішила зробити цей проект, коли Жаклін розповіла , що Церкву Швеції очолює жінка».
 
Церква Швеції – найбільша християнська організація в цій країні, що не засуджує гомосексуальність. Тож у січні цього року художниці обвінчалися. Арт-проект, однак, не закінчився – Марія Куликівська пише портрети оголеної Жаклін Шабо і планує згодом зробити виставку. Каже: це теж протест. Адже більшість великих художників були чоловіками і у своїх роботах спекулювали на жіночій красі. Це переломлювання традиції – коли жінка робить те саме, пояснює Марія Куликівська.
 
Тільки для відвідувачів
 
У світовій   історії мистецтва великі художниці справді почали масово з’являтися лише на межі 19 і 20 століть. А феміністичний рух серед мисткинь розпочався наприкінці 60-х років минулого століття. Вони досліджували соціальні та економічні обставини, що ставали на заваді реалізації талановитих жінок в різні часи, та намагалися позбавити від «жіночого» ярлика деякі види мистецтв, наприклад, вишивку.
 
В Україні за останні кілька років побільшало авторок, які працюють в цьому напрямі, каже ще одна лекторка Ukrainka Fest феміністка та арт-критик Тамара Злобіна. Наприклад, на останній виставці Pinchuk Art Centre, що репрезентувала молоде покоління художників, було представлено, як мінімум, 4 феміністичні роботи. Утім, коли у 2006 Алевтина Кахідзе році влаштувала перформанс «Тільки для чоловіків, або Сужений-ряжений з’явись мені у дзеркалі», на нього не було жодної критичної рецензії.
  
«Хоча це була досить іронічна репліка про те, що у сфері мистецтва домінують чоловіки. Але не в плані участі – адже жінки в мистецтві теж присутні, – а в плані значення: те, що роблять чоловіки, вважається ціннішим і цікавішим», – розповідає Тамара Злобіна. Перформанс полягав у тому, що художниця мовчки сиділа перед дзеркалом, у якому відображалися відвідувачі, створюючи алюзію на традиційне дівоче ворожіння – відвідувачкам, як зрозуміло з назви, заходити не дозволяли.
 
Жінки є там, де немає грошей

Робота Алевтини Кахідзе залишається актуальною й досі. Так серед десяти найдорожчих  українських сучасних художників лише двоє жінок – Оксана Мась та Жанна Кадирова. Однак стосунки чоловіків і жінок в культурі такі самі, як і в інших сферах українського життя, каже спікерка Ukrainka Fest літературний оглядач Ірина Славінська. Скажімо, абсолютна більшість працівників освіти – це жінки, які, утім, практично ніколи не опиняються на високих, добре оплачуваних посадах. В українській культурі натомість багато керівниць, особливо в недержавних організаціях. Причина та сама – в цих галузях просто немає великих грошей, пояснює Ірина Славінська.

«Кошти є у таких інституцій, як Pinchuk Art Centre. Але хто його очолює? Двоє чоловіків. Усі жінки, що працюють там – це середній менеджмент. У Центрі сучасного мистецтва працюють лише жінки, вони ж його і очолюють, але це дуже бідна інституція. «Мистецький арсенал» – державна організація, її бюджет невеликий і йде на оплату комунальних послуг та реставрацію будівлі. Його очолює Наталія Заболотна. Чоловіків, що керують державними музеями також дуже мало», – каже вона.
 
Що ж стосується питання про те, чи існує жіноче мистецтво (і як наслідок – терміни на кшталт «жіночі романи» і «жіноче кіно», що конструюють певний стереотип), то лекторки кажуть: жінки та чоловіки можуть по-різному дивитись на світ, однак створення нового – це процес, що лишається поза статтю.

Євгенія Олійник

http://www.radiosvoboda.org