Жінка-УКРАЇНКА

У пошуках раю

Ми живемо у дивовижному світі,
І ображаємся на долю ми дарма.
Чомусь зимою хочемо скоріше літа,
А літом – щоб скоріш прийшла зима.
А ми ж перед природою безсилі,
Адже не вміємо чудес творить.
Давайте хоча б житимемо в мирі,
Адже життя у нас – єдина мить.
Нехай усі слова – скупі дрібниці,
Але ж не можна їх не шанувать,
Вони ж бо совісті світлиця,
Отож, умійте хоча б правду цінувать.
Ми не шануєм навіть те, що маєм,
Що доля нам так щедро віддала,
Хоч так шукаємо і прагнем раю,
А він ось-ось, на відстані тепла.

Затягнуло синє небо хмарами,
Неосяжне небо голубе.
Кажуть, люди завжди ходять парами,
Але я ще не знайшла тебе.
Заливає потім землю зливами,
Скочуються сльози по траві
І біжать потоками щасливими,
Створюючи річечки нові.
Зустрічає весна завжди грозами,
Грізними потоками дощу.
Проводжає осінь літо сльозами,
А про зиму, мабуть, промовчу…

Кинуте кохання

Налились листочки золотом-багоянцем,
Полишала осінь сльози на вікні.
Ти залишив слід свій непомітно вранці,
Чи мені здалося – то було вві сні.
Бешкетує в місті невгамовний вітер,
Полетіли птахи у чужі краї.
Вже привітне сонце літечку не світить,
Так, як і кохання у моїй душі.
Ти мене покинув, обіцяв – повернеш,
Але ж всім відомо: після осені
Настає зима, холодна, люта й темна,
Тож любов пустила сльози росяні.
Ти казав, що любиш, виявилось – марно,
Вірити не можна навіть дорогим.
Тож багряне листя вже додолу пада,
Під ноги кохання, кинуте мов дим…

Недосяжний

Любий, ти недосяжний,
Ти десь блукаєш містом.
А чи ти, милий знаєш:
Осінь вдягнула намисто.
Я під віконцем сумую,
Дивлюся у безодню,
Осінь же неосяжна
Плаче дощем холодним.
Осінь ліси фарбує,
Листя уже багряне.
Ти мене, милий, чуєш?
Все одяглось в тумани.
Ти ж, мій коханий, знаєш,
Як мені сумно й самотньо.
Нащо ти серце краєш?
Дощик іде холодний.
Нащо мене залишив,
Адже надворі мряка…
Осінь по вікнах пише
Мокрими сірими краплями.

Безтурботна врода

Опадають пелюстки краси,
Ніжності, любові і тепла.
Немов крапелька блискучої роси,
Меж травиці квітка відцвіла.
Заглядала вона вдалечінь,
Красувалась вбранням своїм,
Їй дерева кидали тінь
В неймовірно сонячні дні.
Прилітали до неї джмелі,
Дзижчали й раділи вони
Неповторно-величній красі
З-поміж безлічі трав запашних.
Смакували джмелі пилком.
Солодкий п’янкий нектар
Ставав для них джерелом,
Зароджував сили дар.
Попри всю красу свою,
Витонченість, розум ясний,
Майоріла одна в гаю,
Не було там цариць таких.
Недалечко скромна ромашка
Самотіла в безодні трав.
Але клен дарував їй ласку,
А вітрець пісні співав.
Не зрівнятися їй красою
З безтурботною тою вродою.
Вона лиш вмивалась росою,
Не була, як сусідка, гордою.
Та недовго краля цвіла,
Сонце промені кидало їй,
Вичерпали вони до тла
Вишуканість минулих днів.

А люди байдужі

Здійнялася буря, хита вона білу берізку,
Сріблястії коси вітрисько її розвіва.
Чом людям не жаль її зелененьких кісок?
Та їм все одно, чи пісок, чи зелена трава…
А люди байдужі до себе й до всього світу,
Вони вже зневірились й правді скінчили служить.
А десь на полях колоситься зелене жито.
Прокиньтеся, люди! Пора научитись любить.
Очніться, панове! Не нарікайте на долю,
Бо ж то не її у всіх негараздах вина.
Хоча б пожалійте берізку малу і тополю, –
Й життя вам віддячить за вашу любов сповна.
Звичайно, то важко – самому навчитись творити,
Усе пробачати й істині вірно служить.
Ніхто не відніме здібність у вас любити,
Отож намагайтеся гідно життя прожить.

Життя вже відцвіло

Побачити онук, побути разом з дітьми,
Побавитись, пограти з ними по душі…
Аж тут почув дідусь істину старосвітню:
На старості життя побути молодим.
Життя вже відцвіло, мов квіти на калині,
Відмаяли, як літо, роки молоді.
Залишилась душа, яка до світла лине,
А так – усе життя присв’ячено журбі.
Нікуди не вернуть, що втрачено роками,
І вже не зрозуміти істини прості.
Лиш тут йому згадавсь величний голос мами:
«Пройшло твоє життя, мов гуски, в самоті».
Ніхто уже, дідусь, на тебе не погляне,
Бо ти уже старий, вмирати тобі час.
Не вернеш ти уже, що втрачено роками.
Залишились солоні лиш сльози на очах.

Моя любов

Квітами пахучої весни
Чарувала. І збурлила кров.
І співали дзвінкії струмки
Про, мов сльози, чистую любов.
Та любов, мов квітка вогняна,
Зайнялась вогнями, мов свіча.
І тремтить душа, немов струна,
Невблаганная її печаль.
Ця любов не стихне, не благай,
Не зуміє полум’я зотліть.
Тож надію ти не забирай,
Бо її, як пташку, не спинить.
Не торкайся променів ясних,
Що із неба так яскраво світять,
Досить турбуватися про тих,
Хто несе в життя барвисте літо.
Пройдуть роки, навіть многоліття,
Мрії непомітно пролетять.
Тільки згадки лишаться про літо,
Але часу не вернуть назад.
Непомітно підкрадеться осінь,
Пожовтіє листя на гіллях,
Посивіє і твоє волосся,
Станеш ти, немов безкрилий птах.
Всі шляхи у юність перекриті,
Залишились квіти у душі
Та приємні спогади про літо.
Лиють сльози ряснії дощі…
Всі дороги заросли полином,
Поки всі думки сховались по хатах,
Лиш до тебе мої мрії линуть,
Мій тендітний сніжно-білий птах.

Майбутнє

Неможливе стає можливим,
Незабутнє стає забутим,
На кордоні із звичним минулим
Постає незвідане майбутнє.
Так буває, життя мінливе:
Виглядає сонечко у грудні,
Часом в квітні сніжком присипле.
Не зникають миті незабутні.
Часом щось негадане, неждане
З’явиться в твій дім в морози люті.
І не зникне, а залишиться коханим,
Нез’ясованим, а все ж майбутнім.
І на нього ждеш ти терпеливо,
Все не можеш в щастя заглянути,
Все очікуєш сліпуче диво…
Зрозумій, ти вже живеш майбутнім.

* * *

На міднім небі вечір почорнів.
Безмежний обрій зірочками вкрився.
Тим часом вдалині туман сірів,
І місяць лагідно з небес дивився.
Поснуло все. Дрімає ліс старий,
Самотній дуб також розкинув листя.
Заснув під кущиком зайчак малий.
Мабуть, лісовичок вночі приснився.
Розлогі клени листом шелестять,
Мов шепчуть колискову опівночі.
Лиш зірочки поблискують й мигтять,
Неначе розкривають світлу очі.