Український націоналізм: розвінчуємо міфи.

Хор московських прислужників, що перманентно скиглить з приводу наступу “бандеровщини” та “українських націоналістів” поповнився ще одним виконавцем – викладачем Національної музичної академії  і завсідником журналу “Сноб” – Артемом Ляховичем. І хоча статей, присвячених розвінчуванню міфів про націоналізм в Інтернеті вже трохи більше ніж дуже багатоодкровення мого колеги спонукають і мене долучитись до цієї благородної справи.

Що таке націоналізм?

Отже, по-перше – чим український націоналізм є насправді. Слово – Степанові Бандері:

Поняття “українського націоналіста”, “націоналістичного руху”, має зовсім інше значення, ніж подібні терміни на Заході. Український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціялізмом. Український націоналізм бореться проти імперіялізму, проти тоталітаризму, расизму і всякої диктатури чи застосування насильства.

Ім’я “український націоналіст” є співзвучним з “український патріот”, який є готовий боротися за свободу свого народу, жертвувати для свого народу все, що він посідає, навіть життя.

Український націоналізм протиставить т. зв. большевицькому інтернаціоналізмові ідею самостійности і вільного розвитку кожної нації. Ми поборюємо намагання большевиків накинути іншим народам російське панування. Ми протиставимось російському большевизмові на всіх ділянках життя у всяких формах.

Це – практичний вимір націоналізму. З позицій сучасності зробимо хіба одне уточнення – місце більшовиків тепер зайняв Путін і його сателіти. 

Є і теоретичний вимір. Йому присвячені численні праці авторів різних епох і різних країн, які не так легко звести до одного знаменника. Втім на наш погляд, такі актуальні ключові постулати можна виділити:

  1. найвищою цінністю націоналізму є інтереси і самобутність нації;
  2. умовою і інструментом реалізації інтересів нації є національна держава
  3. саме поняття нації трактується через сукупність спільних рис – культурних, мовних, етнічного походження, проте вирішальним стає радше усвідомлення приналежності до певної нації. 

Ці постулати вичерпно пояснюють рішучість націоналістів, як у боротьбі з окремими олігархами, що понад усе ставлять особисте збагачення (яке очевидно, йде не на користь добробуту народу), так і у боротьбі з зовнішнім агресором. Останній постулат пояснює, чому націоналісти важливу увагу приділяють культивуванню тих спільних рис, що об’єднують націю – мові, історичній пам’яті, формам самобутнього мистецтва, традицій. Це питання внутрішньої безпеки нації.

Окремо слід відзначити ставлення націоналізму до національних меншин. Слово –Олегу Тягнибоку:

“Свобода” стоїть на позиції, що Українська держава має належно гарантувати права національних меншин, а ті, зі свого боку, мають бути добрими громадянами і патріотами України.

Така позиція цілком логічна. Оскільки для націоналіста (на відміну від нациста) кожна нація має право на самобутність і реалізацію своїх інтересів, то націоналіст дбатиме і про національні меншини. Але лише до тих пір, поки національні меншини не перетворюються у п’яту колону і не починають ставити під сумнів державність національної більшості.

Хоча сучасна Європа і не використовує термін “націоналізм” на означення офіційної політики, по суті європейське гасло “єдність у різноманітті” є цілком націоналістичним. Кожна європейська країна має своє культурне обличчя, шанує свою історію і вживає заходів для збереження в тому числі і свого мовного простору. Наприклад, шанси отримати гідну роботу в Польщі чи Великобританії мізерні для особи, яка в силу своєї принциповості або розумової обмеженості уникає спілкування відповідно польською чи англійською.

Україну поки що лише з великою натяжкою можна назвати національною державою. Попри те, що Конституція гарантує належний розвиток української мови, як державної, чимало з нас стикають із неможливістю отримати якісну освіту українською, браком україномовної літератури та кіно, слабко представлена українська культура і  на телебаченні. Не краща ситуація і в економіці – національні інтереси часто-густо поступаються інтересам окремих олігархів або ж інтересам інших держав.

Втім українофоби вже б’ють на спалах і в боротьбі з націоналізмом активізують міфотворчу діяльність, покликану звести нанівець волелюбні прагнення українського народу. Отже, переходимо до міфів, які нам люб’язно виклав викладач Артем Ляхович:

Міфи

Міф №1: Націоналізм суперечить глобалістичній економіці -

в эпоху интегративной планетарной экономики, в эпоху мировой сети, национализм – не двигатель, а тормоз прогресса,

Насправді націоналізм ніяк не суперечить економічному розвитку. Хоча захист вітчизняного товаровиробника і займає традиційно чільне місце в структурі інтересів будь-якої держави, різнобічні економічні зв’язки між державами в кінцевому рахунку працюють на інтереси кожної держави окремо. Націоналісти прекрасно це розуміють і тому ніколи не виключають  економічного співробітництва з іншими країнами. 

Міф №2: Націоналізм не сумісний з демократією –

Я против украинского национализма потому, что его ценности противоречат ценностям современной демократии.

насправді як раз сумісний. Націоналізм не скасовує виборче право, навпаки, усвідомлюючи, що інтереси нації є нічим іншим, як сукупним інтересом усіх її членів, націоналіст завжди стоятиме на позиціях чесних виборів. Більше того, якщо ми згадаємо С. Бандеру, то згадаємо, що націоналізм покликаний боротися з тоталітаризмом і диктатурою – і те і інше є протилежністю демократії.

Міф №3: Історичний про ОУН і УПА – найпопулярніша серія міфів, про те, що українські повстанці вирізали євреїв, варили борщі з російських немовлят, співпрацювали з нацистами і таке інше. При цьому ув’язнення Бандери нацистами, факти перебування євреїв та росіян у лавах УПА, відсутність УПА у звинуваченнях Нюрнбергу – все це ігнорується. Цей міф особливо зручний для апологетів СРСР в контексті риторики “кто нє с намі тот протів нас

Міф №4: Про показуху

“Приоритет национальной исключительности, требующий постоянных «доказательств», неизбежно переориентирует продуктивные силы государства с производства на показуху [...] Логический итог такой показухи – война”.  

оригінальний міф, в основі якого спроба перекласти відповідальність за війну на Донбасі на плечі української влади. Насправді націоналізм не потребує жодних зовнішніх “доказів”, і, на відміну від імперіалізму, жодних показух. Націоналізм самодостатній, оскільки базується на природних прагненнях – прагненні народу до реалізації певних колективних інтересів. Втім, націоналізм найбільше активізується саме в умовах загрози колективним інтересам – це може бути загроза встановлення диктатури або загроза окупації, і в цих умовах нерідко єдино можливим захистом від окупанта дійсно стає війна. Уточнимо – оборонна війна на власній території. 

Власне війна  аж ніяк не є прерогативою націоналізму. Перша світова війна, наприклад, була виключно війною імперіалістичних утворень. І саме розпад імперій дозволив з’явитися на карті Європи національним державам, таким як Польща, Україна, Литва, Латвія, Естонія. Україні – на жаль лише на рік. Друга світова війна так само стала війною двох імперіалізмів – нацистського толку і комуністичного. Обидва прагнули світового панування. І якщо з першим – нацистським, було покінчено назавжди, то другий – комуністичний, і досі жевріє у мріях Путіна і його поплічників. Націоналізм в обох випадках займав оборонні позиції – захистити свій народ від гніту окупанта – нацистського чи комуністичного – таким було гасло і Бандери, і Жемайтіса, і врешті фінських державників – єдиній східній країні, якій вдалося уникнути радянської окупаціїї.

Міф №5: Про підміну цінностей 

“Национализм подменяет человеческие (человечные) ценности фантомными”

насправді ніякої підміни немає. Інша справа що націоналізм і не може обмежуватися цінностями першого рівня за пірамідою Маслоу. Дійсно, якщо середньостатистичний виборець Януковича мліє від щастя, щойно отримавши пайок гречки чи пляшку горілки, то націоналіста подібна матеріальна подачка задовольнити не може. Націоналіст усвідомлює, що добробут окремого громадянина можливий (і морально виправданий) лише за умови добробуту всієї нації. В цьому аспекті націоналістичні цінності перегукуються з християнськими. Цей не дивно – націоналізм виник саме в християнських країнах, і найуспішніше розвивається в тих регіонах України, що найменше постраждали від атеїзації.   

Міф №6: Націоналізм призвів до війни на Донбасі.

“Я против украинского национализма потому, что он привел мою страну к войне.”

Раніше ми вже писали про аморальність такої позиції. Адже відомо, що першими за зброю взялися саме проросійські сепаратисти, і метою їх було порушення територіальної цілісності України, причому, ймовірно, йшлося не тільки про дві області. В основі цього міфу – банальна плутанина причини і наслідку. Московські прислужники звісно ж вважають причиною війни небажання України підкорятися імперії, тоді як насправді причина – це намагання імперії зруйнувати, а потім взяти під контроль Україну. 

Міф №7 про утиски російськомовних.

на любое слово, сказанное на русском языке, у меня есть только один ответ – пли!”  

Примітно, що автором цього перлу є сам Артем Ляхович – російськомовний. Цей факт ми особливо підкреслимо. Чому це значимо? Тому що вимальовується відверта провокація – російськомовний сподівається шляхом спілкування російською мовою змусити опонента застосувати проти себе вогнепальну зброю. Тут слід підкреслити два моменти – (1) російська мова використовується як інструмент провокації конфлікту і (2) провокація конфлікту передбачає у прагненнях російськомовного кривавий сценарій.

Фактично це і відбулося на Донбасі. Окремі активісти використали російську мову як привід до ескалації конфлікту, узяли зброю, і полилася кров. На щастя в Києві подібні “захисники”-провокатори на ґрунті російської мови не мають тієї підтримки, яку мали на Донбасі. Навпаки, чимало навіть російськомовних киян брали участь в обороні Майдану, чимало – героїчно воюють проти рашистських загарбників на Сході.

Протидія 

І тим не менш заходи щодо протидії актуальні. Яким чином ми можемо протидіяти міфотворчості окремих діячів? Насамперед, щоб відповісти на це питання, нам слід чітко розрізняти міфотворців двох категорій – невігласів і диверсантів. Перші поширюють міфи переважно через свою нездатність критично мислити або брак інформації, другі – через  принципову проімперську позицію. 

З першими очевидно протидія полягає у проведенні просвітницької роботи. Через ЗМІ, мистецькі заходи, систему освіти – інформаційна безпека стає ключовою в інформаційну епоху, отже створення позитивного інформаційного поля має стати одним із пріоритетів діяльності профільних міністерств. 

З другими складніше. Навряд чи може поширювати міфи через власне невігластво, наприклад, викладач вищого навчального закладу (в цьому випадку він був би просто профнепридатним). Скоріше, в цьому випадку йдеться про усвідомлену підготовку ідеологічної диверсії, спрямованої в кінцевому випадку на дестабілізацію ситуації і, врешті, підрив територіальної цілісності або суверенітету держави. В сучасному українському законодавстві механізми “люстрації” для подібних осіб ще не розроблені. Втім, такі демократичні механізми, як громадські слухання, забезпечення прозорості діяльності, виборність керівних посад, врешті ріст громадянського суспільства в цілому зможуть поступово відпрацювати дієві механізми і для люстрації подібних диверсантів в сфері культури й освіти.

В освітній сфері увага до інформаційної безпеки особливо важлива, адже освіта – це виховання молодого покоління. Яким буде нове покоління? Чи буде воно стояти за збереження національних цінностей, чи може дозволить знову розгорнути диктатуру на чолі з бандитами типу Януковича і пройдисвітами типу Бородая? Ось над чим мусимо подумати усі ми разом.

Андрій Бондаренко

http://andrijbondarenko.wordpress.com