Жінка-УКРАЇНКА

ДОНЕЧЦІ

Ти народжуєшся у моїх очах,
Ходиш мені по руках, по щоках,
По садах яблуневих із кошичком,
По річках у жмені, збираючи рибоньки,
Відлітаєш у вирій із кленами,
Проростаєш із мене калиною...
Ти рятуєш від пороку серця,
Вариш липу й ховаєш від кашлю,
Від сухого хрипкого голосу,
Наливаєш у мене дитинності,
Меду, миру і трохи відчаю...
І немає більшої радості в світі цім,
Аніж коли колискову наспівуєш,
Як із дому мене проводжаючи,
Гаряче так обціловуєш,
У магазин, як у вічність – назавше...
Звідки ж виросло – з раю чи ирію?
Де розлуки вмістились мої у тобі?
А де милість знайшла в тобі силу,
Щоб ніколи не покинути мене?
Скільки часу ти знала мене до народження,
А бюро обдзвонила й вокзали всі –
Скільки?
Повернулась до мене на старості,
Щоб простить за розлуки і відстані,
За невмілість колисать біля серця тебе,
Моє малинове маленя маленюсеньке.

 

НІЧНИЙ СИРОП

– Добраніченьки, пташко...
Стуляють ангели на гіллях свої крила,
ступають клубчасто-хмарні слоненята на рожевий захід,
стухають поволі налиті соком яблука,
стукають мовчки на спину землі у садах,
стихають будинки і голоси у травах;
скапує темрява з дахів на вікна,
сходить місяць на нігтях білою буквою "С"
(між нами, між іншим, теж місяць),
сиплються зорі, як манна із неба.
Я зачиняю твої вікна долонями.
Твої пальці губляться у коридорах
мого волосся.
Дозволь мені бути дитиною,
бо якщо стану завбільшки зіницю,
то не поміщуся у твоєму погляді,
мені буде тісно у твоїй пісні колисковій,
нам доведеться бути дорослими.
Двері завжди відчинені.
Кораблі у вільному плаванні.
Риби випливають з очей, настояних сльозах.
Ніч засолонена до світанку.
Вам справа болить?
Ні, ліворуч, за кільканадцять кілометрів.
Кардіолог каже, що у мене "шуми" у серці –
це ти до мене озиваєшся.
Моя лікарняна картка складається із імен дорогих людей,
вони болять мені розлуками.
До ранку ще кілька століть.
Ангел затуляє обличчя сонцю,
а воно: "Відпусти, відпусти!".
Одягаюсь у гори й луги, й озера.
Ти не зникаєш,
бо я вчора бачила, як райдуга злетіла з мого тім'ячка,
наче міст, тобою накреслений,
наче місяць буквою "С"
завершується у твоєму серці.
Якщо не прощались – значить побачимось.
– Добраніченьки, світоплинний місяченьку.

 

ПОРА ПОРАНЕНОЇ ПТАШКИ

Настане пора віку, року, ранку – разом...
Твоїх сонць, моїх дощів.
Із нас виллється весною веселка,
Але зараз настає пора пораненої пташки,
Коли глибинно мріється, кличеться, шепчеться:
Пожалій мене, мов малу дитину,
У днину в осінню цю зриму,
Ну хоча б на хвилину
Ось так без причини –
Пригорни, як батьків старих
Притуляють до серця.
Не сердься –
Я народжена бути сильною:
На моїх очах летіли люди у вирій з лелеками,
Але сьогодні прийшла пора прохолодна горобина,
І хочеться сховатись ув айстрах осінніх останніх...
Спасіння моє, забери мене до себе, загорни мене у себе.
Просто настала пора сімдесятип'ятиліття,
І я у лахмітті
Дивлюсь: відлітають у небо літаки, як ангели,
А я, як в двадцять п'ять, вірю – в одному з них десь є ти.
І поки на світі снують літаки –
ти повертатимешся
мене пожаліти
в осінню днину
ну хоча б на хвилину...
Господи, як же тужно, коли відлітаєш ти...

 

ПАРИЖ

Із нашим прощанням змішалися яблука й груші,
Дощі горобинні омили осінні тіла,
Спиваю наш запах безсмертя в дзеркальній калюжі,
Тебе, як завжди, у Париж до весни провела.

Павук по моєму волоссі спускається в літо,
І сонце багряне ховається в чорний спориш,
Всі пальці у поля до сліз забинтЬвані житом,
Якщо я помру, то поїду весною в Париж.

 

СТОЛІТНІ ЧАШКИ

Вуста протруть столітні чашки до останку
І вуха вип'ють м'якість наших голосів,
І ми проткнемося колоссям на світанку,
Й озоном квітним розтечемося в росі.

Ти зараз дихаєш мостами і містами,
Я сію вірші між рядками полуниць,
Перехрещу тебе колись, але ще рано,
Ще стільки пити нам солодкість рідних лиць.

Я ще морозивом загоюю всі рани,
Ще сік березовий тече із твоїх вуст,
Не йди, прошу, ще сотні літ нам бути разом,
Не йди, бо темряви донині ще боюсь.