Жінка-УКРАЇНКА

Бабусині капці

«Святий діду Миколаю,
принеси мені із раю:
ляльку Барбі, з нею Кена,
мандаринки, фотік «Кенон»,
шоколадки, модні лашки,
кицю, ноутбук, фісташки,
братові – спортивний вєлік,
тату – телефон і тєлєк,
мамі – фен і сині буси…
Всьо.
Ще капці – 
для бабусі».

Прочитала доччиного листа «до замовлення» –
і пригадала свій власний список, з дитинства уже далекого, 
що його Миколай заникав поміж аркуші пожовклої ЖЗЛ-ки:
там такий самий кострубатий почерк і загребущі бажання 
«усе-та-зараз».
Заразюка семирічна, 
що з великого пирога щастя 
бабці капці також лише вділила...

...а потім, 
коли роки минули,
коли сиділа моя бабусенька у візочку,
як замордована курочка на жердинці,
і ампутовані нозі боліли їй, немов живі,
капці – 
чергові!
новенькі! – 
стояли під ліжком
німим докором Миколаю...

...а ще – зрозуміла, що її не стало
не того ж дня, і не за сорок днів, і не за рік,
а якогось вечора, потім,
коли не мала кому плачі свої виплакати,
коли автоматично, тремтячими пальцями,
набрала номер уже чужої квартири,
і механічний голос констатував у слухавку:
«набраний вами номер не існує». 

 

Сарматське море

Знаєш, малий,
Усі ми живемо на дні сарматського моря,
«Ш-ш-ш» – каже хвиля вночі, обнімаючи берег за босі ноги,
«Тс-с-с» – я шепочу, коли ти зриваєшся через сон,
Відчувши, як до вікон сірими писками туляться душі 
первісних дельфінів…

Де узяти повітря? – 
ковток, пів ковточка, чи скільки не шкода, аби перебути сю ніч, 
аби дотягнути до спасенної смужки світла на обрії,
як перебрести убрід тягучі води сарматського моря,
вічно присутнього у моїй чорній 
солоній крові,
скажи, малий….

Спить…

 

Банально про яблука

Бережи їх усіх, Боже:
клени притишені, що за єдину морозяну ніч листя усе згубили,
птахів безіменних, що небо чорними нитками крил церують,
траву посивілу, що миро роси точить уранці –
бо любили вони беззавітно,
безоглядно і безголово,
чулим серцем своїм зеленим.
Навіть птахи – зеленим…

Яблука із синцями й синицями з небес падали,
очі заплющували від страху –
Гуп! – 
то і лежать поснулі…
Сотні їх у садку – а зібрати уже нікому…

Підніми їх усіх, Господи –
до єдиного, до найменшого,
до останнього –
щоб не марно жили вони і вмирали не марно,
торкнися долонями шкірки тугої, 
покоцаної,
серця 
чулого і розчуленого
із червоточинами 
осені та любові….

Осінні парки

Три шпарівні ґаздині – сиві парки
Прядуть куделю осені у парку
Артроз суглоби крутить, та припарки
Як мертвому кадило, і сумна
Похукає в долоні Нона перша,
Безсонну втому на коліна сперши,
Бо сонні риби утікають з верші
Бо все – марнота
І усе – мана.

Веретено тікає, як достоту
Життя стікає з п'ятниці в суботу,
Децима друга не спитає, хто ти,
Її робота – стежити за тим,
Як стежка-стьожка стелиться під арку…
Шукай її – тепліше… тепло…парко…
Як жовта білка у зимову шпарку,
Збігає шпарко ниточка у дим,

Як в дім до нього…
Дивно і пустинно,
Нечулі руки пестять зимну спину
І парка третя затремтить: дитино,
Ти не повинна, як не хочеш, та…
Воли волочать темряву вологу,
Впряглася й Морта (вже якась підмога) 
Листопадове прядиво убоге,
Лише у Бога – голка золота.

А гола тиша вляжеться на груди,
Як сивий камінь чи гіркавий грудень,
Воли умерзнуть в груддя, і маруди
Ворони галасливі…
І тіка-
ють 
жінка-осінь-нитка – три в одному
з отого диму та отого дому
І третя парка мружиться крізь втому
І не здригнеться парчина рука…

Господар повертається

Яка ж дурепа! Ткала і порола,
Порола, ткала і порола знов…
Задавнена, задавлена любов
Текла між пальці ниткою спроквола,

І знову коло. Вже двадцяте коло…
Не довершиться, Господи, ніколи
Це полотно – безмежне, нескінченне –
Триклятий саван. Не йому. Для мене.

Бо – божевілля, як меди, тягуче,
Бо – голос серед ночі точить, мучить:
«Твоє чекання – то гірка облуда. 
Повернення не буде. Бо не буде».
……………………
Бо спогади непевні та солоні:
Змагання з бігу… Переможцю – приз.
На старт, увага, руш! Біжать, як коні.
Я – замість кубка. 
Переміг Улісс.

Він… не мене хотів. Хотів Єлену.
Її усі хотіли. Золота!
Палала Троя – села і міста –
На честь сестрички. Та дісталась та – 
Інакша. Тиха, як трава зелена,

Як качечка, як пір’ячко… Весілля,
Офіра тіла (серця і руки).
…А він пішов – як в магазин за сіллю.
…А він блукав – віки, віки, віки…

Його боги в свою рулетку грали
(На нього – Всесвіт, а на мене – сто
Безсонь жалючих виставили жала:
Порола-ткала, знов порола-ткала, 
Не Поліфен – ніхто. Це я – Ніхто.)

Вода і небо. Дика хитавиця.
А перед очі – нескінченний ліс
Чужих кобіт, яких кохав Улісс…
А поміж них – Цірцея білолиця –
Сім літ провів в полоні чорних брів…
Ах, так, звичайно, волею богів…

…Ти з нею ще……
А я тихцем покличу,
Зітхну крізь сон – кому? Тобі? Собі.
Про втому, перестояну в журбі,
Бо не говорю. Бо слова – як птиці,
Немає віри їм… Немає віри…
Рука і серце – то моя офіра,

Та не твоя. Натягнеш лук, стрілою
Прохромиш женихів… Який шашлик
Із ворогів, що в дім твій увійшли
Та мали наглість милуватись мною!
……
Господар повертається! Вітає
Його собака, нянька, вірна челядь,
Земля, трава, господа…Там ще та є…
Ну, як її… Ну, з нею нам постелять…
…
Стара олива проросла крізь тіло,
Коріння лізе, сплутується ніч,
Немов клубок… За іменем поклич,
Впізнай мене у шарварку облич,
І ранок – білий. 
І волосся – біле…

А ще – життя пройшло, як не було,
А ще – сухе, аж кришиться, зело,
Що вчора квітло – як любові знак…
………………………………………
Проклята вірність галицьких Ітак…