Стильові замітки на полях «Десятого рядка» Степана Процюка (2013)

Перша спроба прочитати роман С. Процюка «Десятий рядок» видалася невдалою: спіткнулася на не характерних для української прози алюзіях до давньогрецької міфології. Проте, оскільки сама принагідно наголошую студентам про необхідність вписувати Україну у європростір на всіх рівнях, спробувала читати вдруге.

Легким читання не назву, бо автор намагається дослідити у свій спосіб тяжку і болючу тему формування архетипу сучасного українця. Цій проблемі присвячено багато творів, зокрема і роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», де письменниця шукає шляхи відродження «Пилипа з конопель» у часи так званої незалежності. Степан Процюк іде в інший бік, показує етапи формування комплексу меншовартості українця, процес «маління» духу українця, перетворення колишнього сильного і стійкого борця за Україну на розпливчатий і туманний «десятий рядок».

Сюжет намічено пунктирно як фрагменти з життя головних героїв твору  діда Гната, сина Марка й онука Максима – в алгоритмі спадання, градації, «виродження у твоїй персоні дідівської крові й наругу над дідовими заповітами» [1, с. 57]. До речі, твір насичено давньоримськими алюзіями, і хотілося б дізнатися у автора, чи враховував він етимологію і традиційні значення імен його героїв? (Гнат – чоловіче ім’я (можливо, від лат. ignis ‒ «вогонь»). Марк ‒ ім’я латинського походження (варіанти слів-пращурів: лат. мarcus «молоток», Марс (бог війни в лат. міфології), фр. мarquis «маркіз»). Означає приналежність до давнього римського роду. Марк перекладається як «сухий», «в’янучий». Макси́м (лат. maximus) ‒ чоловіче ім'я латинського походження. У перекладі означає «найбільший, найвеличніший». Римське родове ім'я. Це тільки побіжний погляд на інтернет-джерела. Можливо, ці смисли варто витлумачити не на популярному рівні?..)

Книга «Десятий рядок» ‒  не єдиний твір про складну історію України в сучасній українській літературі, і цілком доречно окремі критики називають С. Процюка «постнародником. Це література про народ після народу, коли останній лишився статистичною чи юридичною категорією («водночас рідний і чужий») [2]. Проте жанрову форму не можна назвати класичною формою соціально-психологічного роману, традиційно притаманною стилю С. Процюка, тут, погоджуюся з В. Шелухіним, є «щось «нероманне», таке, що суперечить структурі роману, що не вписується в неї» [2].

У моєму сприйманні це скоріше філософсько-психологічне есе про причини переформатування і прояви «десятого рівня» української душі у ХХ столітті.

Хронотоп твору – епоха тоталітарного «беспрєдєла» Радянського Союзу на Галичині, найбільш українському регіоні СРСР («…це ж Галичина, чорт забирай, а не Луганщина» [1, с. 181]). Світ такий зрозумілий, але світ, у якому неможливо дихати, жити, бути. Світ-пекло.

Щодо стилю. На моє переконання, роман С. Процюка є найцікавішим саме з точки зору стилю. Починаючи від метафори «Десятий рядок» (образу змілілої, змалілої людини, обриси якої туманяться, мутніють, не мають ні чіткості, ні ясності, ні прозорості, «опускаються»), завершуючи парадоксальними образами – грою слів на рівні рядка, наприклад: серпаперидол чи молотозепам [1, с. 174] (від «галоперидол», «гідазепам» – назви нейролептиків, транквілізаторів, що мають потужну седативну та психотичну дію). При чому, уся образна система підпорядкована саме тяжкій і трагічній проблемі осмислення засобів і наслідків руйнування архетипу українця за радянської доби.

Проте, погодитися з твердженням В. Шелухіна: «Цей роман ‒ прояв модернізму вичерпаного Модерну, Модерну, який лишив руїну. Модернізм не стільки естетичний, скільки постполітичний», [2] ‒ не можу.

Мені видається, що С. Процюк тяжіє більше до постмодерної художньої практики, що ми й спробуємо довести на прикладі аналізу стильової палітри роману «Десятий рядок».

1.Багаторівнева інтертекстуальність  ‒ домінуюча риса твору.

Автор використовує розлогий спектр творення гіперрецептивного тексту. Від «прошивання» картин про побут зеків рядками з поезії Єсеніна (пряме цитування) [1, с. 22], «камлання Вертинського» «Чуть седой, как серебрянный сокол, он стоит, принимая парад» у розділі про тип радянського слідчого [1, с. 93], антитези з  вишуканої поезії Верлена до переживань Максима через повідомлення/діагноз про безпліддя (як ще один образ виродження, «І всі премудрощі на цьому завершуються» [1, с. 101]): «Долгие стоны скрипок осенних ранят мне сердце тоской монотонной» [1, с. 101].

До натяків на інші тексти: на роман Достоєвського «Злочин і кара» у лжемонолозі про відчуження через злочин юного провокатора Ігора («Спершу я думав, що зможу повіситися, відчув… що чужий усім. Чужий мамі, бо маю провину. Чужий одноліткам, бо в них інший досвід…» [1, с. 209-210]; на образ циганки Кармен з однойменної новели Меріме, яка послуговувалася для маніпуляцій з «не калес» їхньою мовою (розділ 63, про методи перетворення Сікащуком студента на «стукача»); на роман М. Матіос «Нація» в епізоді/імітації єзуїтської сповіді студента-провокатора перед своїм викладачем Марком Гнатовичем.

Використання натуралістичного способу зображення (запозичення на рівні стилю), наприклад, у розділі 13, де автор у натуралістично-гротесковій манері змальовує життя колишнього чиновника на пенсії: «…лежить заслинений сановний старець… ним тіпає й викручує в конвульсіях… він кладе зубну щітку до холодильника… іде до унітазу пообідати…» [1, с. 45)] До речі, натуралізм як стиль зображення є однією з виразних рис цієї книги.

…На якомусь етапі життя мені стало складно читати, так само як і бачити, картини людського горя, трагедій. Після декількох книг, «Ахіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина зокрема, уже бракує сил на сприймання таких творів. І я сторожко перегортала сторінки роману С. Процюка, побоюючись жорстких прямих натуралістично-реалістичних описів, педалювання тяжкої теми сталінських концтаборів. Проте автор знайшов свою форму змалювання реалій радянських таборів, наприклад, епізодичні образи зґвалтованої Ганни чи матері-бранки, у якої померло немовля, стали своєрідними образами-символами знущань над українцями – макаброю по-українськи: «Крик матері, у якої дорогою померла від переохолодження дівчинка-немовля, тиснув на барабанні перетинки. Нарешті він затих. Якось раптово, підозріливо. «Не інакше, як її просто вбили, щоб не кричала, й викинули з вагона», пронеслося десь на периферії Гнатової свідомості.

У повітрі кружляв запах макабри» [1, с. 23].

Це, до речі, специфіка прози Процюка: він уміє не видавлювати з читача сльози відчаю, а спонукати до узагальнень, до розмислів, до інтелектуальних пошуків.

У руслі постмодерної інтертекстуальності гармонійно-еклектично звучить у творі фрагмент прощання родини з дідом Гнатом крізь призму дитячої пам'яти (подібно до мотиву з оповідання Д. Джойса зі збірки «Дублінці»), де «біля човна з дідом» стояло «багато старих чоловіків»:

«Вони співали, попрощався козак із своєю ріднею, хтось привіз худенького чоловіка в довгій чорній ризі; «священик, священик прийшов», ‒ зашепотіли навколо, а дивні діди все співали наче з підмосток їхньої хати виринув трагедійний античний хор, сам поїхав в далеку дорогу, тихий голос священника в чорній ризі, зі святими упокій, Христе, вічная пам'ять, зливався із старечим неголосним хором, у пісні було багато зачаєної любові і ненависті…» [1, с. 20]

Фрагмент побудовано як одне речення, усе звучить на одному диханні: і козацька пісня, і молитва, і античний хор, ‒ тут є величний образ узагальнення.

 І таких узагальненого рівня фрагментів, типології життя за радянських часів у романі багато, в одному з них я впізнала долю свого батька, сільського вчителя, який ніколи не був членом КПРС: «...Бандерівських схронів уже немає. Нема навіть можливості героїчно вмерти за Україну. Але є можливість здохнути безславно, без грошей, без жінок, з козами й биками, у якомусь далекому селі… Самогон, скарги на важке життя, мізерна зарплата – і так із місяця в місяць, з року в рік! Без жодних сподівань. Бо реалії швидко розтопчуть твої дурноверхі лицарські ілюзії…» [1, с. 188]

2.Кожен наступний образ твору (Марко, Максим) є тьмяною невиразною копією (симулякром) Гната, маскою, за якою ховається страх, а не особистість, пустота, а не реальність. Детальніше про це пише Л. Скорина [3].

3.Жанрова розмитість твору відмічена багатьма рецензентами, і це теж ознака постмодерної культури, бо у книзі С. Процюка бачимо і шматки з давньої історії (Риму, зокрема), і стилізацію наукових трактатів (на прикладах каталогізації), й емоційно-суб’єктивні висловлювання з приводу, наприклад, Офісної Людини як виду виродженої [1, с. 122] чи кар’єристів і авантюристів у сучасній українській науці [1, с. 174], і спроби філософських узагальнень, порівнянь (зокрема, тоталітарних режимів Нерона, Гітлера і Сталіна), і реалістичні замальовки з університетського життя Марка чи табірних буднів Гната, і натуралістично-медичні описи симптомів утрати зору чи неадекватності старої людини-чиновника, психоаналітичні студії (про царя Голода, зокрема, [1, с. 214-215]).

«Десятий рядок» С. Процюка – це своєрідний жанровий гібрид, мутація науки, філософії, марень, художньої прози, історії і суб’єктивних бачень автора.

4.Гра шрифтами, використання в тексті своєрідних ілюстрацій, наприклад медичної таблиці для перевірки гостроти зору [1, с.12,13,14; 70-71]. Продовження теми «атропінізації» в образі окулярів як обмеження, зміни себе, своєрідна візуалізація цього образу: «Із дзеркала на Максимка дивився інший – чи то Максимище, чи то Макс… Так починався відхід від самого себе [1, с. 72].

5.Парадоксальність образів, гра слів – свого роду симулякри, створені на ґрунті відомих образів-символів:

халіфат серпа і молота [1, с. 27], велетенський національний гуртожиток площею 1/6 земної кулі [1, с. 37], червоний бог [1, с. 38], батьківщина-канібалка [с. 37], дистильоване життя до пенсії (життя державного чиновника) [1, с. 45], капшук грошей [1, с. 46], людина-унісекс (в радянському таборі) [1, с. 48], дистильований службовий голос [1, с. 56], крейдяне коло, намальоване ще Лєніним-Сталіним [1, с. 180], подружні могили (сім’ї) [1, с. 193],  кандидат алкоголічних наук [1, с. 181], Україна – це калічка, породілля після кесаревого розтину чи дитина, народжена поміж степом і горами?.. [1, с. 219], любов – слабосиле дитятко [1, с. 123].

Гра слів: нові національності – зомбієць, зомбус, зомбіянин, зомбек, зомбах, зомбуз (українець, білорус, росіянин, узбек…) [1, с. 39]; моло-х (божество природи й сонця, в жертву якому спалювали живцем людей, особливо дітей) і моло-т [1, с. 36], нарЕчений і наречЕний [1, с. 162] тощо.

6.Фрагментарність сюжету, своєрідний колаж епох, історій, персонажів на рівні історичних паралелей (із Давнім Римом, із фашизмом), типології образів і антитез, про що вже зазначалося, теж є однією з ознак постмодерного тексту.

7.Своєрідним, емоційно складним є пафос твору. В окремих фрагментах – про Офісних Людей, про сановного чиновника, про служителів радянської Феміди – відчувається іронічне відсторонення, іронічне переживання теми. Проте, очевидно, автору складно іронізувати над темою втрати українцями сили духу, і, в цілому, у творі домінує трагічний, гіркий пафос.

Через те завершальним акордом у темі України, у притаманному С. Процюкові стилі ‒ з використанням непрямої цитати з християнської молитви ‒ у творі звучить сподівання на те, що: «Деміург знову ступає на цю землю, що так довго була епіцентром боротьби відцентрових сил. Це лише його перше пришестя. Він ще вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, з цієї землі буде зняте стародавнє прокляття, ще буде усмішка, нескінченність високого і синього, безмежність жовтого, а його царству не буде кінця…» [1, с. 220]

Сподівання на те, що, за Є. Бараном, втому, яка поглинає енергію спротиву радянській Системі-Убивці [5, с. 7] і струює свідомість кількох поколінь українців, буде подолано.

Як суто авторську манеру письма варто відзначити:

8.Ліричні відступи ‒ каталогізація коханок [1, с. 62-64], про педагогіку [1, с.192], про офісний планктон (Офісну Людину) ‒ часом є доволі суб’єктивними і на високий рівень узагальнення не претендують. (Хоча з текстом щодо кар’єристів і авантюристів, нездар і плутаників у сучасній українській науці погоджуюся…)

9.Високий рівень володіння українською мовою, авторові притаманно доцільне вживання доречних ємних експресивних небанальних слів, практично відсутнє просте накопичення синонімічного ряду. Це, власне, обумовлює невеликий обсяг тексту. Наприклад, про Астарту: «Вона простягнула над його сибірською головою свої витончені декадентські пальці» [1, с. 87].

10.Афористичні висловлювання: оратори зазвичай не бувають лицарями [1, с. 83]; кожна тоталітарна естетика є некрофільською [1, с. 67]; нині мало економічних декабристок, що захочуть жити з банкротом [1, с. 57]; найбільш фанатичні бувають найбільш бездушними [1, с. 99]; колись у нього були важкі дитинство і юність, тож він усі роки правління надолужував утрачене гедоністичними вибриками й матеріальними забаганками [1, с.161]; не справжня історія, а фарш, пропущений крізь сотні тисяч м’ясорубок дорогої КПРС [1, с.181].

Замість висновків.

Якби я читала твори УСІХ сучасних українських авторів і ВСІ книги Степана Процюка, то твердила б про найповніше явище стилю у книзі автора «Десятого рядка». Але, оскільки є багато непізнаних авторів, так само, як і творів пана Степана, то зазначу виваженіше: прозі С. Процюка притаманна гармонія змісту і стилю, і це вагомий критерій для сприймання його книги як непересічного явища української культури. Наскільки це високий рівень для сучасної української літератури – хай скаже той, хто читав більше.

Одне можу твердити впевнено: «Десятий рядок» С. Процюка є гарним матеріалом для кіно у стилі арт-хаус.

Література

1.Процюк С. Десятий рядок: роман / Степан Процюк. – К.: Український пріоритет, 2014. – 224 с.

2.Шелухін В. Перескочити рядки // Володимир Шелухін [Ел. ресурс]. Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/01/10/164521.html

3.Скорина Л. Химерні візії десятого рядка // Людмила Скорина [Ел. ресурс]. Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/10/07/094947.html

4.Сіренко С. Під знаменням Астарти // Софія Сіренко [Ел. ресурс]. Режим доступу:  http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2014/11/06/192310.html

5.Баран Є. Він просто йде. Передмова / Євген Баран [Текст] Процюк С. Десятий рядок: роман – К.: Український пріоритет, 2014. – 224 с.

Ніна Головченко