Жінка-УКРАЇНКА

Якби можна було якось виміряти чи зважити вміст думок і переживань людини, яка  творить, то,  напевно, це була б планета  завбільшки з Сонце. У кожного  сонця, тобто автора, свій градус кипіння: хтось вариться  у власному соку, не намагаючись вистрибнути з баняка, хтось, швидко нагріваючись, пригорає і втрачає свій неповторний смак, а хтось закипає повільно і  впевнено збільшується в об’ємі, при цьому  набуває тільки йому одному належний запах і колір. У самій  назві книги Василя Куйбіди «Простір перевтілень» передбачено саме оцей збільшений об’єм, який  автор осягає  своїм поетичним поглядом: «безсоння  очікуваного світанку», куди  «осінні дерева повертаються», а  «день прив’язаний до поля  за шворку втраченої тиші», бо  « далеко іще до полудня».

Книга  має аж вісім циклів-розділів, поєднаних незримим зв’язком, невтамованою жагою  філософського пізнання світу  і себе у цьому світі, у цьому огромі почуттів «не знаєш, у кого спитати,  де твоя загублена  дорога», «щоб не перевтілитися в лист опалий, що вже  не дожидається тепла».

Не знаю  чому, але дивним  чином відчуваю втечу автора від реальності в рятівний світ,  придуманий ним же самим. З « Розфарбованої тиші» у  «Колекцію снів», через «Толоку» у «Вирування принад», «Примхи осені» і  «Озимину», «Прочани» і «Віддзеркалення», «Казали: там є межа. Я ішов, ішов, але так  її і не побачив. Де вона?»

Автор часто вживає слово  «простір»,  але назвати це  тавтологією  мені не  хочеться, бо     в даному випадку простір -  це уявна  свобода від когось, чи від чогось, що тебе обмежує, звужує  твою дорогу, стискає твої скроні, не дає дихати на повні  груди: «видається – себе переступив», а «час зникає, залишаючи осад», і  «пройдуть відчуття, як дощі стороною».

«Коли я жив  і звався  серпнем», «була вода  і  місто понад нею», « а неба у довкіллі  не було» - як підсумок  етапу  життя і при тому,  не найкращого, «коли слова з ваганнями навпіл на перепутті…».     

Так само  часто  фігурує дощ, немов жива дійова особа,  у віршах про осінь,  у філософським роздумах  про життя: «вдягну дощі  і піду на поля»,  «святкуй дощі,  вітри осінні, щоб подолати власні тіні». Надзвичайно   широкий  діапазон віршів, та, зрештою, і немала їх  кількість, тематика , цікаві  авторські знахідки:«і можна заховатися за віршами від правди», «чому цей  світ мене переконав у всьому сумніватися  щомиті».

 «Якби ж то так,  якби ж – помилуй, Боже,-
 «Хтось  та прийде,  а, можливо, прийдуть»
 «На води ці,  на видива  розлогі»
 «Розклалися звуки, посріблився волос»
 «Не видно  крізь душу ні час,  ні майбутнє»   
 «Пісок часу…І ти  у нім…По досі.»
 «Що   є, перебуде, було від часів»
 «Напруження  розширює  зіниці»
 «Та прагнемо кожен, як барви  осінні,
  Себе  у безмежжі пізнати?Забути?»
 «І хтось підштовхнув:народися і йди,
 Безголосі  часи у собі перекресли!»
 «Отче наш,  що єси… віднайди
 -поверни, що  згубилось , людині».

Ще можна  багато вибирати  і цитувати.   Але краще взяти  і прочитати  від початку  і до кінця. Єдиною вадою цієї книги,як і будь-якої книги поезії, на мій погляд, є надто велика кількість  зібраних віршів. Зазвичай, читач віддає перевагу книгам з меншою кількістю сторінок.

Тетяна Іванчук