Толі Тютюннику – 50? Та хто ж повірить?!

Сергій ДЗЮБА

Анатол¦й Тютюнник

Він виглядає напрочуд молодо. Можливо, тому, що ніколи не бажав нікому зла. Дуже світлий та позитивний добродій. Нині його шанобливо називають Анатолієм Івановичем Тютюнником. Але, попри високі посади (тривалий час він успішно очолював обласну телерадіокомпанію, а зараз – голова обласної організації Національної спілки журналістів України) та почесні звання (заслужений журналіст України) й численні престижні нагороди (зокрема, лауреат міжнародної премії імені Миколи Гоголя), він залишається простою, щирою, доброзичливою Людиною. Тому я завжди радий його бачити і спілкуватися про все на світі.

Для мене він – Толя. Мій кум. І я знаю його сто років. Тому не хочеться пафосу. Краще розповім щось не дуже відоме.

Наприклад, ми разом вступали на журфак Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Добре пам’ятаю творчий конкурс: нас повезли до столичного Меморіалу Слави, потрібно було досить швидко зібрати цікаву інформацію й потім написати матеріал. І я бачив, як це робили татусі, матусі, дідусі й бабусі багатьох абітурієнтів-киян, підсовуючи їм необхідні тексти. Толя, звичайний сільський хлопчина з Чернігівщини, який уже мав досвід юнкора в місцевій районній газеті, не гаяв часу й хутко взяв інтерв’ю в… поважних добродіїв із Німеччини. Це ж були радянські часи, й такі розмови зазвичай старанно узгоджувалися з компетентними органами. А тут юнак-початківець, щойно вгледівши іноземну делегацію, впевнено підійшов до гурту німців і спокійно розпитав їх про життя-буття. Звісно, матеріал написав сам. Вийшло дійсно цікаво!

Ще пригадуються наші студентські практики. У райцентрі Рокитному, на Київщині, група відчайдухів на місяць замінила всю редакцію районної газети та місцеве радіо. Це був експеримент, яким опікувалося керівництво республіки. Ми з Толею працювали на радіо й завзято критикували усілякі неподобства, причому тамтешня влада реагувала на наші виступи миттєво. Не встигало радіо вранці пошпетити якогось чиновника, розповісти про ту чи іншу проблему, як буквально цього ж дня порушене питання вирішували…

Далі ми так само, студентською командою, трудилися в Черкасах – на обласному радіо. Але й цього нам із Толею видалося замало, тож подалися до… Молдавії, де працювали на республіканському Держтелерадіо. Я взяв із собою баян, а Толя – гітару (хто не знає, він чудово грає й співає під гітару, раджу послухати). Там у нас було безліч захоплюючих пригод.  

Якось нові друзі запросили нас із Толею до себе в гості – у Костулени. А в СРСР молдавські Костулени та сусіднє містечко Унгени були закритими населеними пунктами, куди сторонні могли потрапити тільки за спеціальним дозволом. Звісно, ми його не мали, бо лише в поїзді дізналися, що їдемо без належно оформлених документів. Тим часом, до нашого плацкартного вагону зайшли суворі прикордонники зі службовим собакою й заходилися ретельно перевіряти паспорти.

Що ж було робити? Ми вирішили накивати п’ятами, аби не підвести наших друзів. Можете собі таке уявити? Власне, ми й зараз цілком пристойно бігаємо на короткі дистанції... Отож втекли від прикордонників (вони за нами вперто ганялися, але так і не спіймали) й чудово погостювали у мальовничих Костуленах – послухати українців зібралося мало не все село. Згодом про цю незабутню подію я написав вірша, присвяченого моїй дружині Тані й… Толі Тютюннику.

Чарували вином у селі Костулени –
Так давно це було, так щасливо пилось!
І схилялася доля, мов скрипка, до мене,
Тільки я не скрипаль – не навчився чогось.

Ми як білі боги чи земні генерали,
Що за кухликом кухлик – до бринзи і слів.
Ви простіть, прикордонники, що не спіймали, –
Я в Румунію, чесно, втікать не хотів!

А наступного дня народився так легко,
Мов скупали мене у тім білім вині.
Мабуть, досі живе десь і білий лелека,
Що літати учив по світах уві сні.

Я б тепер полетів: не виходить щось – складно,
І по-іншому п’ється – не так, як давно…
Ти – тендітна й гнучка, мов лоза виноградна,
Воскреси мене знову, як біле вино!

Власне, до Чернігова, після закінчення столичного держуніверситету, я потрапив, в основному, завдяки Тютюнникам. Я ж – родом із Полтавщини, з Пирятина. А тоді мешкати й працювати на Придесення їхала компанія друзів. Євдокія, дружина Толі, – також журналістка. Вони народили двох чарівних дітей. Донька Катя – тепер педагог, фахівець з англійської, а наш хрещеник Артем навчається в університеті – він цікавиться сучасними технологіями, філософією, почав писати вірші. Відзначаючи ювілей тата, побажав йому жити в гармонії з собою та світом.   

На свято прийшло багато шановних гостей – родичів, колег по роботі, завітав і голова обласної ради Микола Звєрєв. Усі щиро дивувалися: Толі Тютюннику – 50? Та хто ж повірить?!