Богдан Дячишин. Вступ до есею «Я повернусь і подивлюсь у Ваші очі»

ДЕЯКІ РОЗМИСЛИ СТОСОВНО НОВОЇ КОНФЛІКТОЛОГІЇ БЕРТА ГЕЛЛІНГЕРА 
(німецький психотерапевт зі світовим ім'ям, автор понад тридцяти світових 
бестселерів, у 2010 р. відвідав Україну)

Наступні думки Геллінгера потребують надзусиль для сприйняття й осмислення, щоб вийти із загадкового кола, можливо, спіралі сприйняття незбагненного, яка розкручується. Україна протягом багатьох століть самовіддано грає роль безпорадної жертви. І має всі підстави такою себе вважати:

"... Але страждати легше ніж діяти. Страждати вигідно, бо страждання оправдовує бездіяльність.

Погляд жертви гіпотетично прикутий до власного тирана. А куди направлена наша увага, туди іде і наша енергія. Ми інвестуємо у агресора, живимо його, підтримуємо конфлікт. І ця гра комусь вигідна, де агресор — лиш частина великого плану (ПРОЧИТАЙТЕ ДЕКІЛЬКА РАЗІВ І ЗАДУМАЙТЕСЬ — це не випадкова думка. Б.Д.). Вистава закінчена, шоу зовсім не must go on. Необхідно виходити із гри..."

Виходити із гри, це встати з колін, подивитись агресору в очі і сказати — ми рівні й почати боротьбу... Україна встала з колін і то надпотужно й незбагненно для світу: МАЙДАН, ВОЇНИ ДОБРА довели, що "Лиш боротись — значить жить" (Іван Франко). Шевченко поетичним словом, силою свого духу усвідомив цю боротьбу і залишив нам заповіт:

                                "Борітеся — поборете,
                                 Вам Бог помагає!
                                 За вас правда, за вас слава
                                 І воля святая!"

Бог помагає, коли ми діємо, працюємо, прикладаємо зусилля. Шевченко надто глибо розумів сутність Бога і сенс постійноі боротьби за життя...

 

*    *    *
                                                            Світлій пам'яті Степана Стефурака

                Я  ПОВЕРНУСЬ  І  ПОДИВЛЮСЬ  У  ВАШІ  ОЧІ  

                                                            "Історію ж бо пишуть на столі.
                                                             Ми ж пишем кров'ю на своїй землі".
                                                                                                 Ліна Костенко

                                                          "Мамо, не плач. Я вернуся весною...
                                                           Прийду на світанні в садок із росою".
                                                                     Оксана Максимишин-Корабель

Пам'ять — зберігати погляд тих очей, тисячі очей... Все тече, все міняється — не тече і не міняється. Часи міняються... — ой, не часи, не часи, а ми...: "Не часи, а ми — і міняємось, і минаємось..." (Андрій Содомора, "Під чужою тінню").

Інколи слово чи подія спонукають до праці, виплаканої сердечною сльозою пам'яті і обов'язку. Пам'ять — сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі: "Душа за тобою, рідненька, щемить" (Оксана Максимишин-Корабель). "Пам'ять — це те, що додає сльозі нового "подиху", не дозволяє їй пересихати" (Андрій Содомора, "Наодинці зі словом"). Там же читаю, що сльоза продукт печалі. Я б дописав, що сльоза продукт болю і втоми життям щоденним. Життя болить і сохне сльозою, спливає сльозою, а вона важка й солона тихесенько котиться болем душі і серця. Болем й слова пишуться сльозою — навіяні важкими думками пам'яті здатні й цю сльозу закам'яніти.

Цей біль нічим не замінити, не виплакати, не забути — тим болем жити маєм ми: праця, пам'ять, віра... В "Словнику мовчання" Богдан Смоляк, переболівши болем, осмислив, що "спочатку власний осягнувши біль" — ні зважити, ні порівняти, ні оминути його і зойком крикнути "О Боже...", "який же він мізерний! / Тільки свій". Саме тоді людина усвідомлює гірку правду: "Тобі повік цим болем жити, / Тобі довічно жити ним" (Михайло Саченко). Безсила тут проза, тому й цитую я поетів, які торкнулись думки серця...
  

 *    *    *
Мої розмисли, дослідження текстів Святого Письма, доступні наукові дослідження спонукають стверджувати, що все створене Творцем слугує вічності. Смерті, як такої, не існує: "— усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця... Я знаю, що все, що Бог робить, воно зостається навіки..." (Еклезіяста 3:11,14а).
Крім того, ми розуміємо й те, що в Бога "... для кожної речі час і право своє..." (Еклезіяста 8:6а), а й осмислюємо, що ми живемо момент моменту на цій грішний Землі, бо й таке записано: "Нехай же одне не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день — немов тисяча років, а тисяча років — немов один день!" (Друге послання ап. Петра 3:8).

Нема потреби пояснювати і цитувати все прочитане, для розмислів і осмислення — достатньо поданих фрагментів тексту.

Далі розглянемо означення слова душа. Академік Олег Кришталь стверджує, що нема безсмертної душі, бо її нема і не існує. Як на мене, то це людська фантазія і видумка. Вживаємо для азначення чогось слово, а того "чогось" не існує в природі, бо ми придумали щось, щоб назвати ніщо словом, яке походить від слова "Дух". Слово душа має своє тлумачення для вжитку і його я б не використовував для означення того чого не існує. А що ж є в людині? Дух Божий перебуває в тілі людини (людина істота духовна, а в іншому контексті — душевна):

                "...вийде дух його — і він до своєї землі повертається, — 
                 того дня його задуми гинуть!"
                                                                                Псалом 145(146):4

Не душа, а "Дух Божий ширяв над поверхнею води..." (Буття 1:2) і читаймо в книжці Йова 33:4 і не тільки в ній: "Дух Божий мене учинив, й оживляє мене Всемогутнього подих", а також в "Нове спростування часу" Х.Л. Борхеса: "...поза буть-яким розумовим станом не існує духу... І справді, мозок — така ж частка зовнішнього світу, як сузір'я Центавра". Божа людина — духовна. Вихована, інтелігентна, наділена мистецтвом любити інших — духовна людина...

В пам'яті ожили думки із книжки "Джмелинний мед" Торгні Ліндгрена, які торкаються людського духу, душі (життя), взаємостосункової енергії буття:
  

 "Думання виснажує людину.
    А в мене тіло ніколи не встигало за думкою.
    Бо хто з людей знає, що в людині.
    Оскільки людина має розум, то вона вільна, 
          розумна воля є причиною наших дій...
    Із кожного може вийти порядна людина...
    І добрість завжди перемагатиме!
    Нікого не виправдовує те, що він людина".
    

Відсутність особистої думки руйнує людське в людині, її дух, духовність і ми мусимо усвідомити те, що вже своїм народженням взяли на себе тягар жити людським життям:

                          "Ти знаєш, що ти — людина?
                           Ти знаєш про це чи ні?"
                                        Василь Симоненко

В кожній живій істоті, як і дереві, рослинці (яким чином вони мислять ми не знаємо і не в змозі дослідити доступними методами) є невеличка, крихітна частинка Божого Духу. Різниця між людиною і твариною полягає у тому, що людина наділена можливістю наповнювати мозок знаннями і мислити, займатися творчістю і примножувати цей Дух, тварини отримують для життя Дух із вмістом запрограмованих інстинктів... Тварина дивиться під ноги, а людина, інколи, споглядає зоряне небо. Якщо цього "інколи" буде більше, то й духовність людини буде примножуватися. Дух людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає, записується на Божих носіях пам'яті:
      
                           "І вернеться порох у землю, як був,
                            а дух вернеться знову до Бога, 
                            що дав був його!"
                                                          Еклезіяста 12:7
                           
"Життя надто вбоге, щоб не бути також безсмертним. Але навіть у нашій убогості ми не можемо бути впевнені, адже час, який легко спростовується нашими почуттями, не так просто спростовується розумом, у самій основі якого закладено поняття послідовності" (Л.Х. Борхес, "Історія вічності").

Далі. "Погляньте на руки Мої та на ноги Мої, — це ж Я Сам! Доторкніться до Мене й дізнайтесь, — бо не має дух тіла й костей, а Я, бачите, маю" (Євангліє від Луки 24:39) і як тут не заглибитись в роздуми про незбагненні і прості Божі істини (як правило, кожна думка в Біблії повторюється декілька разів):

          "А коли живе в вас Дух Того, Хто воскресив Ісуса з мертвих, 
           то Той, Хто підняв Христа з мертвих, оживить і смертельні 
           тіла ваші через Свого Духа, що живе в вас".
                                               Послання ап. Павла до римлян 8:11

Вір хоча не бачиш: "А віра — то підстава сподіваного, доказ небаченого" (Послання до євреїв 11:1), "Бо його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме" (Послання ап. Павла до римлян 1:20). Я ж у розмислах, прийшов до такого визначення віри. Віра — це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очами об'єктів; це те, що неможливо до кінця зрозуміти і осмислити з допомогою наших п'яти органів сприйняття навколишнього світу.

  

 *    *    *
    

Боже, ...
                            Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
                            Що слово бабуню вже не буде твоїм.
                            Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
                            Розкажу, як мається в домі новім.
                            Мені колискову ангел співає
                            І рана смертельна уже не болить".
                                      Оксана Максимишин-Корабель

    

*    *    *

А що ж наші очі — заплакані чи споглядають світ у красі й у незбагненності дикунського буття?!. Історія нічого не вчить, історії ніхто не вчить —  хто тримає книжку в руках?!. Очі, око — згаданий словник рідної мови подає таке тлумачення: 1б) для створення певного враження, потрібної думки про ког-, що-небудь.
Яку ж "потрібну думку" виснуємо ми із пам'яті, коли нам подивляться в очі ..., на віддалі подмуху людського, очі в очі, а ще й скажуть: "Подивись мені в очі". Чи не перетворимось ми на людину із очима мертвяка:

                             "Мавши очі — не бачите, 
                               і мавши вуха — не чуєте? 
                               І не пам'ятаєте..."                                                                                                                                                             
                              Євангеліє від Марка 8:18

Око людське, як і серце "лукаве і невигойне", про що нагадував Ісус Христос (Євангліє від Матвія 5:28), а в "Нагірній проповіді" повчав:

                       "Ваше ж слово хай буде: "так-так", "ні-ні".
                        А що більше над це, то те від лукавого".
                                               Євангеліє від Матвія 5:37

Чи не будуть мертвими наші очі, коли в них подивиться воїн добра? Рано чи пізно, а він таки подивиться... Сенека назвав очі... "збудниками всіх зол, провідниками злочинів" і ці думки, очевидно, він виснував із Нагірної проповіді Ісуса Христа (Євангеліє від Матвія 5-7.  Євангеліє було доступне для прочитання в 41-ому році). В римлян синонімом ока є світло (lumen). Тому Пліній висловив загальновизнану думку: "В очах — живе душа". Щоб жила душа (дух, щоб примножувався)...

Є ж одна велика таємниця стосовно очей, яку відкрив Екзюпері Маленькому принцу: "Ось мій секрет. Він дуже простий: добре бачить тільки серце. Найголовнішого очам не видно". Вся проблема полягає в тому, що люди забули цю істину. "Біймося" погляду серця воїнів добра. Від нього ми не заховаємось, не здолаємо пережити духовного спустошення, не захистимося від його спопеляючої енергії... Леся Українка своїм же поглядом серця закликала б нас "... до роботи. Змагаймось за нове життя".
Напрошуються з пам'яті невмирущі слова нашого Кобзаря:

                        "Учітеся, брати мої, думайте, читайте. 
                          ...Людей і Господа любить",

щоб ми могли подивитись в очі воїна добра, черпаючи енергію руху Василя Стуса: "І тому він сьогодні твердо стоїть перед своєю межовою ситуацією — перед своєю жахливою прірвою — і перемагає: в очах бо в нього одчайдушність людини, яка бачила прірву і не втікала від неї" (Богдан Рубчак "Перемога над прірвою. Про поезію Василя Стуса").

P.S. Степан Стефурак (4.08.1995-22.09.2014) — боєць Правого сектора, захисник Донецького аеропорту, студент Тернопільського технічного університету імені Івана Пулюя із села Топорівці, Городенківського району, Івано-Франківської області. Старший брат Василь (1993 р.н., поранений 20 лютого 2015 року) привіз тіло Степана батькам і двом молодшим братам в рідне село. Історія пишеться кров'ю братів Стефураків...
                                                                           

БОГДАН ДЯЧИШИН, Львів