Триптих. Підземка

Подорожуючі

У нашій підземці – зникають. Поїде людина на ринок у неділю по овочеве різномаїття та соковиту вирізку, або – до офісу чи на зустріч з якоюсь дуже потрібною заради майбутнього сволотою. Повернеться – і докірливо, по дитячі, скаже найбільш присутнім у своїй долі персонам: «Навіщо відпустили ви мене туди, до низу? Я ж там зник! Розумієте – я там назавжди зник!»

Руки, голова та інші кінцівки у такої людини зазвичай на тих місцях, де мають бути від бога, та й гаманець з мобільним телефоном теж при собі. Але вперто вона стверджує на своєму зникненні. Чоловіки забувають пити, палити, дивитися з вогником на жінок, відпочивати за ТЄ-БЄ. Жінки – забувають дивитися ТЄ-БЄ, очікувати та вимагати вогника уваги від оточуючих. І готова така людина покинути під три чорти, напризволяще, найбільш присутніх у своїй долі персон, відрядження до ринків по соковите м’ясо та до дуже потрібних сволот. Зникла безвісті у підземці людина вирішує та мчиться до іншого майбутнього. До гострих ландшафтів Непальскіх верховин, а якщо вдивитися уважніше – храмів.

До вузьких коридорів опіумних кнайп серед архітектурного свавілля китайських мегаполісів, з червоними диванами та чорнявими дівчатами з фарфоровими душами – Минулого лише одного такого дівчиська вистачить на цілу середньоєвропейську країну.

До величавих фортець, повернутих часом на широкі береги з глибин смарагдового океану – в них оселилася Тиша. Подорожуючий вклониться фортеці, та почне благати молитву: «Так, це я зник у підземці!!! Три чорти... О, ТРИ ЧОРТИ! Тиша, давай я оселюся тут з тобою. Можна? Заважати не буду – я і дихати не буду. Я тепер теж – Тиша...».

Помилка

У нашій підземці – знаходяться.

Іван бачив на своєму віці багато. Сіренькі бур’яни поміж городів у селищі на кордоні рідної області; у заростях водилися миші та хробаки, що з таким азартом ловилися та препарувалися шматками синього скла. З середини хробак був екологічно бурштинових кольорів.

Іван знав і бурштиновий небокрай над єдиним у його дитинстві заводом. Маленький, омріяний Зоряними війнами режисера Джорджа Лукаса, Іван вважав металеві величезні бокси заводу за міжгалактичні кораблі. У старших класах, ставши людиною самостійною, він вчив свою подругу ховатися та цілуватися під цими міжгалактичними спорудами, і навіть чорний сморід космічного палива, що вироблялося у цехах, не порушувало їхньої романтики. Бачив притони у підсобках спортивної зали рідненької школи, де уважні до подій хлопці виварювали чорний сморід ширки, яку іменували міжгалактичним паливом для самостійних людей. Раз на місяць завод споряджав грузовик с хімікатами до міста – торгувати. У кабіну водій запрошував хлопця, який, за день у великому місті, мав продати ширку. Отак, у грузовику до міста прибули водій та, вперше в житті, Іван. Два комерсанти по міжгалактичному паливу.

Іван спустився до скляного урвища підземки посеред страшної кількості багатоповерхівок. «Хмарочоси, бля!», — Іван поміркував, що непогано було б навчити нову подругу цілуватися на даху ось такої розкішної багатоповерхівки. Комерція пройшла успішно, але він запізнювався до автостанції, де на комерсанта чекав грузовик. Тринадцятирічний Іван не встигав на автобус, та вирішив добиратися на метро. Чарівні сходи – такі ж мали бути на його міжгалактичному кораблі! — чомусь пахли як бурштинові внутрощі хробаків. Поряд з ним сходами плили різні персони, майже усі – з обличчями дуже потрібних та поважних особистостей. А навкруги Івана стояв голосний вир інструментів. Грав оркестр – музика хвилювала оточуючий простір, підіймала у серці хлопчика безіменні, але вкрай важливі спогади. «Перепрошую, пане, що це грає?», — звернувся Іван до поважного чоловіка, що спливав до метрополітену поряд з ним. Але чоловік став ще більш поважним, та якось закам’янів, наче ніхто нічого не питав. «Чайковський!», — жінка з передньої сходинки доброзичливо повернулася до хлопчика. «Дякую!», — оторопіло вимовив Іван, одночасно жадібно поглинаючи вухами музику, та намагаючись не забути прізвище... Чайковський, Чайковський, Чайковський... ЖЖЖЖЖЖУУУУЖЖЖГГГУУУУУУУУ. У низу, на станції, музику з’ів важкий звук потягу, але прізвище залишилося!

За місяць, Іван повернувся до міста назавжди. Він пішов прибирати у кафе, продавати сосиски на ринку, та одночасно – навчатися у музичній школі. Він вивчив усі твори Петра Чайковського, Рахманінова, Шопена, Прокоф’єва... За десять років він грав у оркестрі, у тридцять – оселився на останньому поверсі жовтої багатоповерхівки з нескінченним краєвидом великого міста. Він вечеряє з посуду синього скла, і цілує свою дружину, розповідаючи про інженерію міжгалактичних кораблів.

Не вірите? Тоді вам до підземки. Там грає, грає оркестр на чарівних сходинках, але не лише – Чайковського, а й етюди Шопена, і концерти Прокоф’єва, і обов’язково –уривки з Балу Маскараду Арама Хачатуряна, які повернули Івану найважливіші спогади. 

Сім добродіїв

За часів Магдебургу кожне містечко, отримавши закон, ставало вільним. Поділу на території другорядні та центральні, як зараз, не було – лише на вільні та підпорядковані принцам. То була не земля країн, а земля містечок. У кожного міста, крім законного права, були свої патрони – як поміж правителів, священиків чи купців, так і серед представників іншої влади. Святі, чародії, янголи. З отих істот найбільш шанованими були сім добродіїв, які за статусом вищої влади приймали рішення, що для міста мали статус остаточних.

У сучасних умовах, коли святі пішли працювати на фондовий ринок; коли чаклунів знищили як клас (до речі, якщо вам так хтось представиться, гонить його як шарлатана або зателефонуйте за номером нашого спецвідділу у Скандинавії + 46720446131); коли янголи, остаточно збожеволів, наймаються лише до засобів масової інформації, переносячи вісті не від господа, а від реальності до реальності, відволікаючись у процесі на усяке сміття; у цій корисливій сучасності сім добродіїв кожного міста, увінчаного Магдебурзьким правом, збираються у підземці. Головне для них – не приймати ніяких рішень, бо за давнім звичаєм, невиконання рішення добродіїв має накликати на городян страшні події, з зсувами асфальту, аваріями, обвалами будівель, зміною уряду та іншою пакістю.

Зустрінувши їх, потрібно або ввічливо змовчати, або, забувши про усі бажання, що на твоє серце навішали божевільні зі ЗМІ, привітатися та погодитися. Тоді сім добродіїв скажуть: «Ти вільний йти до будь якої прірви світу!». Потім сім добродіїв скажуть: «Ти вільний йти до будь якої висоти світу!». І, в кінці, вони скажуть: «Ти вільний йти до будь якого світу!». Вислухавши сім добродіїв уважно, треба подякувати, і швидко йти геть з підземки – підіймаючись сходами не до землі країн, чи землі міст, а до землі вільних людей.  

Маргарита Ормоцадзе