Жінка-УКРАЇНКА

ВОГНЕМ

Полікуйте мене, вітру теплого подихи чисті.
Вам підставлю обличчя і щоки вмить стануть сухі.
Мені силу дають ваші ноти, такі урочисті,
Так, неначе в минуле летять негаразди лихі.

Полікуйте мене, кришталеві Карпатські джерела…
Вмиюсь водами свіжими, вип'ю цілющих краплин.
Хай відступить від мене печалі огидна химера,
Не гірчить на губах цей пекучий, отруйний полин.

Полікуйте мене, жовті промені сонця ясного.
Обігрійте, благаю, та ніжно, щоб не обпекти.
Бо вогнем все у грудях згорає моїх і без того,
Не позбутись цього, не прогнати, і не утекти.

Полікуйте мене, такі гарні з лісів первоцвіти.
Ви живі, хоч довкола морозна, похмура зима.
Може десь, навесні, в моїм серці посіються квіти,
Шкода, зараз там пусто. Нічого, нічого нема.

07.02.16.

ТАЄМНИЦЯ

Жінко, чи знаєш? – ти й досі іще таємниця,
З прадавніх часів не пізнали твого єства.
Бо сутність твоя – невичерпна душі криниця,
Чого торкнешся – неначе у мить ожива.

Ніжна, тендітна… В руках-пелюстках – стільки сили!
Горнеш так міцно до серця рідненьке маля.
Вистачить волі тримати громи й небосхили,
Щоб сонцем сіяла для близьких усіх земля.

В тобі життя зародилось. Ти обрана. Мати.
Під ребрами серденько б'ється, мов пташеня.
Ти – оберіг для сім'ї і опора для хати,
Для діток своїх – найміцніша вовік броня.

Скільки наснаги в душі, доброти і терпіння!
Ночі недоспані, втома… минає усе.
Жінка – то ніжне, прекрасне Господнє творіння,
Світло життя у криштальних долонях несе.

ВІТЕР

Вже нічого не буде так само, як було раніше,
Що би ми не робили, які б не казали слова.
Вітер в грудях моїх завиває усе жалібніше,
І емоцій натягнута вкрай у душі тятива.

Що сплило по воді, те шукати вже сенсу немає.
Що горіло в огні, те не стане ніколи цілим.
Моїм внутрішнім криком мене на шматки розриває…
Розчиняюсь у хмарах сріблястих, мов скурений дим.

…і лечу, і кружляю… над світом змарніла примара.
Та співаю пісні про спаплюжену Квітку-Любов.
Доглядала її… А вона – це спасіння? Чи кара?
Що, коханий мій, ти у пелюстках її віднайшов?

Я знайшла стільки щастя… і стільки ж пізнала печалі.
Все плекалась в долонях… і їх же вмивала слізьми.
Я так хочу минуле прогнати від себе подалі…
Шкода, більше не будем такими, як в юності, ми.

 12.01.16.

СИЛЬНОЮ БУДЬ!

Ти не впадеш, не впадеш… Не хились до низу.
 Я не повірю ніколи, що ти – слабка.
 Холодно – ти відшукаєш для себе хмизу,
 Доля несе?… Ти не вір, ти сама – ріка.

 Сильною будь, і незламною, наче скеля.
 Вір в свої сили, а решта усе – пусте.
 Хтось нам казав, що наше життя – це пустеля?
 Ні, це як ліс: і дощить там, і ще й мете.

 Люди – жорстокі. Лютіші за звірів люди.
 Їх язики колючі, немов багнети.
 В душу, бува, наплюють, як оті верблюди,
 Хоч у самих у шафах – одні скелети.

 Кожен життя проживає своє, не інше
 Завжди в своїй, і ніколи – в чужій шкірі.
 Прикро, лебідко, та люди… вони всі грішні,
 Думай про рідних. Ті, що кусають – звірі.

 Ти ж така сильна… Бо ти українка, знаєш.
 Щастя виборювать – в нашій уже кровІ.
 Все ти зумієш, і труднощі подолаєш,
 В себе повір, – й підкориш вершини нові.

ТОРКНИСЬ ПЛЕЧА

Прилинь до мене, Музо, з поміж хмар,
і барвами змалюй пожухлі будні.
Розвій по вітру всі думки марудні,
в долонях принеси безцінний дар.
Прилинь до мене, Діво, з поміж хмар…

Тебе чекаю, мов з небес дощу,
в часи посухи, що бентежить душу.
Тебе, пір'їну, й подихом не зрушу,
із радістю у серденько впущу,
бо так чекаю, мов з небес дощу.

Врятуй мене, чаклунко з дивних снів,
дозволь своїм єством тебе відчути,
і скинути із рук обридлі пути,
позбутись сірих дум і зайвих слів.
Врятуй мене, красуне з дивних снів…

Торкнись плеча, лебідко осяйна,
щоб я прозріла серцем і думками,
і гаптувала римами-нитками
вірші новонароджені сповна.
Торкнись плеча, царівно осяйна…

Бо що без тебе цей примарний світ?
І хто без тебе я у світі цьому?
Без прихистку приблуда, і без дому;
обпечений на сонці пустоцвіт.
Пустий без тебе цей примарний світ.

Прилинь до мене, Музо, з поміж хмар…

 29.08.15.

ДОПОКИ ОСТАННЯ ЗОРЯ В НЕБОКРАЇ НЕ ЗГАСНЕ…

О, зоряне небо! Ти так невимовно прекрасне…
І кожна зірниця нас вабить в саму височінь.
Допоки остання зоря в небокраї не згасне
На нашій планеті шукатиме ЯНЬ свою ІНЬ.

Блукаючи поміж людьми неприкаяним духом,
Стомившися від недоцільності свого буття,
Себе підштовхнувши невидимим внутрішнім рухом
Шукає ЇЇ, щоб вернутися знов до життя.

Споріднену душу, єдину у цілому світі,
Таку неповторну, таку… яких більше нема.
Щоб ІНЬ прохолодне зігріти у теплому літі,
Й самотності врешті позбутись важкого клейма.

Як спраглому крапля води – прийде щастя миттєвість,
Торкнеться рука до руки… Цей омріяний час.
Народиться у прохолоді нестримна чуттєвість,
І сотні зірок від любові засвітяться враз!

Це дві протилежності доля в одне поєднає,
Заповнити сяйвом серця, проганяючи тінь.
Допоки остання зоря в небокраї палає
На нашій планеті шукатиме ЯНЬ свою ІНЬ.

06.07.15.

НАДТО

Надто довго плекала в долонях я лялечку-тишу,
Надто сильно мій спокій тебе, як вогнем, обпікав.
Надто сірою бачив мене, як налякану мишу,
Надто рано собі заховав необачно в рукав.

Надто швидко у серці моєму дощі пролилися,
Надто грізно вирують у грудях шалені вітри.
Надто пізно тобі не сказала своє " Зупинися!.."
Надто часто не слухав мене, хоч просив " Говори…"

Надто щиро відчула, що там, за спиною, є крила…
Надто довго були за плечима вони стременами.
Надто вільно я можу розправити свої вітрила,
Якщо НАДТО БЕЗРАДІСНО буде ще раз поміж нами…

19.06.15

СОНЦЕ УЖЕ НЕ ГРІЄ

Слухаю, та не чую.
Дивлюся, та не бачу.
Ночі та дні рахую,
Думаю й тихо плачу.

Де ти сховалась, правдо?
Ти ще жива, чи вмерла?
Тут ненаситне стадо
Стільки життів пожерло.

Ті, що тебе шукали
Сплять вічним сном у полі,
Смерчі чужі зламали
Їх непрожиті долі.

І розкидали поряд
Їх нездійсненні мрії.
Господи, скільки горя…
Сонце уже не гріє.

В кого спитати дітям
Чом вони сиротини?
На кладовищах квіти
Й сльози по сірій глині.

Де ж є та справедливість?
В неї осліпли очі…
Світу сумна мінливість
Знов нам дарує ночі.

І ні кінця, ні краю
Всьому цьому не видно.
Той, що життями грає
Губи скривля єхидно.

Гублять сумління люди
Тай поміж мідяками.
Господи, що ж то буде?
Господи, будь із нами

В час сподівання й болі,
В миті відваги й страху…
Люди ідуть до волі
І не звертають з шляху.

 02.11.2015

НЕПРИТОМНА

Непритомна…
на хмарах пливу у небесній блакиті…
в п'янкому полоні чарівної миті…
тобою зігріта, забута Землею…
і тілом довіку твоя, і душею…

Непритомна…
пір'їною з неба додолу лечу…
від подиху вітру тихенько тремчу…
метеликів зграя кружля наді мною…
твій голос шепоче мені… тишиною…

Непритомна…
шукаю у рідних руках насолоду…
злітаю до хмар… і пірнаю у воду…
в озера смарагдові твоїх очей…
де сяйво палає від тисяч свічей…

Непритомну…
вертаєш словами кохання до тями…
і пристрасть… новими росте пагінцями…
за руку… міцніше, коханий, тримай…
ми знову з тобою поринемо… в рай….

 29.10.14.