Жінка-УКРАЇНКА

Автобусний маршрут «Київ-Народичі», запам’ятався мені на все життя. Кілька років по чорнобильській аварії я відвідала цей, на диво прегарний, район українського Полісся. Хоч автобус прямував у радіаційну зону, всі місця в ньому були зайняті. Подорожуючі не говіркі, з невимовною тугою в очах, але з крихітками надій на серці.  Бо ж їхали, на відвідини покинутих домівок, виселені Чорнобилем колишні сусіди, родичі й приятелі, які стали називатися переселенцями.

Дорога струмочком пропливала між розквітлими садками в барвистій травневій свіжості – весна в Україні цієї пори сягає апогею. Скоро, на придорожних узбіччях, почастішали попереджувальні знаки «Небезпечна зона», а коли проминув спорожнілий  райцентр – місто Полісся, повстали колючі загорожі «зони» з високим радіаційним рівнем, від чого стало моторошно...

Раптом, на одному з перехресть доріг, водій зупинив автобус, взяв невеличкий пакунок і вийшов з кабіни, промовивши пасажирам одне слово: «Чекає». Кожен поспішив визирнути у віконце, поглянула  і я, від чого стало мені дуже сумно. Адже зовсім поряд, з густозеленого різнотрав’я, виднілись будинки покинутого села, ще чепурні, побілені, з гарними двориками у розквітлому бузку, з запашним жасмином біля воріт, що навхрест забиті дошками, як і вікна хат. Отак стоять пустелею постчорнобильські садиби, навіюючи  тугу й думки з безліччю запитань...

Зосередивши погляд ближче до  автобуса – здивувалась: великий сірий пес лащився до нашого водія, наче до рідного господаря. Всім зрозумілий короткий жест чоловіка закінчився передачею чотириногому другові нехитрої поживи - хлібини й шматка ковбаси, зі словами: «Ось тобі їда, вибачай друже, залишайся, та чекай мого наступного рейсу». Потім водій хутко повернувся за кермо й автобус рушив, та пес залишився сидіти коло свого подарунку, проводжаючи рейс проникливим поглядом. Всі, без вийнятку, пасажири, також подумки прощалися з цією вірною твариною. Скоро вчувався неголосний плач, хтось тихо схлипував, а комусь сльози безмірно котились по обличчю...

Пройшли  літа... Щойно, 26 квітня 2016 року, від дня аварії на Чорнобильській АЕС минуло 30 років. Вже  ці, хто народився у 1986 році, дорослі люди. Богато з них тепер захищають свою Батьківщину, виборюючи світле майбутнє  дітям, та краще  теперішнє. І знову в мене виникає запитання: « Що буде з Україною завтра»?  Й замість відповіді – незабутній фрагмент десятиліттями віддаленої подорожі в Народичі, повстає картиною, інше порівняння:

- А чи не так знедолена наша Україна, як той бідолага-пес, який чекаючи своїх, кудись бідою вигнаних, господарів, виходив на розпуття доріг, шукаючи рятунку й тепла  від добрих людей?

Благо, були тоді такі. Впевнена – живуть і досі!
 

Хоча,тепер вже й час настав інший, й нова ера «мерів, перів та олігархів», оці не те що хлібину, а й пусту кістку не залишать...
 

Але в моїй пам’яті таки зберігається маршрут крізь  «мертву зону». І кожної весни, з наближенням чергової роковини ЧАЕС, перед  очами виникає добра Людина, на ім’я УКРАїНЕЦЬ. Він вистоїть й переможе негаразди, як особисті, так і загальнонаціональні, що стали знову нелегким випробуванням на його шляху за останні три роки.

Неодмінно переможе! Адже має стійку ВІРУ В БОГА, прагне до ВОЛІ, притаманні йому такі риси, як людяність, благородство і доброта, чим зумів привернути до себе увагу всього світу.

Оксана Маковець