Козацька помста по-новому, або або Запорожець за Дунаєм‒2

Новела

1.

— Тю на тебе, навіжена! — вдаривши ногою по гальмах, висунув з кабіни самоскида голову водій. На запилюженому обличчі біліли тільки зуби та поблискували очі. — Ледь під колесами не опинилася. Вискочила з-за купи буряків, а я задумався... У вас усі такі меткі?

— А у вас усі такі нахабні? Чому мою ділянку минаєш? Хочеш, щоби буряки тут замерзли? Інші тобі пляшку пообіцяли? — взявшись руками в боки, перед буфером машини стояла дівчина. В куфайці та кирзових чоботях, запнута вовняною хусткою — листопадовий вітер холодний. — Не вийде!

— Та я ж тебе не побачив. Думав, що тут нікого нема...

— Думав, думав... Дивитися краще треба, дядьку.

— Та я такий дядько, як ти тітка. І оце дивлюся... На вроду ти нічого... — молоденький шофер вийшов із кабіни. — Скажи, а чому в тебе очі зелені?

— Бо біля лісу виросла. А в тебе чому голубі?

— Мабуть, тому, що коло Дніпра народився.

— То ти, значить, з тої автоколони, яку до нас прислали із Запорізької області буряки вивозити?

— Еге ж. Добре мислиш. А якщо ти не тільки метка, а й метикувата, то дай відповідь не задумуючись: як звати дочку твоєї мами?

— Яку з них? Їх у неї три...

— Ту, що переді мною.

— Ольга. А як звати того сина твого батька, який ледь не роз’їхав мене?

— Дмитро. На прізвище Козаченко. І з краю козацького. Отже, подвійний козак.

— А тепер будеш потрійним Бо село наше Козачки називається. Ні, потрійним з половиною, якщо зважити на твоє ім’я. Бо славний Байда теж Дмитром називався.

— Байда?

— Ага. По-справжньому — Дмитро Вишневецький, який на острові Хортиця у вашому Запоріжжі фортецю збудував.

— Отой Байда, який у Царграді на риночку пив мед-горілочку?

— Той самий. Він неподалік од нас, у Вишнівці народився. Там досі палац князів Вишневецьких є.

— Поїдемо подивитися, Олю?

— Тільки спершу буряки вивеземо... Підрулюй до купи, зараз жінки-сусідки поможуть вантажити!

 

2.

— Олю, дружино моя дорогенька, дякую тобі за донечку. Таку красуню народила!

— Очі голубі, як у тебе, Дмитрику. Ось поглянь... Як назвемо?

— Лесею, як і домовлялися. На честь Лесі Українки.

 

3.

— Привітай мене, Олю! Я нарешті влаштувався на пристойну роботу в Тернополі. Беруть шофером-далекобійником у солідну фірму, обіцяють непогану зарплату.

— Леся казала, що спочатку диплом отримає, а потім уже вони з Любомиром про весілля думатимуть.

— Він гарна пара нашій доні, Олю.

— І добре те, що працюватимуть разом у нашій школі. Вона співи та музику викладатиме, а він фізику. Так співпало, що обоє пенсіонерів замінять...

 

4.

— Лесю, ти нам з мамою приємний сюрприз зробила — диплом з відзнакою, а я тобі теж подарунок хочу запропонувати. Закордонний паспорт ти маєш, бо ж їздила на конференцію наукову в Польщу. А тепер зможеш помандрувати зі мною через Молдову, Румунію, Болгарію... У мене почалися рейси в Туреччину, керівництво фірми дозволило в один із наступних узяти зі собою тебе...

— Ой таточку, який ти в мене молодець!

— Завтра ж почнемо оформляти тобі документи...

 

5.

— Роздивляйся, роздивляйся, доню. Повернешся додому, — і розкажеш Любомирові, як в Егейському морі купалася.

— Звичайно ж, розповім. І ще багато дечого.

— Тепер послухай мене уважно. Ти залишайся на дві-три години тут, на пляжі, я з власником уже розплатився, але не відходь звідси нікуди. А я і водії двох інших наших “фур” поїдемо на базу розвантажуватися. Сторонніх туди не пускають, а тут, думаю, тобі безпечно буде. Тільки гляди, ні з ким не знайомся...

— Таточку, щоб я свого Любчика на якогось турка проміняла?! Та нізащо в світі!

 

6.

— Де ж ти так забарився, тату?!

— Що ж тобою, доню? На тобі лиця нема...

— Не тільки лице втратила... Їх четверо було. Розташувалися побіля мене, почали м’яча між собою перекидати. У мій бік, здається, навіть не дивилися. А потім один, як тепер розумію, спеціально, нібито не спіймав м’яча, і він покотився до мене. Той підійшов, нахилився, щоб начебто взяти його, й цієї миті чимось бризнув на мене з балончика. Отямилася я вже в якомусь будиночку. Четверо їх було, тату, четверо... І кожен... Потім привезли мене машиною, висадили он біля тієї скелі. Насилу дійшла сюди, щоб з тобою не розминутись... Як я тепер Любчикові в очі подивлюся?

— Їдемо в поліцію, Лесю!

— Тату, я кричала в машині про поліцію, а старший з них показав мені долар, і всі розреготалися. Мовляв, куплена поліція. Мабуть, воно справді так, бо ті ґвалтівники он там, у тіні від скелі бенкетують. І машина їхня поруч стоїть.

— Значить, поліція і справді не допоможе... Дурень я, дурень, що тебе саму залишив... Нема мені прощення! Хоча... значить так, Лесю. Ти йди до наших “фур” і сідай у кабіну до дядька Степана. Скажи, щоб він і дядько Микола якнайшвидше виїжджали звідси. Ти поїдеш з кимось із них, на твій вибір.

— А ти?

— А я поки що залишуся. Треба дещо владнати. Дорогою наздожену вас, ви ж поїдете звичайним маршрутом. Іди, Лесю, іди, за мене не переживай...

 

7.

Дмитро почекав, коли “фури” від’їхали, потім підігнав свою ближче до скелі. Сидячи в кабіні, не відводив очей од ґвалтівників. Ось вони, голосно перемовляючись та сміючись, зібрали манатки і вмостилися у своїй машині. Всі четверо. Заджеркотів двигун. Дмитро підніс до пересохлих губів нагрудного хрестика і поцілував його. Заревів двигун його “фури”. Вона з розгону припечатала легківку до скелі. Дмитро від’їхав трохи назад і знову втопив акселератор. Ударив і втретє — щоб ніхто не вцілів.

Із пляжу вже підбігали люди. Щось кричали, розмахували руками.

Дмитро вимкнув двигун, відчинив дверцята “фури” та зіскочив на землю. Заспівав-заридав на все горло:

Візьміть Байду, і зв’яжіте,
Та за ребро гаком,
Гаком зачепіте!

І пішов назустріч тим, які бігли. Йому вже зовсім не було страшно.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.
м. Тернопіль.
05. 2016.