Брати чи вороги?

13151404_1601201650193217_445719434544657768_n

Відгук на книгу Василя Іванини «Брати»

Книга відомого українського прозаїка Василя Іванини побачила нещодавно світ у видавництві «Український письменник». Вона з тих книжок, які читаються на одному подиху, і не лише завдяки актуальній тематиці, яку висвітлює автор у творі (сьогоднішня війна в Україні), а й завдяки майстерному, колоритному письму. Ти не просто читаєш про героїв, ти з ними ніби живеш. Все рідне, близьке тобі – побут, мова (не чужинська, бо там є і вона, а своя, українська), звички, проблеми, почуття, біди тощо.

Головні герої роману – брати Назар та Андрій. Назар, старший, воює на Донбасі й за збігом обставин потрапляє в полон. Допитувати його привели, як би це страшно не звучало, до молодшого Андрія, адже він російський військовий, який ще за радянських часів саме в Росії влаштовує своє життя і тепер воює по інший бік барикад. Чи зробить ця зустріч братів ворогами? Ні. Але вона їх обох змусить багато про що згадати і багато на що по-новому подивитися .

Перший допит, перша зустріч у такій неочікуваній ситуації. На запитання брата-офіцера, що Назар тут робить, він відповідає:

– Я... Я... на своїй землі, чуєш мене?

Що у відповідь говорить на це ж запитання сам Андрій?

– Я офіцер.
– Російський, – підкреслює Назар.
– Да… І что із етого?
– Яким боком ти, російський військовий, на Донбасі?
– Ну, ти дайош, – все-таки не доходить Андрієві, очевидно таки армійське виховання давно притлумило його і зараз бере гору. – Я воєнний.
– Тільки що, повторюю, ти російський офіцер, в іншій державі? На чужій землі.
– Нєт, нє на чужой, заметь. Я же отсюда вишел...
– Вийшов, та не повернувся. І офіцер ти не наш, не український. Присягався служити не Україні. 
– Ето наше, понімаєш, Назар?
– Не розумію, як воно стало вашим, якщо було, є і буде нашим українським. А наше, Андрію, вже ніяк не ваше. І не твоє.

Це тільки перший допит, перша зустріч, перша розмова. А потім ще і ще… Назар переконує брата в своїй правді, правді, якою живе весь народ його, український, але в Андрія, хоч час від часу і задумується він над почутим, своя правда, яка пеленою за роки проживання серед росіян лягла йому на очі, і засліпила, здається, на вік. Він рятує Назара, організовує його звільнення з полону, але сам не йде слідом за ним, туди, де батько й мати, на ті отчі пороги, з яких пішов колись у світ…

ukr-pysm

Автор не засуджує відкрито його за це, але на прикладі Андрія, він показує, що са́ме серодовище має великий влив на формування людини,  її світогляду. Він нещасливий у тій своїй правді, бо хіба може бути щасливою людина, яка покинула свою Батьківщину.

Приклад Назара – це урок для багатьох, як треба любити свою землю, шанувати своїх батьків, виховувати своїх дітей, аби вони були гідними продовжувачами роду, не зрадниками, не братовбивцями…

Як жінці, мене особисто в романі вразило, як тонко автор передав всі відчуття материнського серця, яке і на відстані не обманиш. Хай скільки б сини (кожен окремо), не заспокоювали вигаданими історіями, а воно серце в неспокої, відчуває, переживає, завмирає.

І як підсумок, як завершення цієї, безумовно, трагічної історії –роздуми Назара у камері після останнього перед розлукою побачення з братом:

«Нічого випадкового в цьому житті. Нічого… Це Всевишній веде їх, братів, одне до одного – через неймовірні випробування, через страждання. Як неминучість долі. Так мало статися, вони повинні були зійтись, аби подивитися у вічі один одному, оскільки чужою злою волею опиняються по різні сторони незбагненної розуму війни. Незбагненної і образливої для мільйонів українців. Бо вкотре їхню пильність приспали підступні сусіди, цинічно клянучись при цьому вічною братською дружбою».

Одним словом, книга варта того, щоб прочитати її саме зараз, саме сьогодні, коли йде війна, про яку говориться  в цьому сучасному, глибокому психологічно романі. Кому він може не сподобатися? В першу чергу прихильникам «руского міра», які, на жаль, ще й нині продовжують бути поміж нас. Але б хотілося, щоб вони це прочитали і зрештою зрозуміли, що поки триматимуть зброю в руках такі мужні, освічені, далекоглядні назари, не виграти їм жодної війни проти України, навіть якщо за вироком долі, серед наших ворогів опиняться рідні по крові брати.

Тетяна Череп-Пероганич