Жінка-УКРАЇНКА

Германов

- А хто твої батьки?, – грайливо спитала чорнява стебелиста дівчина, перевела подих і трошки зіщулилася, обійнявши себе навхрест.

- Мої батьки… мої... гм... їх уже нема. – відповів з нетривкими паузами.

Усмішка лишалася на моїх вустах. Сказав майже пошепки, взявши її долоню.

- Вибач, будь ласка…

- Нічого… Гм... все добре... Тато грав на трубі. Гарно танцював. Працював, як би це пояснити, з «літаками» чи біля літаків. Приборист, потім інженер. Щоб легше було пояснити, завжди кажу: «Був «льотчиком»! А мама його дуже кохала і писала вірші. Батько був дуже розумним, бо неймовірно швидко й легко розв’язував мої задачки з математики! Я мало в тому петрав. Він навіть в Антарктиді побував! Уявляєш? В умовах полярного холоду випробовували АН-28, який ще до того обслуговував радянську антарктичну експедицію, - з усмішкою проказав я.

- А мама?

- Мама майже все життя працювала коректором і редактором у державному видавництві. Закінчила журналістику.

Оля задоволено всміхнулася. Її очі іскрили срібними вогниками.

- А де твоя сестра працює? Вона молодша чи старша за тебе?, - спитала Оля.

- Льолька журналістка. Молодша за мене на 3 роки. Така, як ти.

- Льолька? Це значить її звуть Олена, так? Чи як?

- Ні, вона, як і ти, Оля. Льолькою я її сам «охрестив», не вміючи до ладу проказати її ім’я. І з самого дитинства вона завжди Льолька. Це така сімейна легенда!

Говорив без упину, а дівчина задоволено слухала нескінченні відповіді на свої короткі запитання. Вона теж трошки розповіла про свою родину.

Батьки познайомилися в театрі на Лівому березі. Тато досі мріє навчитися грати на гітарі. Мама була вчителькою української мови. Найкраща Оліна подружка - її молодша сестра Оксана, яка працює інспектором з кадрів. А ще в їхній родині є песик Султанчик.

Вечір пиняво зробився ніччю, огорненою звуками клавікордів вітру. Під вікном достиглий абрикос. Навіть уночі можна вгледіти його рясні жовтогарячі кетяги. Жерделя, ніби у веснянках, що дрібно підсвічують липневу темінь. Я поглянув на годинник.

«Вітаю тебе із Днем янгола!», - сказав і надто відверто зазирнув увіч. Було якось легко і просто... бути наодинці й лишатися собою... Оля трошки знітилася. Хоч у тьмяно-жовтих вистрибках запаленої свічки це було важко розгледіти…

Мелодія, в якій почув самого себе. Мелодія, яка губиться в гущавині ночі й небавом виринає в шелесті завіконного вербового галуззя й морелі, що росте-росте, але ніяк не дотягнеться до мого 3-го поверху.

«Ти моя пісня», - проказав мовчкома. Нам добре. Наче в кіні, чи в книжці, але аж ніяк не в звичному трибі життя. Людям звично, що мрія ніколи не буває досяжною. Нічого не треба взамін, коли щастя злегка торкається серця...

 

Поранок, веймір ластівок і горобців. Я провів долонею по голівці маленької дівчинки Олі. Вона засонькано закліпала й витяглася гінкою кішкою.

«Зараз дещо почуєш», - хитрувато сказав і скочив з ліжка.

Дістав із шафки касету Sony EF 90.

- Це запис нашого шкільного гурта. Нас було четверо: Капа, Ден, Подстер і я, Гєра. В січні 95-го зібралися у барабанщика Сергія-Капи та на його, здається, «Маяк» записали з десяток пісень. Я припер свою здоровенну, запелену рядном 12-струнку. Гітарист-Подстер, теж Сергій, окрім акустичної гітари взяв ще свою «Ямаху-ПСС21», щоб Капа натискав кнопку з підібраними ритмами. Барабанів у нас не було. Ден-басист грав свої партії на чернігівській шестиструнці.

Запис потріскує. Подстер грає соло, я читаю якусь подобу віршика. Раптом у паузі між партіями з-за дверей дзявкнув Капиний песик...

Оля лунко розсміялася.

«Це, здається, Кнопа. Така біла, маленька, певно болонка... За якийсь тиждень ми з хлопцями звідкись поверталися, звільна плентаючись нашим проспектом Радянської України. Раптом Ден звернувся до мене: «Я давно хотів тобі сказати, тільки ти не ображайся. З тобою чи без тебе, але я ніколи не кину музику».

Чорнявий хлопець із гострим носом опустив очі.

«Дене, я дуже радий, що ти це мені сказав! Я так само ніколи не полишу музику!», - відповів своєму другові...

93-го він перебрався з Грозного до Києва й мешкав у рідної тітки. Якось хлопець побачив у телевізорі, як танки розтрілювали його будинок.

Юнацькі пісні ливно сповнювали кімнату.

«На випускному екзамені з Історії України білет, в якому було питання про перспективи розвитку України. Відповів без підготовки: «Найважливішим є прийняття Конституції, впровадження економічних та суспільних реформ». Учитель тоді сказав: «Все вірно, але, на жаль, ще досі нашим посткомуністичним політикам невтямки, що Україна вже відбулася... не для них»...

Я вимкнув касету.

«Добре, що вчора ми дочекалися твоєї пісні», - сказала дівчина.

«Ага! Ротація на радіо о 2-й годині ночі впереміж з кількома десятками пісень про Майдан та війну. Популярність української музики, виявляється, залежить від тих, хто нидіє глупої ночі!», - жартома проказав я.

«Але ж хтось таки почув твою пісню!», - підбадьорливо мовила Оля.

«Ми!», - скрикнув я.

Дівчина лунко розсміялася.

«Такі смішні, ті юначі пісні! Заплутані, глевкуваті, інколи надміру зарозумні. Ти помітила, що ледь не в кожній є слово «Бог»?», - сказав я.

«Так! Це трохи не звично, бо... Скільки тоді тобі було років?», - спитала Оля.

«Ледь виповнилося 17-ть. Тому юнакові був потрібен Бог, бо він вірив у любов. Як і тепер, - проказав я. - От такий сьогодні День твого ангела... Сьогодні ще роковини по мамі мого дитсадкового друга. Ти почекаєш мене? Не нудьгуватимеш? Ось фотоальбоми... Ти знаєш, як вмикається телевізор?».

«Ти дуже кумедний!», - прошепотіла гінка Оля, обійнявши мене.

 

Світлина в рамці, свічка, застромлена в гранчастий келишок з крупою. Денисова мама усміхнена. Вздовж зали стіл, за яким розмістилися підстаркуваті чоловіки й жінки. Я трошки спізнився й примостився побіля Дениса й відразу ж спитався в нього про Павла. В нашого дитсадкового кумпеля все одноманітне: шикування, наряди, тренування. Він на другій лінії поблизу Маріуполя. Денис відкрив у стільнику Павлові світлини. Кремезний, із пістрякуватим обличчям, підборіддя заросле охайною борідкою, ретельно виголені скроні, а від тім’я до чола розтяглася шпакувата стерня майбутнього оселедця. Усміхнений, засмаглий, такий, як і був у дитсадку, лишень тепер він там...

«Ти пам’ятаєш Сафонова?», – спитав мене Денис.

«Його важко забути. – відказав я. – Бешкетує?».

«Еге ж! Сусідам життя не дає своєю гучною музикою. Та справа не в тому. Оце зустрів його. Він заплакав і... впав навколішки: «Я так вдячний твоїй мамі! Вона стільки всього мені зробила! Я ось на її честь горіх посадив».

Я мовчки тицяв виделкою в якусь поминальну поживу.

Денис продовжив: «А ще, знаєш, хоч йому вже майже сорок, але не сприймаю його старше за 16 років, коли він вперше сів у в’язницю. Оце сказав мені, що він записався до «Правого сектора» і їхній прапор повісив у себе на балконі!».

Дружко розчервонівся, силкуючись стримати сміх.

«Знаєш, що там за прапор? Червоно-чорно-червоні вертикальні смуги, а всередині чорної стрічки три білих хрестика!», - вигукнув він.

«Так це ж прапор Амстердаму?».

«Ага!, - відказав він і захіхкотів.

«Горіх-то він посадив, але вже хтось його викопав! Так що там Сафонов? Це він другий чи третій раз відсидів?», - сипала питаннями курчава приземкувата жіночка, що сиділа від Дениса праворуч.

«Каже третій. Але, здається, другий. Коли тверезий, цілком нормальний, а п’яний, то зовсім інша людина», - сказав друг.

 «...Торік така ж спека смажила. Аж не віриться, що минув цілий рік», - пролунав жіночий голос десь біля дяді Віті, Денисового тата...

Курчава білява сусідка попліч друга знову загомоніла: «А як там Павло? Він телефонує тобі?».

«Ось зараз покажу, - Денис знову дістав телефон, зайорзав пальцем по екрану і простягнув своїй сусідці. – Це він риє шанці. Оце рушає до «секрету». А тут лаштується стріляти з гранатомету...».

Павло з припнутим трохи набакир кевларовим казанком усміхено глядів на нас зі стільника.

«Оце телефонував мені. Просив, щоб переслав йому кілька автоматних «ріжків», бо в нього нема. – Денис простягнув телефон сусідці й повернувся до мене. – Уяви: йде на чергування з напхом напханими кишенями патронів! Аж 300 штук!.. Знайшов йому ті «ріжки». А приятель каже: «Ти краще вишли йому спирту! Там це справжні гроші! За нього можна що хоч обміняти, навіть автомат!».

 «Денисе, твій тато казав, що тобі принесли аж дві повістки?», - спитала сусідка, повернувши другові мобільний.

«Еге ж! Я їх тицьнув своєму роботодавцеві. «От, - кажу, - тримайте», - відказав він.

«А що вони можуть зробити?», - здивувалася жінка.

Денис всміхнувся й вимовив: «Не схотіли мене відпускати й узялися все владнати. Там у них «вась-вась» із керівництвом СБУ».

Побіля дяді Віті з келишком горілки підвівся сивий як лунь чоловік з картоплястим червоним носом: «Аллочка завжди тримала з усіма нами-однокласниками зв’язок. Завдяки їй ми зустрічалися. От минув рік і ми знову зустрілися, але тепер без нашої Аллочки»...

Денисова поплічниця раптово звернулася й до мене: «А тобі приносили?».

«Ні», - стиха відповів і щосили вгатив виделкою-трійчаткою в тельбухи... огірка.

Огрядна жінка, запнута світло-сірою, майже білою хусткою, звелася й промовила: «Аллочка завжди дбала за свої квіти. Це все її руки золоті! Біля під’їзду аж до грудня квітла «її» клумба... Царство небесне... Денисе, скажеш щось?».

 «Що я можу сказати... Це ж моя мама?!», - друг заквасився, балазуючи зубошпичкою в порожній тарілці...

Вийшли з-за столу. Мовчазний старий телевізор на шинквасі розклав своє опукле сіро-пласмасове черево.

«Мабуть орендар привіз із дачі, - глузливо сказав Денис. – Ой, слухай, я нещодавно бачив Дена твого».

«Це якого?», - здивувався я.

«Ну, «чечена». На чому він грав?».

«На бас-гітарі», - відказав я, запаливши цигарку.

«Ти з ними не спілкуєшся?», - спитав друзяка.

«З Деном трошки. Він досі грає. Капа зараз керує кавер-гуртом. А про Подстера нічого не знаю»...

На ганку кав’ярнева гладка співачка середнього віку поволі тягла гумові ноти російськомовної тужливої пісні з-за грат. Ще за царя Омелька тут був овочевий магазин. Під старезною вербою в рядок притулені кілька іграшкових вантажівок. На стільцях розсілися усміхнені Зайчик з Ведмежам. Для відвідувачів з дітьми. Кав’ярня майже порожня. Лишень півтора десятка підстаркуватих однокласників та сусідів усміхненої тьоті Алли. Ми з другом наймолодші. Нам лишень по 37.

«Люся звикла, що мама з нею часто гралася. Татові марудно з нею вовтузитись. То він припнув якоюсь хусткою до її курчавого чупера лазерну вказівничку. Тепер вона гасає за «своїм» невтомним променем!», - сказав Денис.

 «Вітю, вже свічка догоріла, - звернулася до татового друга трошки посоловіла жіночка в рантусі. – Там лишилося ще цілих дві пляшки горілки. Треба забрати».

«А знаєш, як тебе жартома називала Аллочка?», - з усміхом звернулася вона до мене.

«Знаю, - відказав я. – «Поет, письменник, комуніст».

«Точно, поете, прозаїку, музиканте! Е-гех! Ви наші дітки. І ти, Денисе, і ти, Вово, і Паша наш... Ніби час зупинився. Бо ви досі малі й кумедні»...

 

Я повернувся домів. Вечір збив з неба палкорожевий сонячний очіпок і сипонув сіллю далеких зірок.

Обіймаючи мене, Оля проказала: «Поки тебе не було, тут таке сталося! Сиджу й чую, як за вікном щось гучно зашелестіло, задвигтіло, наче ливний дощ. А у вікні сонце! Я вийшла на балкон і визирнула: на абрикосі розкарячився патикуватий молодик у червоній майці та чорних шортах. Він ковзав гумовими шльопками, йому ніяк не вдавалося утриматися на віднозі. Потім глянув угору і проказав мені: «Я рятую дерево, чищу від сухих гілок!». На зап’ясті теліпався пакет, до якого він складав абрикоси. Знизу стовпіло кілька його друзів, які вказували парубку, де ще є стиглі плоди. Обірвав до цурки. Щоправда, повідламував всохле гілля. У тебе попід вікнами так жваво...».

Я поцілував її в щоку: «Жваво, бо тут... ломбард»...

Ми гортали дитячий альбом зі світлинами й другий поспіль вечір пашталакали про все на світі.

«Юлік! Довготелесий такий, капловухий із прямою налиплою на лоба чілкою кинув рюкзака на нижню поличку й піднесено вигукнув: «Привіт, хлопці! Я Юлік!». Я і ще двійко недолітків привіталися з ним, назвавши свої імена. Хлопець по-дорослому потис нам руки й попросився поближче до вікна: з-за спини дістав руденьке цуценя й... помахав ним своєму татові, що на пероні розмовляв з моєю мамою. Мама саме редагувала книжку Юлікового батька.

«Я знайшов її біля вокзалу. І беру з собою. Це Манюня», - сказав Юлік.

За кілька хвилин ми вже теревенили про все-все, про що розмовляють у 12-ть років.

«А куди ти дінеш Манюню, коли прийдуть перевіряти квитки?», - спитав я.

«Заховаю. Ой, уже сунеться!».

Він схопив песика на оберемок і затовк до свого рюкзака, накривши дашком. Квитків у нас, звісна річ, не було. Жінка, що супроводжувала на турбазу, подивилася, що нас повний «комплект» й пішла з провідником вглиб вагону рахувати далі «наших» від Академії наук та видавництва «Наукова думка». Це ми вирушали до Тернопільскої області. Тільки я оце не збагнув, як хлопцеві вдалося пронести песика до вагону, на дверях же чипів провідник?! Мо’ під пахвою...

«За спиною! Ти ж сам тільки-но сказав, як він помахав татові!», - вигукнула Оля.

«Так! Яка ж ти уважна! Так от, продовжую, коли провідник пішов далі, Юлік дістав щеня й скрикнув: «Вона надзюрила!».

Я з хлопцями вибухнули сміхом. А Юлік і собі захіхіхав, викладаючи з рюкзака  змоклі шорти й футболки...

Він збирався лишити Манюню на турбазі, серед людей. Життя бо в привокзальній коробці коротке. І наприкінці відпочинку рудувата, з білими плямками на лапках, довгими чорними вухами і моцним писком Манюня разом з іншими кількома приблудами вже по-хазяйські вешталася кружганком їдальні...

Побіля адмінбудинку, де сидів директор і знаходився медпункт, стирчав блакитний засклений стенд із розгорнутою шпальтою «Правди» чи «Труда». Якось спинився, нехітьма пробіг очима вздовж, упоперек, звернувши увагу на світлину Цоя в чорній рамці. Тоді він розбився... Було незвично, що червоний стяг із блакитною знизу стрічкою, золотим ренаментом та звіздою стирчав цапа не біля входу до будівлі, а з причілку. А над дверима навскоси висів саморобний бавовняний і вилянилий жовто-блакитний прапор... Мій тато вже був десь біля Південної Америки, до Антарктиди йому лишалося плисти ще кілька місяців»...

 

Повільно холоне вранішній чай. Побіля кухликів розламана плитка молочного шоколаду. Оля притулилася до мого плеча й огорнула чорні хвилями свого довгого волосся. Я чую її подих. Цигарка затлілася в попільничці. З-за вікна вже вкотре стиха лунає якийсь повоєнний фокстрот, гублячись у павітті. Слідком за ним забринів уривок вальсу з кіна «Мой ласковий і нєжний звєрь». Попурі на дворядці десь побіля ринку.

«Оце я тобі на ніч розповідав про Юліка та не доказав. Він був таким дивакуватим!... Рушили, значить, ми з Києва. Потяг вистукував свої одноманітні ритми. Манюня сиділа на ряденці на столі й крутила вусибіч своїми вушками. Юлік щось мугичив собі під носа. Раптом хлопець спитав у мене: «А, знаєш, Вово, як перекладається з литовської ‘Elektro zugis, aha, aha’?». Юлік проспівав рядок пісні, яку він невтомно хамаркав.

«Як?», - спитав у нього.

Він вибалушився, ніби я мав би знати цю чудернацьку пісню, й уривчасто проспівав: «Електро зугіз, ага, ага»...

Оля гучно засміялася. Вискіт сигналізації затлумив уривок «Прєкрасного дальока»...

«...Як уже збиралися до Києва, з’ясувалося, що його Манюня – це ...Мишко. То був хлопчик!»...

 

Легіт здуває дрібки нот. Шерхіт тонкострунної завіконної вербички гасить «Пусть бєгут нєуклюжі»... Потім залунав славень...

Ми вийшли із під’їзду. Всохла покоцюрблена шпанка стукотить по капотах припаркованих легковичок. За рогом ринок, вздовж якого повсідалися бабці зі слоїчками розірваних разків порічок та пірамідками бузкових слив...

«Це він!», - раптом сказала Оля.

«Хто саме?», - спитав я.

Дівчина вказала на худорлявого молодика з прим’ятим незадоволеним обличчям, що розклав біля жіночок цератовий пакунок із жовтогарячими морелями, обтріпаними обіч... ломбарду...

Голоси, човгання, дворядка виграє мелодію із «Бєрєгісь автомобіля». Одвічна черга до ятки із соціальним хлібом.

«Он глянь, вже другий відкрили! Два ломбарди в одному будинку!, - звернулася якась переходня в солом’яному брилі до свого череватого чоловіка. – Несуть все: праску, пилосмок, навіть відеомагнітофони, у кого вони ще лишилися. Е-ех!».

Побіля експрес-перукарні вже вмощена величезна металева кліть, з якої перегодом смагляві азіати розпродуватимуть херсонські кавуни. Зумкотять двигуни автівок, вихолітуються дерева, розкрилені ластівки вівкають на все неозоре небо...

Худорлявий перестарок на камуфльованому рибальському стільчику натискає обіруч кнопки й розтягує білі зябри міхів дворядки. Товсті шерхлі губи й завузькі шпарини очей. На голові чорний кашкет із білими випуклими літерами ‘North End’. Чоловік вдягнений у картату теніску та обшмульгані джинси. Я поклав до розчахнутого рюкзака скруток із Ярославом Мудрим.

«Ой, ну що ви! Не треба!, - усміхнувся гармоніст навшир золотими й керамічними зубами. – Ви така чудова пара, то гратиму вам за так!».

Чоловік насупився й дворядка рипливо застогнала мелодію «Мой ласковий і нєжний звєрь»...

«Він, здається, казах», - вимовив я.

«Так!», - відповіла Оля. На її засмаглих руках висипали зимниці.

«Переказуй вітання Наталії Миколаївні. І Ксюші», - сказав я.

«А Султанчикові?», - грайливо проказала дівчина.

«І йому теж».

«А татові, а бабці?».

«Всім-всім рідним!», - невгавав я.

Трималися за руки. Незабавки притулився шерхлими губами до її щоки. Вона відповіла ніжним поглядом своїх зеленкуватих очей і промовила: «Ти такий кумедний! Дякую тобі... Юліку!». В її очах блищала прозора вільга.

Вона піднялася на ступінь автобуса.

Я усміхнувся й тихо мовив: «Це я тобі дякую, що ти в моєму світі... на двох!».