Жінка-УКРАЇНКА

Жила-була у лісі ялинка. Серед інших високих сосен та ялин, серед рясних берізок та вільх ялинка бачила себе дуже непривабливою. І коли легенький вітерець заводив жваву розмову у лісі, то всі деревця починали шелестіти-гомоніти між собою. Тільки ялинонька з ріденьким та тоненьким голосочком своїх голочок мовчки сумувала. Її ніхто не чув, на неї ніхто не звертав уваги. Одного разу ялинці стало так сумно, що вона не витримала і заплакала. Сльози одна за одною стікали з її голочок і капали на невеличкий горбочок під ялинкою, який раптом ворухнувся.

- Зайчик? – здивувалася ялинка. – Звідки ти тут?

- Спав, поки якесь дівчисько сліз не розпустило, -  пробубонів зайчик спросоння. – І чому ми плачемо?

- Я – маленька, низенька, зовсім не схожа на інших, мене ніхто не чує, навіть якщо щосили крикну. Мені сумнооооо!. – ще більш розридалася ялинка.

- Так! Спокійно! – сказав зайчик, знаючи, здавалося, що робити. – Ти хоч би одну зиму перезимувала? Ти хоч би один раз бачила, як зимою сумують берези та вільхи?

Ялинка невпевнено запитала:

- А щ...що таке зима???

- Так, зрозуміло! Тяжкий випадок! Будемо виправляти! – зайчик діловито став на задні лапи. – Чекай, я скоро повернуся. Тільки не смій плакати!

Ялинка не встигла оговтатися, як зайчик повернувся з рудою подружкою. Звали її білочка. Невдовзі друзі розповідали ялиночці, що є пори року, що листяні дерева обсипають листя на зиму, а хвойні, тобто і ялинкові, навпаки розпушують свої голки і стають справжніми прикрасами лісу.

Непомітно минули літо й осінь. Дерева скидали листя, а ялинка потихеньку підростала. Рясних голочок ставало все більше. Друзі щодня навідувалися до ялинки, розповідаючи їй різні історії, але тепер і ялинка могла розповісти, що їй було відомо від інших мешканців. Їй зовсім не було сумно.

Настала зима. Сніг укрив теплою ковдрою дерева й землю. Ялинка розпушила свої віти. Під ними ялинка часто укривала від холодного вітру друзів, або гралася, обсипаючи їх інколи свіжим сніжком.

А якою ялинка модницею стала – не передати! То виблисне зеленою макси-сукнею аж до землі, то одягне білосніжну шубку, перетворившись на лагідного полярного ведмедика, то одягне кришталевої чистоти прикраси, наче царівна.

Одного разу лісом прогулювався хлопчик з татом. Побачивши засніжену ялиноньку, що переливалася у сонячний морозний день безліччю діамантів, хлопчик вигукнув:

- Тату! Красуня! Лісова красуня!

- Красуня! – погодився тато.

З цього часу усі в лісі знали, що лісова красуня – це ялинка. Ялинка дуже раділа з цього, але ще більше вона раділа, що в неї є такі чудові друзі.

Даніїл Корсун