Жінка-УКРАЇНКА

Те, що зі здобуттям Україною незалежности ми почали пильніше придивлятися до своїх коренів, а заодно – й переоцінювати духовні вартості, до яких звикли, які довгі віки нам нав’язувалися, це відрадно. Проте, виявляється, не всі вони є нам рідними. Ще так часто ми невиправдано і бездумно поклоняємось і обожнюємо чуже, будь-що. І воно не завжди краще від рідного.

А тим часом інші народи мають у своїй основі культуру, яка прийшла саме від нашого народу. Ми винайшли багато чого першими. Ми дали початок багатьом мовам. А самі почуваємося нерідко якимись... ну, чи не найгіршими, справді меншовартісними. А в нас же є чим пишатись! У нас є все своє! Ми маємо рідні свята національного календаря, рідний «гороскоп», а нашою – звіроколо, маємо свої обряди, традиції, звичаї, витворені протягом багатьох віків. Ми маємо свій словник: українізми, які зараз повертаються у наше мовлення, проте не завжди правильно вживаються. А надмірне вживання іншомовних слів лише сприяє забуттю наших.

Ми маємо свою історію і культуру, а з нею – власні імена, мову, релігію, символи, ментальність, ідеї, які попри безліч перешкод і заборон таки збереглися «від Сяну до Дону» і далі, де є українство і його сліди. Я вважаю, що зростання природного інтересу до всього рідного може і повинне врятувати феномен української культури. Традиційна культура вже давно і відчутно вичерпалась. І лише тому, що нехтувала національною. В Україні досі не вироблено культурної політики держави. Феномен української культури – це далеко не те, до чого звикли, це не інтернаціональна, не «масова» культура, насмикана з усіх усюд, але без національного підґрунтя. Це наголос на слові українська, а отже – національна,  історична, народно-автентична. Адже переважна більшість наших обрядів має давнє, язичницьке, себто народне, коріння. Та де нині наші обряди, традиції, звичаї, на яких виросли ми як нація й відбулася держава Україна?!.

Український громадянин означає не лише країну, в якій мешкає. Українським повинен бути передусім його дух і душа. Національний одяг українців ще не є органічним, адже досі відокремлений від повсякденного життя. А зустрічають же за одягом!.. Багато наших наймень спотворено. У мовлення українців необхідно повернути не лише слова, які були штучно вилучені з метою наближення до «общєпанятнава язика», а й вимову, завдяки якій українська була визнана наймилозвучнішою серед тисяч мов світу (наголоси; закінчення (радости, любови, чести...)).

Про рідну релігію на державному рівні навіть не говориться, хоча б із просвітницькою метою! А ми ж виросли на ній і буквально дихаємо нею – вірою в сили Природи. Все це болить по-справжньому. І все це – справа «Просвіти», яка, як зазначав Б.Грінченко, для українців є справою національного відродження. Бо все йде від людської душі. І від непросвітленої та спотвореної, на жаль, теж. Але одним днем чи роком помилок не виправити, чужого не витравити і на рідне не навернути... Проте й ці поступові кроки потрібні. І тому ми повинні всі разом: і журналісти, й учителі, і працівники культури, і просвітяни – не дати нашу душу в полон чужинцям, наповнювати її рідним змістом, аби не стала вона в чужих руках знову маріонеткою. Мусимо відчути кожен свою відповідальність за цю шляхетну справу. Треба лишень шукати те, що довгі віки приховувалось від нас імперськими системами, треба міркувати, вивчати рідне, пишатися тим, що маємо і поширювати, аби тим самим викорінювати почуття меншовартости, посіяне в наших душах протягом віків нашої залежности.

Нарід без власної автентичної культури зникне (Девід Лейн). А в української нації є чим пишатися. Тож потреба відроджувати національний дух актуальна, як ніколи. Але без знання наших джерел не збережемо народної душі. У нас же є все своє, і тому в нас немає потреби переймати чуже, не завжди краще. Бо забуваючи рідне, втрачаємо власне обличчя, дух, українську ідею, чесноти, якими віддавна захоплюється світ і які повинні нас порятувати. Й тому і мої радіопередачі, і збірки є щирою спробою наповнити наші помисли українською суттю, духом рідного нам народу – з метою індивідуального й національного самовираження українців і задля відродження наших одвічних обрядів, звичаїв і традицій, заради формування справжнього патріотизму та національного відродження України.              

Моє кредо? У творчості імпоную заповідям незабутнього В.Симоненка: «Щоб стати справжнім поетом, треба знати мову, якою пишеш; стати освіченою людиною; не бути байдужим до людей; працювати до сьомого поту; мати те, що від Бога, – талант». Намагаюся нести просвітницькі думки у кожному творі. Вважаю, що візитівкою будь-якої людини планети повинна бути людяність, а візитівкою будь-якої країни – націоналізм. Без нього нарід і людство є лише масою. Переконана, що слово також є зброєю. Сповідаючись, сподівається на силу Слова, тому й пишу...

Збагнулося: для щастя треба мало.
Комусь – куточка власного. І все.
Комусь – одного прохідного бала.
Когось за щастям за світи несе.

     Комусь потрібна лиш посудомийка,
     Чи вільний злюб, чи в паспорті щоб штамп,
     Чи до колекції нова копійка,
     Нова посада, членство, орден, сан.

Хоч не рости трава! Хоч і по трупах!
Хоча б для цього – кривда і хула.
Візьмеш для цього хрест, знамено, рупор.
Будь-хто на поміч: Йсус, Будда, Аллах.

     Комусь потрібні хатка і три сотки.
     Комусь – і в Конча-Заспі тіснота.
     Аллах не скаже, чи була в них совість.
     І Йсус прощає вбивцям і катам.

Для вірша ж треба просто хоч би вітру
До лоба. Свіжого, неначе теплий бриз.
З півтонни болю-стимулу й палітра,
Де тихо вибруньковується вірш.

                        * * *
Любе подвір’я, де квітів – мов купками заполоч.
Лелько Бузько привітає сусідоньку клекотом.
Там упірнаю в п’янкі чорнобривцеві запахи.
І сполоснуся легким вітерцевим ледь-леготом.

      Яв це чи казка? Я... мрію чи, може, наснилося?
      Сон цей – мов сонце. О ружо рожева, кольни мене!
      Ніга блаженства усеньке єство оповила. Я...
      Млію і тану, як шибка відлигами зимними.

Млію від раю... Які спориші тут прослалися!
Простору тішусь дитинно й казковому леготу.
Он – моя вишенька! В ній я й сторічна впізнаюся
Таточком, ненькою, вишневооким ой-легенем...

 

                       * * *
А вірші мої творить вечір,
Забаву обравши таку,
Та давні бабунині речі,
Та шепіт у ніч гомінку.

В гайку самітна груша-дичка,
Що вкотре вдяглась до вінця.
А вірші мої пише мжичка.
Їй просто не видно кінця.

Їх творить далекий гостинець: 
Без віршів він просто – не шлях.
І лепет малої дитини,
Й вечірні сонети в полях.

А вірші мої пише дотик
Твого серця до мого серця.
Але не напишуться, доки
Не скажеш: я винен, не сердься...

Та ще ж хтось їх творить і пише!
В ту мить, як душа у борні,
Думки ці ословила тиша
І надиктувала мені.

* * *
Потребує пастиря отара.
Так одвіку й завсіди гряде.
Подавай! Якого-небудь. Й зараз!
«Хай чабан отаманом буде!».
Й церква не своя. Полуда впала.
Іч, позамовкали горлачі.
І принишкла воля. Б’ємо бали.
Пастирі кидають жереб. Чим?

                          Любов СЕРДУНИЧ,
                          смт Стара Синява.