Жінка-УКРАЇНКА

Ледь відбарабанила у вікна тепла липнева злива, як мені закортіло на вулицю — закачав собі штанці до колін і гайда босоніж по калюжах. Мені чотири чи п’ять років і хіба всидиш таку літню пору в хаті. І сталося ж таке, що із далекого дитинства не забувається — з вимитого дощового потічка помітив якусь дивну череп’янку. Підняв її й заховав у кишеню: може, для чогось пригодиться…

Лишень нашвендявшись вулицею, я заінтересувався знахідкою, отож завернув до діда Лексадера. Дід оглянув її й неквапливо мовив:

— Це давня, глиняна люлька, мабуть, козацька. Бач, тут відламаний цибух, а ось дучка для натоптування кріпака-самосаду. Знаходив я теж у замолоду таку річ, бо колись тут козарлюги жили. Курили вони зазвичай дерев’яні, запахущі — грушеві та вишневі, а в похід брали   череп’янку-люльку…  

— У якій похід, — перепитую.

— Малий ти ще, не розумієш, — дід вимудровує для мене найбільш підходящі слова, — в похід, то означає рідну землю боронити, від панів-шляхтичів та орд кримців…  Ось знаменитий гоголівський Тарас Бульба загинув лише тому, що не захотів, щоб його люлька дісталася ворогові. Люльку-бурульку, тобто глиняну. Вона не зогниє в землі, а значить довше пам’ятатимуть молодого козачину, що поліг у кривавому двобої. Люлька то найкращий скарб…

— А що таке скарб, діду, — знов запитую я.

— Скарб то не тільки золото…

Ще довго сидимо на колодах навпроти нашого двору і снуємо балачку про знайдені й незнайдені скарби, взагалі про давнє життя, аж поки повновидий місяць вилізає за цариною і вулицю огортають сутінки. Мати виходить за хвіртку й гукає, усміхаючись:

— Хватить вам, дідусю, забивати клепки малому, ще завтра наговоритесь… Йдіть уже відпочивати…

Я по дорослому тисну своєю долонькою дідову натруджену руку й нехотя плетуся до хати, випиваю теплого молока з під корови і миттю засинаю.

Багато літ поминуло відтоді. Дід Лексадер давно на тому світі пасе Божих овець, я всеньке життя шукав зачарований скарб та так і не знайшов, десь запропастилася — не знати й де та глиняна козацька люлька, а мені все ж так тепло, затишно й солодко у тому далекому спомині…

Володимир САПОН