Пшениця на Хрещатику

1440410573_7aЩе із шкільних уроків запам’яталося, що роман Льва Толстого «Війна і мир», як і віршований роман Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін», є «енциклопедією російського життя». Більше того, сам граф Толстой назвав свій роман «без брехливої скромності» Гомеровою «Іліадою». Можливо воно й так. Однак за тим «російським життям» стоять лишень «господа», які, процитуємо ненависного нам тепер Владімира Лєніна, «страшно далекі вони від народу».

Над цією дилемою я довго розміркував, перечитуючи твори Івана Нечуй-Левицкого, до речі сучасника графа, й ще раз переконувався: наш, український народ, у безліч разів енциклопедійніший від нашого «великого» сусіда.

Тут і природа метафоричніша («З-за темного лісу виглянув місяць, показуючи блискучого широкого лоба, потім глянув очима, а далі покотився здоровий, як добра хазяйська діжа, червоний, як кров. Тихо піднявся він вгору і полив свій тихий світ на село. Засоромились зорі яснолицього: декотрі поховались і потонули в синьому небі, а сміливіші остались»), тут і бал незгірш балу юної «графінечки» Наташі Ростової («Білі Настині ніжки миготіли, неначе весняна блискавка в легких хмарах атласного шлейфа. Каштанова голова Густава гармонізувала з чорними дрібними локонами класичної Настиної головки…Пара карих блискучих великих очей бризкали іскрами; пара синіх очей тихо світилась, неначе рання зірка; здавалось, ніби ясний палкий день обнявся з тихою зоряною ніччю…»), тут і невибагливий національний гумор («Я родилась й охрестилась, а такої поганої не бачила! Вже баба Солов’їха багато краща од неї, хоч і в Солов’їхи ніс, як сім гривень сокира»; «…виріс язик у роті — довший, ніж у корови!»; «Моя стежка тільки від хати до церкви. Я ніколи не зачепила малої дитини, за всіх молюся Богу, ще й Параску, стару суку, поминаю в молитвах»), і, звісно, омосковлення…

Читачі оповідання «Київські прохачі» (водночас і справдешній підручник старцювання, до того сучасний), певно, пригадають, як Денис Кміта хвалиться двома книжками, якими нагородили доньку за навчання у гімназії:

«— Оце одна: «Маша й пропавший цуцик», чи так, Улясю? А друга «Верховець без ноги чи… здається… без хвоста».

«— Всадник без голови»! — поправила батька Уляся.

— Чи то пак — без голови. Мені, бач, все здається, що «всадник» — то кінь, — сказав батько.

— Та «всадник» це верховець на коні, а не кінь! — сказала Уляся й зареготалась… —

А я все переплутую коня і «всадника», бо чую, як в церкві співають: «Коня и всадника в море Чермное…

Якщо цей епізод з романом Майн Ріда «Вершник без голови» викликає лише посміх, то наступний гіркий смуток. «Здеся, в Туле, я познакомився з адною больно богатой й прерасной баришньою… Я валачуся за ней, і она пайдьеть за меня замуж, бо я, значится, знаю все ахвицерсие артикули і благородное обхожденіе понімаю. Тєлкі мнє надоть убіраца і копувать єй подарки. Любезная матушка! Продай же нашу хату і другоє іменіє разное і пришлі мне дєнгі, бо я магу вигодно женіца, значить…» — пише бідній сільській матері, яка ледве зводить кінці з кінцями син, навчившись я отак «какать» і «чтокать» у кантоніській школі.

А її товаришка тікає від бідності з села до Києва, де вона, врешті-решт, танцює  в шинку, а «москалі підхвалюють і присвистують та заливають її горілкою». Потім, звалившись на лавку, мариться їй пророчий сон: «… коли дивиться Марина вниз, на Хрещатик, аж там не каменем улиці вимощені, а росте по улицях пшениця висока, густа-прегуста та зерниста, аж колос вгинається… «Час пшеницю жати,— думає Марина, — а женців не видно; нігде ні живої душі! Стоїть пшениця, як сирота».

Боляче таке перечитувати, але треба читати, адже це справді енциклопедія українського життя …

Володимир САПОН