Жінка-УКРАЇНКА

Здавалося, за 25 років Незалежності вже можна було б Україні повернути із забуття імена її славних синів, які викреслювалися з історії, культури, літератури. Про деяких ми вже дізналися, а скільки ще залишилося невідомих… Винищувався інтелект нації, що мав стати взірцем для наступних поколінь. Про двох Великих достойників нації я розповім на сторінках  «Жінки - Українки». 

Червень 1918 року. Петроградський поїзд мчить дорогами Білорусії, проїхав Гомель, за рогом вже видніється Чернігівщина. Ой і довгим виявився цей шлях з Росії додому, дов­жиною у 25 років… У пам’яті спливає прожите: зустрічі, враження і напружена праця в університетах, музеях, архівах багатьох країн Європи, праця задля України, її воскресіння. То ж почули на міжнародних конгресах сенсацію: це наша земля, споконвічна, наші предки вже були тут десятки тисяч років тому… І ніякі ми не «малороси», і живемо ми не на окраїні Росії, а у центрі Європи.

Народився Федір Кіндратович Вовк  5 (17 березня) 1847 р. в селі Крячківка (нині Пирятинського району) на Полтавщині у козацькій родині. Навчався у Ніжинській гімназії. Після закінчення у 1871 р. природничого відділення фізико - математичного факультету Київського університету св. Володимира працював співробітником Південно - Західного відділення Російського географічного товариства. До громадських справ прилучився ще будучи студентом, брав участь у підготовці видання «Кобзаря» Шев­ченка із забороненими творами, словника української мови та збірни­ка народних пісень. І хоча його фахом були хімія та ботаніка, які він успішно студіював, на перший план виходить його зацікавлення на­родознавством. Горезвісний Емський указ наклав вето на все українське. По­чалися репресії. Багатьох членів Київської Громади було заарештовано. Через невдалу спробу переправити в Україну підпільну друкарню Вовк нелегально виїхав до Румунії. І з 1879 р. до кінця життя перебував у політичній еміграції – в Європі та Росії, переїжджає з країни в країну, скрізь намагаючись якомо­га більше побачити і пізнати. Видає в Же­неві перші томи журналу «Громада», пересилає в Росію заборонену літературу, пише «Хроніку» з українського життя. З 1887 р. мешкає в Парижі, де налагоджує контакти з багатьма відомими особистостями Європи.Знайомиться з численними археоло­гічними та етнографічними колекціями в музеях Відня, Рима, Неапо­ля, Флоренції, Берна, Женеви, Парижа, Цюриха. Пише низку праць з порівняльної етнографії, як нового напрямку в науці. Опанувавши тогочасну школу французьких природознавців, вважав, що етнографія і етнологія є галуззю антропології. Він стає співредактором «Етнографічних збірників», що видавалися І. Франком і В. Гнатюком у Львові, корес­пондентом «Французького історичного журналу», чеського енцик­лопедичного словника «Отто», «Великої французької енциклопедії». В різних країнах Європи одна за одною виходять праці науковця, серед яких особливо слід відзначити «Шлюбний ритуал і обряди в Україні» (1892), що принесла йому світове визнання; її було вида­но спочатку в Болгарії, потім в Парижі і лише  1928 р. в Празі, в Інституті ім. М. Драгоманова вона побачила світ українською мовою. Вовк стає помітною постаттю в європейській науці. У своїх працях вчений розглядає обряди у безпосередньому зв’язку з віру­ваннями і проводить паралелі між ритуалом та суспільним і госпо­дарським життям людини. Він детально описує родильні, весільні, поховальні звичаї, подає їх генезис і порівнює з традиціями інших народів від найдавніших до найновіших часів.

Використовуючи можливість ширше розповісти про Україну, про яку на той час (та й зараз майже так само) у світі ніхто не знав,  у 1900 р. в Парижі, на Всесвітній виставці, Вовк розгортає «Народописну карту українсько - руського народу» Григорія  Величка, демонструє серію фото­карток із зображенням розкопок поблизу Трипілля, а також цілу галерею етнографічного фотоматеріалу, де представлені типи українців, їхнє традиційне житло, одяг, головні убори, знаряддя праці, ремесла, сцен­ки з ярмарків, народних свят. Були показані також вироби гон­чарів з Опішні, що на Полтавщині, кролевецькі рушники, буковинсь­ка вишивка. Правда, наше народне мистецтво експонувалося в роз­ділі «Російське село» або в австрійській секції... Отакі дива! Був народ, мова, культура, а України не було – лише Малоросія або південь Росії. А зараз чого нам не вистачає? Вже не один рік живемо під прапором самостійної держави, та не дбаємо про свої національні духовні багатства, не вшановуємо належним чином і не бережемо пам’ять про людей - сподвижників, які все життя працювали заради майбутньої незалежності України.

Нарешті, 1903 року, після тривалої перерви, Вовкові вдалося побувати в Україні. На запрошення голови Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка М. Грушевського вчений приїжджає до Львова, зустрічається з Іваном Франком, здійснює кілька експедицій Галичиною, Буковиною, Закарпаттям, з головою поринаю­чи у вивчення минулого й сучасного рідного народу, і постійно пуб­лікуючи матеріали про наукове країнознавство у різних виданнях. За його редакцією виходить сім томів львівського журналу «Матеріали до україно - руської етнології».       

Як тільки почалася своєрідна «відлига», тобто послаблення ре­акції, Ф. Вовку 1906 p. дозволили повернутися в Росію.  Тут  він одразу  долучається до викладацької роботи, читає лекції у Вищій школі П. Ф. Лесгафта і Петербурзькому університеті. Водно­час працює над поповненням етнографічної колекції Російського музею в Петербурзі, встигаючи побувати в Угорщині, Сербії, Ру­мунії, Скандинавії, на Крайній Півночі, у Сибіру. Продовжує дослі­джувати західні терени України, а також відвідує Херсонську, Волинсь­ку губернії, Кубань, півострів Тамань. Вовку належить видатна роль у формуванні експозицій і фондів україністики багатьох музеїв світу, зокрема у Львові і Києві. Тільки одна зібрана ним колекція для Музею Олександра III нараховує близько трьох тисяч експонатів. Це національне багатство України й нині знаходиться у Санкт - Петер­бурзі, в колишньому Музеї етнографії народів СРСР. У 1908 р. Федір Вовк здійснює сенсаційне відкриття пізньопалеолітичної стоянки біля села Мізин на Чернігівщині, що викликало гучний резонанс серед археологів усього світу. В розкопках було знайдено величезну кількість знарядь праці і пам’яток мистецтва кам’яної доби; серед них – найцікавіші стилізовані статуетки людей і фігурки тва­рин, орнаментовані меандром браслети, жіночі прикраси з бивнів мамонта і черепашок.

У 1916 році в Петербурзі вийшла збірка наукових праць під на­звою «Украинский народ в его прошлом и настоящем» – її по пра­ву можна вважати першою, але на жаль, незавершеною енциклопе­дією народознавства. Як підсумок 30 - річної наукової діяльності вче­ного і цілої школи його учнів, в збірнику вміщені монографія «Етнографічні особливості українського народу» і нарис «Антропо­логічні особливості українського народу». Ці фундаментальні дослідження з культури та побуту українців, які й сьогодні вважають­ся чи не найгрунтовнішими і наймасштабнішими, визначили місце і роль нашого народу у колі високорозвинених народів світу, в першу чергу європейських. Вчений переконливо доводить, що українці – цілком окремий, відмінний від інших слов’янських народів тип, який має самобутню культуру, звичаї, побут. Федір Вовк рішуче відкидає твер­дження російських вчених про географічну периферійність України і дає свою інтерпретацію цій проблемі, доводячи етнічну самодос­татність українців. Багаторічні дослідження у цій галузі на основі французьких мето­дик привели до принципових висновків про те, що українці станов­лять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янсь­ких народів, але близький до південних слов’ян. Вони належать, в основному, до динарської (адріатичної) раси або групи; другий склад­ник – дніпрово - карпатський. Федір Вовк детально характеризує фізич­ний тип українців – другого за чисельністю(!) етносу Східної Євро­пи, аналізує особливості (як зовнішні, так і внутрішні) населення на різних теренах України; вказує на відмінності між поліщуками і по­долянами, гуцулами, бойками, степовиками, наддніпрянцями.  Робить цікаві екскурси у глибину тисячоліть до часів, коли терито­рію нинішньої України населяли різні племена, знаходить їх протослов’янське коріння і доводить відмінність від північних сусідів. Федір Вовк опанував глибокі знання етнографії народів світу, їх побуту, звичаїв і фольклорних багатств. Але його серце нале­жало рідній Україні і все, що міг, він робив для розвитку вітчизняної науки,  хоча і далеко за межами Батьківщини. Якщо раніше культуру і побут українського народу сприймали лише як малоросійську екзотику на «юге России», то він вводить українську етнографію в коло наукових дисциплін і визначає її як частину антропології. Дякуючи вченому, українська археологія та етнографія стають врівень з іншими народознавчими науками Євро­пи того часу. Федір Вовк багато зробив для розвитку географічної науки, особливо тих галузей, які пов’язані з етнографією, він вперше здійснив суцільне дослідження України в аспекті історико – етнографічного районування.

 Вчений  мав величезний авторитет серед науковців світу. Його обирають членом па­ризьких Антропологічного, Історичного, Доісторичного товариств, Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, Празького нау­кового товариства, почесним доктором Канського університету, відзначають медалями, премія­ми, дипломами. За визначні наукові досягнення він отримує Велику Золоту медаль Російського Географічного товариства. А в 1916 році, коли вчений вже 10 років живе в Росії, французький уряд нагоро­джує його  найвищою державною відзнакою – орденом  Почесного Легіону. У жовтні 1917р. Федір Кіндратович отримує звання доктора антропології і етнографії Петроградського університету. Тоді ж Вчена рада Київського університету обирає його завідувачем кафедри гео­графії та етнографії.

Наукова спадщина Ф. К. Вовка величезна. Він – автор понад 400 оригінальних праць з різних галузей природознавствав, історії літератури, архітектури, мистецтва, виданих багатьма мовами світу. Уродженець Полтавщини чудово знав українську мову, спілкувався нею з  близькими і побратимами по духу, стежив за її чистотою у своїх публікаціях. Його обурювало навіть незначне порушення фонетики, і він сердився, коли його ім’я писали чи вимовляли  «Федір», а не «Хведір». а в Росії він чомусь був відомий як «Федор  Волков».  

Наступив 1918 рік. Нарешті Україна стала самостійною державою. Уряд Української Народної Республіки звернувся до багатьох діячів вітчизняної науки й культури, які у різні часи і з різних причин зму­шені були виїхати за кордон, із закликом повернутися на батьківщину та взяти участь у будівництві молодої держави. До Києва приїздить чимало кращих представників української інтелігенції, справжня елі­та нації, на яку покладається важлива місія – вивести рідну країну на європейську дорогу. На запрошення особисто академіка Володимира Вернадського повертається з Петербурга в Україну     всесвітньовідомий археолог, антрополог, етнограф Хведір Вовк.Та довгоочікувана зустріч з батьківщиною так і не  відбулася. Хоча й було літо, кінець червня, але в дорозі він застудився і за загадкових обставин помирає. Поховано його на сільському цвинтарі, поблизу містечка Жлобина під Гомелем. Вченому був лише 71 рік. Чи знають наші сусіди, чий прах покоїться у білоруській землі? Я особисто зверталася до працівників посольства України в Білорусі та й до знайомих білорусів з проханням відвідати могилу Ф. К.  Вовка, поцікавитися, чи доглянута вона, вклонитися пам’яті нашого земляка. На жаль, я так і не дізналася, в якому вона стані, ніякої інформації  з цього приводу не знайшла. 

 У некролозі «Пам’яті Федора Вовка», надрукованому в журналі «Україна (кн.І,– К.,1918),   Михайло Грушевський писав: «Між утра­тами, які трапились в історії нашого життя, особливо болюча, невіджалувана для нашої науки була втрата заслуженого нашого антрополога й археолога Федіра Кіндратовича Вовка. Лиха доля вирвала його, саме коли здійснилась його мрія – дістатись на Україну й послужити культурному відродженню її». Бібліотеку і архів вченого у 20 - х роках перевіз з Ленінграда до Києва його учень О. Алешо, здійснивши цією акцією справжній науковий подвиг.   Безцінні матеріали знаходилися у Музеї (зго­дом – Кабінеті) антропології та етнології ім. Федора Вовка при Ук­раїнській Академії Наук, який складався з трьох відділів: етнографії, антропології та передісторії. Було розгорнуто активну дослідницьку і видавничу діяльність. Та ця робота тривала недовго, лише у період так званої «українізації» – до початку 30 - х років. Коли почалися реп­ресії, Кабінет  закрили, учнів і колег або репресували, або вислали за межі Украї­ни, позбавивши можливості займатися творчою працею. Ім’я  видатного антрополога і весь його науковий доробок заборонили на довгих 60 років, прищепивши йому тавро «буржуазного націоналіста».

Я щаслива, що долучилася до вшанування Федора Кіндратовича на його батьківщині з нагоди 160 - річного ювілею. На мою пропозицію, з ініціативи Полтавського земляцтва у Києві, в жовтні 2007 р.,  було організовано ряд пам’ятних заходів: у селі Крячківка, де він народився, на фронтоні Будинку культури, місцева влада встановила памятний знак, а у Пирятині, спільно з районною Радою, а також філією приватного «Європейського університету» проведено науково - практичну конференцію «Роль і місце наукової спадщини Федора Вовка в процесі становлення та розвитку національної свідомості українського народу».

То чи повернувся нарешті Федір Вовк в Україну? Навряд. Заслужена слава про нього лунає по світу вже понад століття, а до рідної землі так і не дійшла. Адже 170 - річний  ювілей славетного вченого не був відзначений на державному рівні. Прах його також покоїться під чужим небом, хоч і сусідньої нам Білорусі.

Ольга РУТКОВСЬКА