Тата Рівна. Поезії

із очима сарни
з циклу «бур.штин»)

в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случа та Горині
піраміди бурштинових фараонів
ростуть углиб боліт
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – бур.штин –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим. –
лопата й мотопомпа – це головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник, поліський горор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею, новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просотала річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случа та Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата, у кого помпа, у кого – каса
у кого влада, у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау де-факто
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

 

реквієм
(із циклу «бур.штин»)

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі, який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня у ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
у поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька із третього класу
продавчиня квасу
її коханець бувший столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша і хресна Даша
Серьожа що був на шабашах
Ігор – тупий їбанашка (для друку – старшоклашка)
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під генделем: «кіся!» –
всі патрають Полісся

всі грають цю захопливу онлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
котрі цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай, що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

 

ПСАЛОМ НА СІМ ДНІВ ТИЖНЯ
(із циклу «бур.штин»)

І
не мотоцикла а мотопомпу
я буду байкером цих боліт
сім поколінь моїх предків бились об лід
А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ
на нових колесах на дисках титанових
у блискучих нових ковзанах
усі ах
усіх нах
хто не зміг подолати ляду свого льоху
хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі
я ж веду тебе в танці моя металева крале
я танцюю я їду потроху
я помпую я тисну педалі
я глибше я далі
я бачу що боги не палять глину
не боги опалюють глину
люди
Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ ЦЮ ПАСКУДУ
Сиру Землю!

ІІ
КАМІННЯ Ж НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА
ну що там знала та темна жінка
в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох вона їх взувала по п’ятницях
то був короткий день у школі
вона була баба дурна 
дурна баба
вона… – 

смола бурштинова тепер їстівна

це наче перша холодна страва 
якщо не пропустиш зліва
коли не прокліпаєш справа
коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах
з почорнілої вільхи
ти станеш тоді відчувати смак бурштину
присмак гіркий терпкий тонкість п’янку – 
ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА
це хороша страва на поминки
і не тільки

ІІІ
одного дня я узяв свій реманент
примітивний бензоінструмент
для брудної води
ішов туди

я похапцем йшов а повітря ставало липким
страх чіплявся до мене лоскотав за литки
але я тоді уже напевно знав – баба дурила мене
каміння їстівне!
без сумніву їстівне
ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

ІV
я вісім років
вісім років уже на льоду
на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся
веду свою битву я соло своє веду
я мию на совість – 
до біса до біса до біса
гальма
тут трійця святих – я бурштин та Гальбин
глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій
я вимию кості усіх тих семи поколінь
що бились об лід наче риби не знали покою
я спокій намию і дітям й онукам своїм
вони вже не знатимуть
скільки ж він коштує
ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО – 
СПОКІЙ!

як же це тяжко мати покої й не мати покою….

V
заляжу глибоко-глибоко
в гробу із сирої землі 
і брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні
як крига розтане як диски титанові
зблиснуть грайливо на сонечку
лід проломився 
моє фуете – невдале
визнай це друже врешті 
визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ – 
ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі – 

а баба була права
права була клята покійна баба
зустріну – 
скажу їй це
викричу просто в лице – 
КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ
каміння не їстівне!

VI
останні мої слова були лайкою
а бог – він старий вже – він всяке таке не лайкає
він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму
зненацька торкнув за плече промовив – сину
осьде тобі лопата а там печі
кидай собі з ранку до вечора
зігрієшся
мерзнути більше тобі не стане
у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят – 
температура плавлення титану

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо згубну звичку
ловимо на живця
А ТИ – НА ЖИВИЦЮПІЙМАВСЯ
тож кидай сину сумлінно
смолу ту до печі
підтримуй
температуру згоряння тліну
сім наступних твоїх поколінь житимуть на Поліссі
утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім

будуть провалюватись під лід гинути на ходу
ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

працюй вже сину
а я піду
у мене ще гори гробів нерозібраних сину
лежать там при вході чекають своєї долі
у мене щось настрій не той
по зимі прихопило спину
та й руки вже кволі – 
я давній таки єврей
мені вже ого скільки тисяч літ
і я все довбу свій лід
А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…
Володарю Розсипів
сім наступних твоїх поколінь
я покладу на офіру Сирій Землі
своїми тілами вони позакривають ями
які ти нарив 
СИНУ ПАЛИ ВЖЕ
БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ
дивися
каміння тонни
ти ж не дарма його мив
ти ж не дарма помпував не витискав гальма
у своєму розритому як кладовище Гальбині
настарчив як бачиш стачить на років зо триста – 
тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –

то й пали!!

VII
і він пішов – 
і лишився рискою слід від його поли
я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане
У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! – 
ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

20.03.2017

 

автопортрет34
(із циклу «портрети»)

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива
помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона – мами татова принцеса поетеса і дівчинка-весна
а у житті інакші пироги - я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги
у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку
у житті патлата і боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони
що я – портрет війни
своєї власної захованої таємної війни
від неї у мене зморшки і зайва вага запасів
від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку
я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада
спиною чую де перемога де зрада знаюся добре на сортах винограду
і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

2017

 

чекаю (буденна рефлексія)

чекаю
читаю
пишу
нікуди не поспішаю
не знаю нічого про завтра своє й наше
боюсь за дітей малих комашок
живу і ходжу так тихо
що чує Бог
сто доріг моїх заплуталися у каві
на денці брудного чайного блюдечка
полюю на левів
ловлю їх
на вудочки вуду
бамбуковими рушниками щовечора
витираю стопи –
притираю спокій
придушую душу подушкою
прикриваю ковдрою
живу
як живуть на суші риби
глитаю повітря й задихаюся
хаос моїх сновидінь моїх подушок
віршів тролейбусів у моєму внутрішньому депо
примушує пересісти на крилатого блакитного автобуса
одягнути гостроверхого капелюха зірчасте пальто
й літати попід хмарами
возити маленьких нічних магічних школяриків
до школи їхніх сновидінь

я знаю що я видіння Всесвіту
і Всесвіт лише одне із моїх видінь

2017. Рівне

 

ковш
(із циклу «одинадцятий четвер»)

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша

ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна
того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша –
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів
бо так лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся –
душа – над ковшом та душа – у ковші –
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе

і хто зна що потім стане тій душі …

2016. Рівне

 

ВЕЛИКДЕНЬ

Коли землю чорна біда накрила –
У Ісуса виросли крила.
Він здійнявся увись, пронісся над нами
Він зайшов у піке, він вийшов цілий
І дивився на нього світ вселенський
Осиротілий.

Понад хмарами вітер збивав з маршруту,
Тиснув на вуха, спотворював звуки –
Він здіймався все вище, втрачаючи сили
І упав би, може, на наші руки
Та тримали Ісуса його крила.

Ми нездатні боліти чужим болем
Так буквально, так прямо, пронизливо, гостро
Все частіше маршрутом везуть маршрутки
Все рясніший піт, все старіші кості.
Все мудріші думи, зручніші крісла,
Траєкторії наші прості та ясні.
І везуть маршрутки, везуть маршрутки
Пасажирів в щастя.
Пасажирів щастя.

Будем падати – хтозна якої миті
Ванга кожному долю не напророчить
Може, плакати стануть коти умиті
Якщо схочуть.
Може, посуха кинеться скільки ока
Може, мертві нарешті з могил повстануть
Чи замерзлі янголи в Антарктиді
Відтануть.
Може в світі не буде змін ніяких
Після нашого сходження на Голгофу
Найпевніше – світ не помітить навіть
Катастрофи.

Він упав би. Його не пустили крила.
Натовп, очі піднявши вгору,
Дивувався й ойкав і бачив дивом
Горе.
І лежала Марія. Одна. Притомна.
На землі. Вбираючи прохолоду.
І схилився Йосип, тримав їй шию, давав їй воду.

А Ісус сміявся. Сміялись крила.
Лопотіли на вітрові, тріпотіли.
Він летів до тата. Втомилось тіло –
І вросло би в землю, і там би стліло
Але крила навчили його літати.
Так не кожен зуміє, хай, навіть, схоче,
Бо й не кожному доля дарує лети
Та бувають такі, що ступивши в Лету,
Йдуть не в землю, а розкрутишись в вирі
Розкрилившись, розпроставши крила
Відлітають в ирій
Відлітають в ирій….

21.04.2017. Рівне

 

ПОЕМА ПРО СОБАЧЕ І ЛЮДСЬКЕ

поема про собаче і людське
про дух сум’яття
про шматок огузка…
життя проходить залишивши щем
а я подвір’я втоптую
мов гуска…
і сонце опіка,
і Рим не там
бо карти – то брехливе папіряччя
Рим – там де Рем
долає вітряка
де виє вовком на життя собаче

заглавних літер залишилось дві – 
Омега й Альфа…
бета-каротину наїлось місто – 
осінь в голові
пишу поему
і плекаю сина
життя – далеко
що воно – життя?
чи дух сум’яття?
чи шматок огузка?
а я печу печеню з тої гуски
що врятувала Рим.
напрочуд легко
проходити не в двері а повз них
і знати що завжди
тобі пробачить
твій син поему
про людське й собаче

2008

 

СПАДОК

Тату!
ти тільки не кажи тату
тату не треба казати нічого
нехай собі смалить свої прилуки
нехай собі човгає
доки човгає…
я ж повернувся
живий
нівроку
майже такий як і був торік
хіба залатаний зверху збоку
але ж – чоловік!
Мамі! Ти їй ні слова!
Їй знати не треба отих дрібниць
мама вже сива
вона нездорова
їй ні до чого
і так не спиться ночами мамі
ночами сивими
такими сивими як і сама
мама не знатиме й буде красивою
буде вірити а там – зима
тепло нашубкаюся й не помітять
якось у потемках переб’юсь
весною забудеться
звикнеться
у мами квіти
у тата оранка
я оженюсь…
Ганусі…
ще постривай не зараз
Гануся рушник вишиває
(я вчора підгледів потай)
така молода амбітна
замріяна над роботою
мугиче щось там собі під носа
про командирів
героїв
Гануся домашня боса
Гануся простоволоса
Гануся гарна як зброя
нащо їй знати завчасно
деталі про героїв
деталі про командирів
деталі про воїнів
і бачити завчасно
героїв без деталей
Їй бо…
ми ж кіборги
ми Боги
нам ні до чого руки та ноги
у сталій пропорції
власне була би погода
було б сонце
що іще треба світу?

А він упіймав мене…
таки упіймав мене
а я до останнього біг я тікав
а він упіймав мене, Мамо!

Ганусі купив кульчики квіти
мамі купив парфуми шоколаду –
з татом на пиво підем – обмиєм мою зарплату
точніш повезе мене тато…
повезе мене

Тату! Коли я жив там коли я мерз
я думав що бога нема
я бачив що бог наш – Марс!
чи Арес чи Зевс
що в нас за бога міфічний персонаж
що в нас війна
війна…
але я згадав «Вірую» «Богородицю» «Отче наш»
не знав а згадав – до слова до вдиху
молився на схід на захід і просто вгору
Тату! Там справжня війна
справжня війна
там стріляють, Тату
там ціле горе
і ми стріляємо також.
у відповідь чи до запитань
Тату! Ти не кажи Мамі
нам часто не було що їсти що пити
не було одягу та навіть штанів берців
Тату! кіборги-то генерали
бо це в них немає серця

Осінь пройшлася пензлем ясним
над мертвими і живими
стоять воскові дід та баба
над трунами золотими
Гануся бавить своїх малят
далеко – їй добре спиться

і років через двадцять-тридцять
а може й раніше стане то
нащадки розтягнуть їх на свічки
для ярмаркування Різдвяного
виллють із бронзи інших вони бабу та діда
виллють із бронзи солдатиків мамок
а горя подіти нікуди воску подіти нікуди
цей спадок – довіку із нами
еге ж, Мамо?

2014. Київ

 

із циклу «ЖЖ» (жовтий жовтень)

І.
останній із осінніх

осінній день останній із осінніх
осики сиві чорнота дубів
підкреслює господні ниви сині
у крапинку замерзлих голубів

осінній лист останній із осінніх
лежить безсило поміж гострих груд
що скрили ненароджене насіння
яке воскресне після снігу тут

олійні фарби розлилися лісом
опійні чари рознесли вітри
скрипить гілля мов зламана завіса
нічийної холодної нори
осінній сум щемливих дум осінніх
останніх птиць націлені клини
і серце ненародженим насінням
ховається у грудях від зими

ІІ.
бабине літо

жоржини в меду
і гудіння бджолине
виразне стакато
багряного вальсу

куштую потроху
варення з малини
варення із літа
варення із сальси

ти в’яжеш шкарпетки
збираєш насіння
ти дивишся в зиму
замислено-біло

а я ще воюю –
ще одяг осінній
заховано в шафі
забуто уміло

молочні світанки
холодне какао
на вулицях міста
розлите щоразу
жоржини і мед
п’янко димно цікаво
ця тиша – цезура чи
закінчення фрази?

ІІІ.
Пес і жінка

жовтий жовтень…жолуді та жаль
журавлі минули як просоння
соняху не радісне осоння –
сонечко відкочується в даль

жовтий мед – рідкі протуберанці
в сотах – сонце! сотні сонць у сотах!
стомлена бджола співає всоте:
«сонце у моїй вощаній рамці…»

просто жити як живуть жоржини
жити просто а зима вже близько
буде слизько холодно та слизько
буде чай, варення із ожини

а сьогодні тепло. сніг би – танув
ще й трава зелена – не русява
ми удвох підем до Парку Слави
погуляти і знайти каштанів

ще зоріє ще туман світанку
я хвилюю осені оману
чобітком ступаючи в сметану
білого зволоженого ранку

ти стрибаєш, гавкаєш скімлисто –
клич усім! – ловіть останні миті
теплого замріяного літа
осінню заховані між листям

жовтий жовтень ми у Парку Слави
парасольки більші за будинки
ми удвох – патлатий Пес і Жінка
жовтень. ранок. десь запахла кава

IV. Луна на межі душі і саду. Осінь.

я блукаю блукаю 
і виходу брате нема – 
скоро осінь а в мене
й наквашених яблук – ні діжки
в мене гулі на битім чолі
в мене п’яти зболіли
все відштовхуватися од землі
…а вони облетіли
геть обсипались чисто нема
серед віт ані штуки
віти моляться до небес – 
не розпука одна тиха дяка
що земля прийняла собі 
їх достиглі плоди без браку
цього літа тих боровиць
переможців слави.
весь устелений мій садок
їх тілами
був би ти мо’ варення того
що варила мати – 
наварили удвох а так
для кого старати?

я блукаю блукаю 
а яблука ті на землі
все нагадують скоро 
мій жовтень ухопить за дишло
слухай брате земля най стоїть
чо штовхати її?
все ж на краще не вийшло
не вийшло

VI. п’яна..

Лишилася вишня від торта
Без сумніву, - п’яна…

Здолбунів горить вогнями епо-Мангеттена
заставкою «Зеленчуци від пана Івана»
говорить літо з екрана мого планшетика

На апараті, який мені мейдить фото
усі події цього житія земного…
Моя собака, ранок у парку Кіото
і дощ з балкона і липи гілля розлоге
у самім серці скверика перед будинком,
а на фасаді – розписи та анафеми
Блакитна гарна іржава поштова скринька
і три свині нетверезих … урба-мафія

А навпростець – он до Бога дорога димкою
і щось таке, що мені пізнається натяком:
сто життів задихнулись під цими будинками
під їх дахами, під їх цегляними платтями

А осінь платину не дає вивозити і –
свої скарбниці вартує. Та сипле золотом
гудок останній дитячого паровозику –
як лезом бритви по пиці твоїй неголеній –

пускає кров та примушує стрепенутися,
відчути біль рефлексуючого Анд-Хаосу,
а я у коморі своїй мрію замкнутися -
їсти варення, снити ковбоями з Далласа…
Це скоро ж зима? Нетерпима до теплокровних
Химерна і біла, Андріївська ворожійка
А ти ділився…не маєш зубів-бо здорових
ти, певно, напився.. бо я не твоя жінка для

слухати оди про стелі, які білити і
вікна поміняні, і гроші, які полюєш
Я недоцільна такому …люблю умитих я,
котрих типовою патітрою розмалюєш …

На апараті, який мені мейдить фото
байдужі люди - вовки своїм левенятам,
ці що у Києві серед парку Кіото
уміють іти, одночасно - їсти й спати …

Ще дощ з балкона, ще липи гілля розлоге
спідручне клену - тулитися та тулити
зірчасте листя - від злив осінніх вологе
до ніжних троянд балконних, чавуннолитих…

Говорить літо з екрана мого планшетика -
балакає осінь з вікна - нахабна та звана …
Здолбунів сяє, немов зоопарк Мангеттена -
гойдає нірвану!
Я п'яна, як вишня із торта …

VI.

з погляду осені з точки її зору
небо це келих кришталево прозорий
вимитий зливами ніжно розписаний
диво-птахами світлими казками довгими ключами
келих наповнений хмарами та зірками
мріями і думками

з погляду осені з точки її зору
небо це море
найглибше море
небо – найкраще море.
синє як кити із книжок дитячих
сонце на небі просто у морі м'ячик
грається, злегка погойдуючи хвилі
риб проводжаючи в вирій
у теплі вири

з погляду осені з точки її зору
люди – це листя,
люди – листки кленові
люди – клинові «Дори»
суперважкі, суперміцні і грізні
люди, як «Дори»-однакові
люди як листя – різні…
тихим гонимі вітром між декорацій
сірих кубічних міст
сірих кубічних націй
розлитих немов молоде вино
по безперервній кривій Мажино

з погляду осені з точки її зору
люди-листя і небо-келих, і небо-море
кити лінивих котів на гребенях коминів
білі прудкі баранці з димарів та споминів
сновиди й сновидящі лісу жуків з комашками
луг із травою яка була ромашками
ще кілька тижнів тому ще просто вчора –
усе це священні літери з її точки зору
булла намаз псалом а може й уся тора…
ціла книжка теплих таємних історій
ціла жменя мрій у горіхових скринях

стигне земля затихає бджолине гудіння
падають яблука стиглі й непризначені
стати варенням компотом або ж начинкою
стогне холодне сопливе і важко хворе
небо-розписаний келих небо - глибоке море

з погляду осені з точки її зору

VII.
а груші обернулись на гілля
обсипались, посипались корою
останній лист тріпочеться мов «ля»
на вітрові. Цей вітер - звідкіля?
ще рано вітру, ще удвох з тобою
накидавши грушок й книжок до торби
ходили тут і бачила земля
і бачив бог – нам літньо так і добре
мов у раю до часу до пори
до крапки не надгризеної ще
тріпоче між гілля остання «ля»
та й небо нам погрожує дощем
а ми незрілі, ми ще не зросли
ще соком ми не налились до краю
ще не готові до примар імли
театру тіней вигнання із раю
ще прагнем спеки нам кортить грушок
гітарних вигинів і виплеску й нектару
а груші обернулись на гілля
збезгрушені, а ми з тобою в тару
у склянки чи у слоїки чуттів
під соусом у маринаді в солі
де я в тобі тремтітиму, мов «ля»,
а ти в мені зажеврієш як «соль»
холодні будні бутлі та слова
олія розлилась… така олія..
гануся оступилась – все бува
і значить бал і точно – голова
чиясь впаде не втримана. Дива
скотилась і розсипалась корою
на вітрові. Цей вітер - звідкіля?
а груші обернулись на гілля
як може обернемось й ми з тобою

VІІІ.
Яблук асоціації. Душа.
1.

злетіти б їм 
та яблука мов пальці
тримають зшаленілу кулю дивну
ця яблуня так схожа на царівну
так схожа на 
достиглу матір повну
рум’яну і невиспану водночас
із легким пасмом жовтого 
у кроні
на скронях…

2.
одне лиш фото! мить! – і я навіки
залишу поруч з нею душу власну
скажи – смачніше що
ніж ці плоди?
скажи навіщо я
не яблунею уродилась в світі?

3.
ці віти переплетених шаленств
згадать весни одної всі
безумства
я йду на зустріч
яблуневий щем – 
я йду під нашу яблуню

назустріч