Поезія Віри Шурман

Така любов буває

Ріднішої від тебе нема ніде людини,
Милішої від неба, світлішої від днини.
Теплішої від сонця, зірок і всього світу
Нема ніде такої, моє ти дивне світло!

Немає і не буде: повторень не буває.
Я можу все забути і лиш тебе згадаю.
Все залишити зможу, а ось тебе – не вмію.
Вуста цілую гожі … О, як ти розумієш!..

Наповнюся тобою, всього тебе пізнаю
І стану цілим світом, твоїм ясним розмаєм.
Без тебе я не можу, не знаю, як прожити.
Хай Бог нам допоможе дві вічності створити.

Щоб знову відродитись і знов тебе пізнати,
І поглядами стрітись, і щиро закохатись.
Ріднішої від тебе немає тут людини,
Милішої від неба, світлішої від днини.

Теплішої від сонця, зірок і всього світу
Немає більш за тебе, моє ти юне світло.
Моє квітуче літо, мій зоресяйний раю.
Не думала, що в світі така любов буває.

 

Душі моєї лопнула струна

Душі моєї лопнула струна … А скільки ще лишилося тих струн?
Та це була така лише одна: як лила звук, то йшов по тілі струм.
І вітер обзивався іздаля, і клен над головою шепотів …
Співав весь світ святе твоє ім’я, листок злетіти птахом захотів …

О, та струна любови преясна … Вона була така лише одна.
І скільки ще лишилося тих струн: щоб як співали – йшов по тілі струм,
Щоб як співали – місяць сяйво лив і зіроньку до себе приманив,
І голуб щоб голубоньку вмолив, а промінь сонця – сонях підпалив …

Душі моєї лопнула струна … Вона була, така, лише одна.

 

Рідна мова

Кожна гарна мова, та моя виняткова:
Наче вітер крилата, промінна, веселкова …
Заговорить недуги, пам’ять світ воскрешає
І нема вже байдужих, безсердечних немає.
Не таїла образу, катам – пробачала,
Через війни-заразу – пташам пролітала.
Наче Фенікс згорала, проростаючи знову,
Угощала нектаром, мирну мала розмову.
Нас без мови – немає! Бог душі не впізнає!
Серцем, розумом, словом – знов молитва злітає!
Боже сяйво шукає, правду в нього питає! 

 

Моя правда

Донечки, ви – дивачки, розплетені вітром коси.
На конях верхи, козачки, осяяні сонцем роси.
Це – вчора. Ну а сьогодні – виходите із туманів,
Чорнобиля преісподні, з дітьми на ріках! Кохані
Мадонни. Мої мадонни озорені світ-думками.
На небі ваші корони, а кажуть, що схожі до мами.
Та доля – хай буде краща, хай Господом шлях святиться!
Ви – радість землі! Нізащо не вірю, що це лиш сниться …
Ви – справжні, предивні, чисті … Ви – правда небес врочиста.
Ви – сила землі святої, прерідної, золотої!

 

Сонце соняхом котилось

Намріялось, надумалось, наснилось:
По небі сонце соняхом котилось
І сяяв місяць днем іще не згашений,
А біля нього зорі квітли чашами.
Світилось плесо річки близько в блисках,
Роса іскрилась зорями намиста.
І ти хотів їх, любий, позбирати,
Аби мені в дарунок нанизати.

Приспів:

Намистинки росяні, – за тобою з осени
Йду ногами босими по м’якій траві,
В час твій, літом зніжений, соняхами вквітчений,
Як думки освідчення, як слова живі.

Любов моя, любовечко, любове!
Намріяний, ти йдеш до мене знову
І до серденька пригортаєш щиро,
Що аж душа вертається із виру,
Що аж тремтить духмяний, свіжий вітер.
Згортав туман, садив хмарки на віти …
І ти хотів їх, любий, позбирати,
Аби мені периночку послати.

Приспів.

 

Спориш

Біля віконця
в промінні сонця
сидить бабуня,
бабуня Оля.
Пошиє льолю,
а я змалюю
промінні очі
її пророчі
і добрі руки,
які навчали
хрест класти щирий
у час розпуки.
Біля віконця в промінні сонця
сидить бабуня.
Дівча маленьке,
пташа дрібненьке її –
малює …

 

* * *

В твоїх руках ще стільки ніжности
І золотої доброти …
В твоїх словах ще стільки щирости,
Любові й світла – аж рости,
Пробитися з-під снігу проліском,
Торкнутися твого тепла …
Хай соловей повторить голосно
Все, що сказати не змогла.
О, як витьохкує сміливо
Його пречистий голосок!
Життя – це щастя, ціле диво,
Бо хто кохав хоча б разок,
Хто потонув в очах кохання,
Той справді побував в раю.
І пісня ця якщо й остання,
Та знай: співаю я – свою.

 

Мамі Марії

На капустянім листі – житній хліб,
Неначе випікався у долонях.
Он лінія життя, печаль на скронях …
Косили руки ці горох і біб.
Соломи аж до хмар наскиртували.
І я не бачила ще вищих веж.
А як співали, мамо, як співали! –
Гаряча кров ставала мов з пожеж,
Які ви птахом дощовим гасили,
Гукнувши дощ – і він за вами йшов.
Де бралось стільки віри, стільки сили?!
У рідну землю сіялась любов.
І проростали дивовижні квіти:
Яскраві, і медові, й запашні –
Затикані за образом пресвітлим,
Вони співають славень їй, весні.

 

* * *

Чи від мене це все, чи для мене:
небо сяюче, поле зелене?..
Я ж сама – мов билинка тонка.
Подих мій, наче цвіт пом’яка,
Обціловує сонячно віти;
теплим поглядом вітер зігрітий;
День згаса, мов роса на щоці …
Я – дитя у вселенській руці.

 

Живи

Стихне шум війни, я знаю.
І мене ти виправдаєш,
Завтра знову пригадаєш,
Як стояли пліч-о-пліч.
Ми віки за правду бились!
Злу-негоді – не корились!
На Майдані знов зустрілись,
Не одну стояли ніч.

Приспів:

Живи – щоб мою виправдати смерть.
Живи – пройдеш крізь стіни й мурів твердь.
Живи! Віддав я душу для життя.
Живи, щоб злу не було вороття –
Віддав я душу для життя.

Хай як сонце, правда сяє,
Рани в серці заживляє,
Віру й сили повертає
Для життя стійких основ.

Приспів.

У пресвітле Воскресіння
В рідну землю сій насіння,
Радість, все своє уміння –
Квітне хай свята любов!

 

* * *

Ще Коляда в мені дзвеніла
Дитячим голосом ясним.
Душа від радости аж мліла,
Бо має віру бути з Ним:
Із Богом праведним і вічним,
Зі світлим люблячим Творцем,
І словом щирим, поетичним…
Та в серце – куля! Біль і щем:
Перед усім моїм народом
Юнак окрилений упав!..
Це замість дати просто згоду, –
Дати життя родині й роду?
Дух не зламати – світ настав!
І ще щільнішим став майдан!
І ще міцніше притулилось
До друга приязне плече!
– А хто наступний?!! Вихром лилось
І небо димом все покрилось
Народ – борець! Мій не втече,
А буде син і буде мати, –
Правдиві люди на землі!..
Врага не стане, супостата!
Щось оновиться і в мені.
О, це тому, мабуть вві сні
Новий Завіт я знов читала,
Як люди Спаса розпинали,
Від крови руки умивали –
І маслом, щоби запашні:
А в хліборобів мозолясті руки
Їх час неробства може лиш відмити.
Отож піклуйтесь про невинні душі,
Бо має Бог не всім гріхи простити!

 

* * *

Дай Бог себе не відректися,
В собі, щоб свого домогтися.
Від тебе світла сили взяти –
Не проміняти на палати.
Душі своєї, долі, волі –
Не промінять на ситість молі.
Відкриті душі завжди голі.
Сердешні люди часто плачуть,
Бо і сусідське горе бачать,
І хочуть раду-поміч дати,
З любов’ю можуть оправдати,
Не засудити, не розп’яти,
За друга, брата серце дати.
Дай Бог себе не відректися,
В собі, щоб свого домогтися.