Закодована на вічність

«Отака Ви відсьогодні — закодована на вічність», — так поетично сказав Петро Перебійніс про Любов Романівну Гонтарук. Петро Мойсейович не помилився — щороку Любов Романівна радує своїх читачів новими творами, які видаються у провідних українських видавництвах.

Вже протягом чотирьох років триває неоголошена війна на сході й півдні України. Ці події не могли не пройти повз увагу відомої української письменниці. У 2016 році з під пера Любов Романівни виходить роман «Я — війна», головний герой якого молодий скрипаль Самсон потрапляє в зону АТО, де дістає серйозні поранення. Талановитий юнак, що, за словами його вчительки «народився з книжкою», потрапляє у саме пекло, жорна війни скалічують його фізично та емоційно. Лікарі рятують його життя, але юнак потребує тривалої реабілітації. Воєнні дороги зводять разом двох молодих людей Самсона і його наречену Ксенію, кохання до якої підтримає його у найважчий момент. І хоча їм не судилося залишитися разом, Ксенія повертає до життя юнака. «…Я багатий, — каже Самсон, — я маю те, що не вмирає…». Це талант, це кохання і жага життя. Все це і повернуло молодого Самсона на дорогу — дорогу до себе.

Насправді у літературного героя є реальний прототип, який зараз намагається скласти до купи своє життя, у розквіті літ опинившись в інвалідному візку. І письменниця інтуїтивно відчула потребу написати в романі happy end для Самсона, нібито кодуючи на щастя і його реальний прототип.

У своїй творчості Любов Романівна раніше вже зверталася до жанру афоризмів, вони виходили друком у двох книгах «Іскри жар-птиці» і «Іскри жар-птиці 2». Цього разу нова збірка перлин думок і влучних висловів отримала назву «Герб Арій». Ніби гарні квіти до альбому-гербарію збирала Любов Романівна авторські афоризми, наповнюючи ними ошатну збірочку, яка вийшла друком у столичному видавництві «Золоті ворота» у 2015 році. Праця — основа успіху, хоча успіх базується на праці, — пише авторка, невтомно збираючи оригінальні, виразні вислови, ніби приміряючи на себе прадавнє гасло «ні дня без рядка». Почніть день зі слів «я можу», А закінчить — «я встиг». А встигла вона вже немало. Близько сорока її книжок побачили світ у різних видавництвах України.

Авторка пробувала себе у різних жанрах: це і документальна проза «Щоб щаслива була!» розповідь про незабутнього Олеся Гончара, ліричні збірки «Серце навстіж», «Жива вощина», громадянська лірика «Лицарів звитяги», детективний роман «Час у вигляді круга», збірки новел «Вона» та «Пізня вишня», автобіографічна збірка оповідань «Я маленька липка» та ін.

Я, маленька липка, Виросту велика, — Не ламай мене. Я медовим цвітом Зацвіту над світом, — Бережи мене… Цей рядок із хрестоматійного твору радянського класика Платона Воронька дав назву найінтимнішій книзі з усього авторського доробку. Письменниця ділиться із читачами своїми дитячими спогадами, запрошує нас у світ свого дитинства. Разом із маленькою Любочкою ми радіємо життю, попри всі негаразди радянської дійсності. Ця книга — не ода радянським часам, на які припали дитинство письменниці, це ода її батькам, які створили для своїх дітей світ, повний поваги і любові. Ми дивуємося мужності й мудрості її батьків, які не калічили душу доньки подвійною мораллю — одне для сім’ї, інше — для решти світу, що ледь-ледь не призвело до трагічних наслідків під час облави.

«Дитина повинна бути чесною! Це ми, старші, повинні викручуватися, обманювати, сама влада нас так учить! А дитячі душі треба берегти», — говорить її тато в оповіданні «Пилорама». Діти потихеньку підростали, потрапляючи у халепи і навчаючись на власних помилках. Але батьки пробачали їм і зіпсовані намисто чи чобітки, і ще багато чого, натомість прищеплюючи їм почуття власної гідності, любов до праці, потяг до книжної мудрості.

«Ми із сестрою розкошували в теплих обіймах книг, у цьому світлому храмі науки, були великі й барвисті, значимі й особливі! …Широко відкритими очима я вбирала таємничий, ніколи не бачений світ науки і добра. Мені захотілося взяти до рук одну з книжок і прочитати… Просто погортати книжку, відчути її запах, попробувати на зуб, зануритися у великий і могутній океан знань, — згадує письменниця в оповіданні «Бібліотека». Ця її перша подорож до книгозбірні, до храму знань, стала знаковою і визначила долю маленької дівчинки, яка ще ледь дотягувалася до полиць із книгами, наперед означила її майбутній фах. «Тієї ночі я добре спала, і снився мені дивний сон… Книжки, їх було багато, ціла бібліотека… І всі вони мої…»

Як маленька школярка з новели «Я маленька липка», яка рішуче ступила на величезну сцену, Любов Романівна стрімко увійшла в сучасну літературу. Багато з книжок, які вийшли з-під її пера вже стали бібліографічною рідкістю. Любов Романівну часто можна побачити на книжкових виставках, вона охоче спілкується із читачами, декламує свої вірші, підписує книжки своїм шанувальникам. Письменницю запрошують на радіоефіри, де її твори звучать у виконанні народних артистів і у авторському виконанні.

На основі поетичної книжки «Я їх любив. Кохані жінки Т. Г. Шевченка» учитель-методист із тимчасово окупованої Донеччини Олена Панова розробила і запропонувала для 9 класів уроки «Вірші Тараса Шевченка, присвячені коханим жінкам». А минулого року ця книжка стала основою лекції викладачки кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Оксани Данильченко «Шевченко та його жінки», яка прозвучала в рамках фестивалю Ше.Fest-2016 в селі Моринці. І було дуже органічно і водночас дуже зворушливо чути ці вірші саме на батьківщині поета.

Часто видавці пропонували авторці подати її книжку на конкурс чи на здобуття літературної премії. «Шевченко теж не мав жодної премії», — кожен раз віджартовулася Любов Романівна. Але минулого року таки поступилася умовлянням колег і відправила свою новелу до Італії на міжнародний літературний конкурс «Між словами і вічністю». І несподівано для самої авторки з міста Kiev, Ukraina, її твір було відзначено нагородою мера і дипломом цього почесного міжнародного конкурсу.

«…Нічого випадкового у світі не буває. Все закономірно в природі, все розраховано до дрібниць. Кому квіти, кому радість… Невже код на вічність?» — розмірковує Любов Романівна і з нею важко не погодитися. 

Ніна Слюсаренко