Жінка-УКРАЇНКА

Світлана Макаревська

ОСІННІЙ ВІТЕР

Тріпоче липа за вікном
циганським золотом барвистим,
трясе насінням, як намистом,
в осоння, сповнене теплом.

І жвавий вітер вересневий
несе легенькі літачки
чи іграшкові вітрячки –
майбутні липові дерева.

Летять вони, як наші долі,
в безмежжі Всесвіту малі…
Летять – хто швидше, хто поволі –
ті – на асфальт, ті – до ріллі.

Одним, під сонцем і дощами
судився довгий добрий вік,
а інших викине двірник,
змете, немов сміття погане…

І знов осінній вітер свище,
мої розбуркує думки
і надиха на ці рядки –
на філософствування й вірші.

А липа ронить «вітрячки»,
а онде падають горіхи.
То осінь виставляє віхи,
свої відмітки-маячки:
на весну, на врожай, на втіху –
на нині, завтра й на віки.

ПАДАЛИ ЯБЛУКА

Був сильний вітер. З-понад огорожі
спадали стиглі яблука до ніг,
котилися в долину вздовж дороги,
стрибаючи, прискорюючи біг.

І так мені хотілося піймати,
підняти, наздогнать бодай одне!
Воно би мало пахнути, як м’ята,
і соковите бути, і смачнее…

А жінка попереду, незнайома,
збирала швидко яблука. В руці
тримала кошик. Не лишала жодне,
хіба ущент розбите прикінці.

І я позаду йшла – не обігнала,
не кинулась на здобич дармову:
не спритна я, чи жадібна замало.
От завжди так, відколи я живу!

БАБИНЕ ЛIТО

Вранцi на травах нiжна роса,
золото листя сонцем полите.
Дивнеє диво, Божа краса —
бабине лiто!

Теплою ласкою небо сiя,
синiми хвилями грiє своїми.
Як зачарована падаю я
вiтру в обiйми.

Вiї замружив цiлунком мої
промiнь гарячий.
Боже, за що таке щастя менi,
чим я вiддячу?!

Не сподiвалась, що осiнь прийде
душу зiгрiти.
Не покидай якнайдовше мене,
бабине лiто …

ЖАРИНКИ

Ласкаве сонце бабиного літа
свої жаринки золоті зронило
в жіночі очі. І проникли відти
вони до кожної клітинки тіла.

Минали дні… На чергу срібним росам
прийшли дощі похмурої негоди –
бо мусить, за законами природи,
по літі бабинім настати осінь.

Та, час від часу, спалахами світла
нестримно променіє погляд жінки:
то відгомоном бабиного літа
їй кров нуртують сонячні жаринки!

ВИРІЙ

Стоїть туман. А дощ iде.
А час бiжить. I ти далеко.
Згадалося … Цiкаво, де,
в якiм краю тепер лелеки,

що ми їх бачили, коли
вони у вирiй вiдлiтали, —
крiзь душу тихо пропливли,
мов пiсня, сповнена печалi.

Чи долетiли всi, чи нi?
Пташина доля загадкова.
Перезимують вдалинi,
а навеснi — додому знову.

I ти надiї не втрачай,
перезимуємо, я вiрю.
Бо ти — для мене рiдний край,
мiй дiм, мiй рай, мiй теплий вирiй.

* * *

Заснувало дощем вiкно,
жовте листя мокрiє долу.
Знов з “недавна” стає “давно”,
а iз “завжди” стає “нiколи”.

Знову холод стає з тепла,
вперто час свою справу робить.
Я — ще вчора — твоя була,
а сьогоднi — сама по собi.

Невiдомо, чому i як,
виникають на свiтi речi:
iз дрiбнички — знаменний знак,
iз вагомого — порожнеча.

З онiмiння стають вiршi,
а iз крику — нiме мовчання.
Загадково — в самiй душi —
завмира й ожива кохання.

* * *

Я пригадую наше прощання
у осінньому місті …
Ти знайшов три блискучі каштани
на опалому листі.

Їх стискаю в гарячій долоні –
і немає розлуки,
ніби й досі тебе я сьогодні
ще тримаю за руку.

* * *

Нiчого особливого не сталось,
а просто розквiтали пiзнi квiти
i помiж листям золотим лiтало
тендiтне срiбло бабиного лiта.

В мереживi прозорого серпанку
на сивих вiтах сонної ялини
зiрками дiамантовими зранку
спалахували росянi краплини.

Горiло в полуденному промiннi
багрянцем барбарисове намисто,
i неповторнi небеса осiннi
шатром святковим сяяли над мiстом.

I просто серце серцю посмiхалось
i розквiтало, наче пiзнi квiти.
Нiчого особливого не сталось,
лиш те, без чого неможливо жити.

ОСІННЄ ВИНО

Хмiльне, багряне осенi вино,
густе, мiцне, настояне на лiтi.
Як солодко пробуджує воно
бажання дарувати i любити.

Два келихи, ледь виднi, на столi,
пiвтемрява, гарячий шепiт, тiнi …
Цiлую руки тi, що пiднесли
до вуст моїх палкий напiй осiннiй.

ЗВІСТКА

В м’якому шелестi рудого листу,
в таємностi каштанового лиску,
в сипучому осiнньому дощi,
пахучому вологому кущi,
у молоцi ранкового туману,
в мелодiї, що досi серце ранить,
у радостi недоспаних ночей,
у вдячностi засмучених очей,
в веселiй хвилi молодого смiху,
у словi щирiм, поцiлунку тихiм,
у муркотiннi лагiдному кiшки,
у сторiнках розгорнутої книжки,
в кiмнатi, де срiблиться i зника
вiдлуння телефонного дзвiнка,
у рiднiм iменi чужого мiста,
в зустрiчнiм поглядi з-пiд темних вiй —
про тебе згадка i вiд тебе звiстка:
ти — мiй!

НЕГОДА

Холодним осiннiм вiтром
прибило мене до тебе —
до нiжної спеки лiта,
до синього клаптика неба,
до щедрої ласки слiв,
солодкої казки снiв.

Та сни переснилися,
слова розкотилися…
I знову — на небi хмари,
в саду почорнiлi квiти,
зачовганi тротуари,
обшарпанi голi вiти.

Звичайна осiння негода:
i пустка, i втома, i… спокiй.
Каштан пiдiйму вологий,
зворушливо кароокий.
Як добре, що є краса!
I лiд у душi скреса.

ПЕРЕДЗИМ’Я

Із рук забирають і кажуть: вже досить –
було, перейшло і нема.
Весна для весни, а для осені – осінь.
І навіть буває зима.

А після травневого свіжого квіту
і перед осіннім дощем
гайнуло-майнуло справжнісіньке літо,
і так його хочеться ще!

Та як не тримаєш, і як ти не просиш,
а мусиш віддати, дарма…
Весна – для весни. А для осені – осінь.
А потім приходить зима.

МИНУЩЕ

Цей місяць сумно зветься – листопад.
Згортають листя…
І небо – наче у весну, назад –
високе, чисте.

Як листя, що з осіннього гілля
спада без ліку,
приймаю всі мінливості життя,
природи, віку.

Усе минуще – помирає лист,
дерева, люди.
Нікого з нас тут не було колись
і знов не буде.

Одна по одній (не бува перерв)
минають дати.
Та листя буде падати з дерев,
а хтось – згортати.

ОСІНЬ

Сумують дерева за літом,
і я – разом з ними – у згоді.
Вони роздягаються з листя,
а я, навпаки, по погоді

«пакуюся» в одяг тепленький,
дивлюся на чоботи скоса…
Чому таке літо маленьке?
Кому до вподоби ця осінь?!

Невже жовтень ліпший за травень?
А чи листопад за квітень?
У квітні – кульбабки у травах,
а в травні – дерева у квіті!

Відкушує осінь голодна
окрайці від кожної днини,
і присмерк похмурий, холодний
панує у денні години.

Природу, на час цей непевний,
замкнули в темницю тісну…
Голіють, сумують дерева,
чекають зі мною весну.

Картина Христини Козак (м. Дрогобич)