Оповідання Тетяни Безушко-Граб

Снігова Королева

Олег ліниво потягнувся і насипав собі розчинної кави в улюблену чашку. Дві — кави, дві — цукру і кипятку.

«Ну, що важко запам'ятати, дві — кави, дві — цукру» — запитував він дружини, яка ще спала у спальні на їхньому сімейному ліжку.

«На колишньому ліжку, майже колишня дружина» — сам себе поправив.

«Така гарна погода на вулиці, а прийдеться собі вже зранку псувати настрій формальностями у РАГСІ, з'ясовувати якісь незакінчені стосунки із дружиною. Майже колишньою дружиною. І скільки часу потрібно, щоб звикнути. Здається лише формальність, бо вже рік, після невдалого аборту не живуть вони як чоловік і дружина, а звичка бере гору. Дружина? Яка дружина буде спати, коли чоловік збирається до роботи, ну то й що, як вона лягає опівночі, картини малює. Кому потрібні ті її картини, вона каже, що їй. А гроші де брати на її фарби, пототна, виставки? Гроші на деревах не ростуть. Заробляє вона!!! Та та сумочка, двадцять п'ята у шафі, коштує пів її зарплати. От, знову буду нервуватись, а їй хоть би що!

Вікно відкрию, де цигарки? Знову заховала, ну не все-одно тобі, що я палю. Не живеш ти зі мною, не живеш. Існуєш на спільній площі! Забулась, чи що?» — голосно, але просебе щось доводив дружині.

Взяв у кармані пальто розпочату пачку, відкрив вікно і заглянув на вулицю.

«Вчорашній сніг зробив свою брудну роботу. Покрив дахи будинків, гаражів, автомобілі, що стояли на подвірї, дитячий майданчик білим простирадлом. І тепер і настрій у людей новорічно-святковий, і у магазинах ажіотаж. Ледве вчора закрився, бо ще і ще скупльовували продукти, ніби на Ноїв корабель, ніби на наступний рік вже не буде ні ікри, ні бананів, ні шампанського. Продавщицю відпустив, а сам за прилавок. У неї ж, у дружини виставка скоро за кордоном. Гроші потрібні. А де вона їх буде брати, коли розлучаться? Знаменитою стане за помахом чарівної палички?» — запитував знову і не знаходив відповідей.

Дружина тихо посапувала у спальні, а Олег вів розмову із самим собою, стріпуючи попіл на підвіконик, той алебастрово-мармуровий підвіконник, який так довго і прискіпливо вибирала дружина.

« Він схожий на кафель у лікарні, де вона лежала. У жіночому відділенні. І у цьому теж він винен? А тому, що вона не готова була народжувати? Бо у неї виставки, картини? Бо вона ще не стала Пікассо і ван Гогом, чи може Моне? Бо вона ще не хотіла у 25 прати пелюшки?

Та найняв би він і няньку, і мама б допомогла, та ні — вперлась, що ще рано. Ну, рано, то рано, нехай. А він у чому винуватий, що жінку люблить, що хоче її ніжностей і кохання? Вже ні кохання, ні ніжностей. А вона все малює маленькі ручки і ніжки на своїх картинах, і ангелят з крильцями. Може, вже звихнулась трохи. І до церкви ходили, і до психотерапевта — нічого не помогає. Все малює і малює. І плаче, і не розмовляє. Та тут не тільки кохання помре, тут сам скоро здохну від голоду і її холоду Снігової королеви. Не розмовляємо — значить ні, розлучення — на тобі, кохана, розлучення.»

Подивився на годинник і побачив, як стрілки швидко підбігали до визначеної години.

«Пора будити» — вирішив Олег і, перехрестившись у думках, бо зараз, знову щось буде не так, зайшов у спальню.

А на ліжку, обійнявши ноги сиділа, ні, не Снігова королева, розгублена Герда, яка рік тому, серед зими, загубила свого Кая. І він, повіривши Сніговій Королеві, теж закам'янів. А тепер, чи то від гарячої кави, чи то від того, зрошеного слізьми погляду, розтав.
 

Диво від Миколая

Михайлик залишив на підвіконні лист Святому Миколаю і пішов спати. У довжелезному переліку був і новий мобільний, і навушники, і конструктор «Лего» і машинка на пульту. І ще безліч усякої-всячини. І коли, Миколай, за вікном лише почав журитись, де би йому дістати усі ці подарунки, Михайликова матуся вже підхопила лист у свої руки, швидко на калькуляторі підрахувала необхідну суму і відклала у спеціальний конверт із позначкою «На подарунки». І старому діду Миколаю стало сумно від того, що його уже списали із рахунків.

«Ох, старий, певно, став, якщо люди не вірять у мою Миколайську силу» — журився. «Ні в мою силу, ні в диво не вірять. Усе самі, усе за гроші» — подумав і сів на лавку, під вікном Михайликової хати.

«Ой, були вже такі часи, коли не вірили у Божу силу і усіх святих. Саме тоді створили нове супермодне свято — Новий рік. Забули про мене старого. Заборонили згадувати і вірити в чудо. І пісень про мене не співали і мене не чекали й не викликали» — бідкався, схилившись на свою дерев'яну палицю.

“А ще зовсім недавно, якихось сто років тому назад, маленькі дівчатка та хлопчики бажали чуда, а не коштовних дарунків. І я їм розносив — кому шматочок хлібчика під подушку, кому — талант, кому — здоров'я. Нікого не оминав, хата в хату ходив. Це вже батьки потім придумали різочку ставити і лякати, що подарунків не принесу. А я, хоч багато зла від людей бачив, забудькувасті й невдяності, але я ж святий і добрий. Прощаю усім і диво по всенькому світу розношу” — бубонів собі під носа старий, сивочолий дідусь.

Надворі усю ніч йшов дощ і Святий Миколай ходив, помінявши валянки на галоші, хата в хату, під вікна будинків. Заглядав на сплячих діток, перехрещував їх, шептав свою молитву і роздавав дарунки. Хворій Оксанці — дав міцного здоров'я, Віталику підсунув під ганок — маленьке кошеня, Дмитрику — силу у руках для майбутього чемпіонату по боксу, Софійці — сили голосу для співу, Ніночці — знань із біології підкинув.

А потім, на присів на околиці містечка і витрусив із рукава найбільше диво — кудлатий білий сніг. Із вікон усіх будинків виглядали дітлахи і сміючись, гукали до своїх батьків: «Дивіться, Миколай подарунок приніс. Найсправжнісінький зимовий дарунок». А старий, переодягнувшись у валянки, потупцяв до лісу, до своїх оленів із вірою в те, що він все-таки ще щось може. Може створити чудо для усіх.
 

Вітер і ялинка

Невгамовинй вітер рвав все навколо, шматував повітря, зривав капелюхи у випадкових перехожих, які пізно добирались додому і шукав. Шукав те, що стояло на його шляху, те, на чому можна зірвати свою злість і невгамовність. Дерева, антени на будинках, білизна, вивішана господинями на морозне повітря — усе це закручував у вузлики, тягнув за собою і витягував із корінням. Інколи у нього не вистачало сили і він, втомившись, присідав на узбіччя, і відпочивав. Не знаю, що його так розізлило, чи то, що завтра Новий рік, чи то хтось збудив його, ненароком, голосно святкуючи і запалюючи бенгальські вогні. Та саме сьогодні, 31 грудня, вітрисько зірвався, мов з ланцюга, і рвав усе довкола себе. Випадково, на його шляху зустрілась ялинка, прекрасна, тендітна і струнка, обвішана сотнями яскравих прикрас. Вона раділа, що сьогодні вона королева балу і усі приходять помилуватись на її красу. Звісно, вона добре знала, що така честь їй лише на пару днів, але і це за щастя. Тобою милуються, тішаться і ти, з гордо піднятою головою, світишся на усю площу. Дітлахи намагаються дострибнути до твоїх гілочок, сфотографуватись і пам'ять про тебе залишається на цілий рік, аж поки не з'явиться нова королева. Та, така втіха не усім, тому ялинка раділа і не зважала на вітра, який присів коло неї перепочити.

А вітер, відпочивши, знову взявся за свою роботу. Колихав тендітні зелені гілочки, густо всіяні зеленими колючками, зривав і розкидав по майдану яскраві кульки та срібні шишки. Розсіював по деревах золотистий дощик та серпантин. Згинав ніжну лісову красуню додолу, мов би доводячи, що він тут головніший, що він король на цій площі, у цьому містечку, у всенькому світі. І не тільки сьогодні, а й цілий рік, усе життя. Бо він невмирущий, бо він всесильний, а вона — смертна і усі її прикраси нічого не варті. Ні прикраси, ні увага людських істот нічого не варта супроти його сили. Сили вітру.

У своїх будинках, прикрашених гірляндами та дощиком, люди святкували Новий рік. Запалювали свічки, бо вітер так колихав електопроводи, що світло то щезало, то з'являлось. Загадували новорічні бажання, дарували подарунки. І не бачили, як вітер вхопив своїми сильними руками струнку зеленокосу красуню і потягнув з собою. Можливо, у сусідній ліс, а може й у теплі краї. Певно, вона йому дуже сподобалась.
 

Сірі блюдця

Повз цей будинок Ліна йшла кожного дня, вранці і ввечері. Коли йшла на роботу і коли з неї поверталась. Будинок і сам по собі цікавий — старовинної архітектури, колишній панський маєток, певно, памятає, ще віденські бали та звертання «Пан і пані», та тепер він виконує не меньш важливу роботу. У його приміщеннях мають прихисток сотні знедолених діток, від яких відмовились батьки ще до їх народження. І двічі на день Ліна зустрічалась із ними поглядом, бо ж її дорога пролягала саме біля огорожі Будинку малютки, що на Пушкінській.

Багато люду щодень пробігає повз малюків і навіть не звертають увагу на їх світлі обличчя, дехто й за роки не знає, кого прийняв до себе цей маєток, а Ліні щоразу боляче пробігати і ховати очі, бо діти щодня видивляються у натовпі маму. Вона вже має донечку та вже студентка і щодень телефонує і звітує про відвідані пари, про нових викладачів та дівчат-подружок. Та у квартирі без неї сумно, адже дитяча кімната, переповнена колекцією плюшевих ведмедів, ніби чекає на свою господиню. Та й Ліна сумує без дзвінкого донечкиного сміху, без розкиданих речей по усій квартирі. У хаті поселилась тиша. Часто, жінка включає на всю гучність телевізор, щоб не було так тоскно. І ще, після того, як донечка поїхала до Львова, вона почала писати вірші, може то лише власні римовані думки, бо справжньою поезією не назвеш, не знає вона тих ямбів, хореїв та чомусь, коли напилась чаю і подивилась «Новини» так і хочеться розказати комусь щось про себе. І зявляються на папері нові і нові рядки.

Ось і сьогодні повернувшись з роботи додому, написались нові — «Ваші очі, довірливі блюдця

Видивляються в людях своїх, І сумують вони і сміються, ангелята вони, а не гріх».

Чому так зачіпають ті блюдця її душу вона не знає. Розуміє, що сумує за донечкою, але віона ж ніколи не мріяла мати ще дітей. Із чоловіком розлучилась давно, має кавалера — та ні він, ні вона ще не спішать створювати нову сімю, звикли, ніби не самі, але й не напружувати один одного. Під настрій зустрінуться, а потім кожен до себе. Так зручно, важко після сорока бажати пристосовуватись до когось. А тут ті діти — заглядають в очі і біжать повз огорожу і щодень провожаючи, махають маленькими долоньками. Вона вже звикла вишукувати у дитячому натовпі ту маленьку у червоному пальтечку і червоній шапочці дівчинку, яка чомусь нагадує їй її Оксанку. Така ж маленька, дзвінкоголоса та з сірими блюдцями, які потім цілий день на роботі і вдома виймають душу.

Сьогодні у неї вихідний, Оксанка залишилась у Льовові, бо розпочалась зимова сесія. Олег поїхав на гостину до своєї колишньої дружини і дітей, бо сьогодні свято Миколая, гостинці повіз. А Ліна вийшла на прогулянку. Ноги самі понесли до будинку малютки. На подвірї людно, діти з виховательками ліплять сніговиків. Сторкаті курточки і пальтечка, дзвінкі голоси, як магнітом притягнули до себе жінку. Вона й не вмітила як відкрила хвіртку і зайшла на подвіря. І враз, ніби вона її давно чекала, до неї підбігла дівчинка у червіоному пальтечку. Заглянула в очі і запиталась: «Ти за мною? Я знаю, ти за мною». І вдивляючись у її сірі блюдця Ліна не могла відмовитись, адже вона прийшла саме за нею. А у квартирі на них чекала колекця плюшевих ведмедиків.