Олена Євтєєва. Вітер з літер (фрагменти)

РОЗДІЛ І

***

На аркушах – неходжені сніги
і нотний стан в очікуванні звуків,
і полотно в передчутті снаги,
і глина прагне втрапити у руки.
Допоки не пригубиш, не назвеш -
лелієш у собі оте натхнення.
Тутешня пташка із надхмарних веж
у дзьобику несе благословення.

 

***

Питимеш дощ із трояндових келихів,
грітимеш руки промінням.
Вже листопадом так м’яко постелено,
скоро зима і прозріння.
У переддень неминучого холоду,
майже за крок до прощання
глянь мені в очі ніжно і молодо
осені пісне остання.

 

***

Стомлена від роздвоєнь,
від соціальних воєн,
в Слові уздрівши зброю,
встанеш із попелищ!
Більше не підеш строєм,
а полетиш із рою,
від генетичних збоїв -
в іскри нових вогнищ.

 

***

Гайда в ліси – подалі від гламуру,
туди, де первозданна наша суть
вдивляється крізь сосен шевелюри
у безмір неба. Пробує сягнуть
того, що для людини незбагненне…

 

***

"Там три верби схилилися, мов журяться вони..."
(епіграф з твору Леоніда Глібова)

Чи коли стихне ця печаль,
тривка приреченість одвічна 
на тихий смуток, кличну даль
і самотину цю космічну,
на ізоляцію в юрбі,
на пошук світлого обличчя? …
Про що зітхається вербі
на перехрестях між сторіччям?

 

***

Книги твої пахнуть пилом, 
ребра відсвічують жовтим.
Вітер шматує вітрила,
друзів жбурляє за жовтень.
Пам'ять така вибіркова:
вихопить щоглу і човен,
тиху дніпрову розмову,
сіті, вагітні уловом.
Падають крихти з окрайця.
Пташка ця завше голодна.
Тане «гостинець від зайця».
Руки у тата холодні…

 

***

Ми пазли із різних наборів,
на різні нарізані форми.
Єднання дорівнює болю.
Твій штиль називаю я штормом.
Твої замалесенькі впадини

не вмішують всіх моїх вигинів.
Тобою нещадно обкрадена,
я житиму краще із книгами.

 

***

Ти штовхаєш мене зі скелі.
Дико так. Піднімались же разом.
Краще б – сонною у постелі
непомітно і тихо – газом.
Такі вишукані сюрпризи,
ти ніколи не був тривіальним.
Все дівочі зіпсовані ризи
розкладав в орендованих спальнях.
Я на все закривала очі,
бо хотіла удвох на вершину.
Ми ж бо вільні – роби, що хочеш,
а тепер цей окріп на спину.
Але тут є одна завада –
моя шкіра стала твоєю,
коли ти обривався і падав,
я хапала тебе над землею.
Я вростала у тебе кістками,
коли рвались страховки і «кігті»,
бо жила я і дихала нами.
Це так просто – як спати чи бігти.
А тепер на вершині – зрада.
Дочекався жаданої миті?
Тож зі мною лети і – падай,
я не зможу тебе відділити.

 

***

Медовими стиглими гронами,
простим оберегом із комина,
пастельно притишеним спомином
осяду навік у тобі.
Триватиму понад розривами.
У спеку, розраджену зливами
я стала такою вразливою.
Востаннє зіграй на трубі.

 

***

Вимірюється не відстанню і не роками, не суєтним словом і не дзвінками, а тим, що засвітиться після розламу на "після" і "до" поміж нами...

Богдані Доброскок

Піднявся вітер із літа й літер.
Мені б летіти за ним по світу,
мені б зуміти не прикипіти,
не стати сталого монолітом,
а десь гайнути на піки Криту
та назбирати у дзьобик цвіту.
Впізнати з далей твої ланіти
і їх торкнути, неначе вітер.

Різниця у віці
Ти – настояний на роках.
Я – ще пуп’янок. Моє літо
не затьмарив ніякий страх,
і мій келих ніким не надпито.

Що у тебе зашерхло на дні,
крім смаку неминучих спустошень?
Хай скількох не спалив твій зеніт,
Уже нині – пора запорошень.

Що залишити зможеш як дар?
Чим засієш неходжене поле,
щоб не стати найбільшою з кар,
щоб опісля не сходила болем?

***

Там цириглядковий першовересень
і часник продають на купки.
Там долоні поорані зернами 
засівають щемкі розлуки
і голублять сусідського хлопчика,
гіркоту заповівши цмину:
«Будеш, будеш Іванку льотчиком,
лиш би не на війні, дитино…»

 

***

Перегорнеш біду і продовжиш роди, 
збагрянілі поля оживуть і розродяться житом. 
Стануть прахом і попелом ката сліди,
а ти будеш зростати і вічно любити.