Жінка-УКРАЇНКА

Я надсилаю порожні рядки –
Вони змістовні тепер як ніколи.
Пусті поля, пусті береги,
Чорнила скапують стиха додолу...

І мліє палець... Нехай не болить!
Лише думки зазнали утоми.
У скронях тисне, в мізках бринить,
Нема ні крапки у мислях, ні коми.

Усе потоком рветься в папір,
І почуття так сіпають душу.
Я хочу довго про все говорить,
Зізнатись в муках своїх я мушу!

Сприйнявши драму за водевіль,
Що стільки часу не затихає,
Намітив ворога ти в свій приціл –
З під твоїх крил тепер кулі літають.

Мабуть забув ти ласку мою.
Я лист останній оцей надсилаю.
Чому порожній? Милий, скажу.
Тому що слів таких не буває.

Нема тих букв, що плачуть навзрид,
І що розпалюють ватру серцеву,
То тільки очі вміють творить,
Та погляд твій не стріти між скелі.

Не зазирну своїм кришталем,
Не розбуджу в тобі я сльозину,
Ти був колись прекрасним митцем –
Писав в моїх полотнах картини...

Тепер же став колючим мов дріт,
А почуття мов ніж притупили.
Ти повернувся звідти живим,
Та все ж війна тебе, милий, змінила.

Міла Росік