Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Відгук про виставу "Війни нема... Є" за творами Бориса Гуменюка
Про війну має право писати той, хто на ній був. Якими б розкішною уявою чи вправним пером ми не володіли, відчути війну на смак, запах, звук може лише солдат. І влити ці відчуття в слова, так само, як зброяр виливає з олова кулю, як побратими вливають поминальні 100 г у гранчак. Так народжується епос про війну, в якому співіснують біль і страх, надія і віра, покинуті будинки і скавуління псів, особливі воєнні ритуали і рахунок для убитих ворогів... І над словами, степами, тілами - соняхи, чиїх чорних сліз не приймають ні земля, ні ховрахи.
Соняхи у виставі "Війни нема.. Є" за творами письменника Бориса Гуменюка - окремі символи. Вони гинуть, як солдати, висихають, як матері, від горя, стають візуальними, духовним костурами для героя.
Вистава загалом насичена символікою, алюзіями, афоризмами, репліками із класики. І монолог Шекспірівського Гамлета дуже добре вплітається у тексти Гуменюка. Війна, Любов, Природа - три посестри, яких часом не відрізниш одна від одної, крокують поруч із Солдатом. Музи? Мойри? Випробування? Вочевидь, усе разом і трохи більше.
"Солдату потрібна зброя". І ця зброя упродовж вистави зростає у розмірі до меча з людський зріст. Проте помічним у боротьбі із силами зла виявляється короткий дерев'яний мечик із дитинства, принесений у коматозний сон героя матір'ю. "Тільки матері знають, як нам болить". І тільки матері розуміють, як це любити і приймати дорогу людину, обпалену війною. Діти швидко читають дорослими на війні, і ці дорослі будуть здригатися вночі від уявних вибухів, прагнитимуть захистити своїх від зла, і подекуди громили генделики за "Гаварі по чєловєчєскі". Війна завжди забиратиме своє, так як і життя вигризатиме своє у душі, серці, голові воїна.
Єдине, чого трохи бракує спектаклю, на мою думку, то більшого руху на сцені. Прийом сну дозволяє, звісно, вплітати в оповідь химерних персонажів, перехрещувати минуле, сучасне, майбутнє, уповільнювати процеси, але б якась одна розгорнута, загострена дія прикрасила б спектакль.
"Полонених цієї зими ми не беремо" - ще один рефрен вистави. Проте Дніпровський академічний театр імені Тараса Шевченка у полон таки вчора взяв - нас, своїх глядачів...
Тетяна Шептицька:
Довідково:«Війни нема…Є » - драма парадоксу на 1 дію Дніпровського академічного театру
Фантазія за творами та інтерв’ю Бориса Гуменюка
Інсценізація, постановка, сценографія, музичне оформлення
В’ячеслава Волконського
Ідея - Ігора Кирильчатенка
Летаргічний сон — одна з найбільших загадок людського мозку. Недаремно такий сон має ще одну назву: уявна смерть.
Герой п’єси, ветеран АТО з позивним Солдат, впадає в летаргію. Опинившись у лабіринті пам’яті, він зустрічається зі своїми альтер его — посередниками між зовнішнім і внутрішнім світами. Солдат не відчуває себе в безпеці, його нав’язлива ідея — знайти зброю для захисту. Зброя — єдине, що йому тепер необхідно! У цьому він бачить своє спасіння.
В уламках розщепленої свідомості героя виникають три сутності: Війна, Любов, Природа. Використовуючи спогади ветерана про події його військового минулого, ці сутності створюють іншу, нову реальність, заводячи Солдата в глибини його ж запаленої свідомості, все далі і далі від світу живих...
Мати бійця не втрачає надії повернути сина до реального світу. Вона намагається звільнити Солдата з пастки подій минулого, вивести за межі кола хворобливих уяв, розбудити в ньому волю до життя. Але герою важко зрозуміти, що є реальним, а що ні. Врятувати його може тільки диво.
Якщо Солдат загине в своєму сні, чи зможе він прокинутися в реальному світі?
«Театр парадоксу пропонує публіці екзистенціальний погляд на зовнішній світ і змушує замислитися над сенсом існування в світі, в якому, здається, немає справжнього порядку або… світу» (Райан Петті).
