Жінка-УКРАЇНКА

(Анна Багряна "П’єси", переклад з української Димитра Христова, Мултипринт, Софія, 2019).

Найновіша книжка української письменниці Анни Багряної "П’єси", видана болгарською мовою в перекладі поета Димитра Христова, містить три короткі п’єси: "Боги вмирають від нудьги", "Рододендрон" та "Шовкова зоря".

Цікавою і викличною є назва першої п’єси – «Боги вмирають від нудьги». Авторка визначає її як «комедію на одну дію». Я б додав, що це «камерна» комедія на одну дію з чотирма героями – Соломією, Тарасом, Філософом і Пані.

Ще в першій сцені стисло, коротко, ясно, до певної міри кінематографічно представлені головні герої, їхні настрої, характери і розходження в житті – в конкретний момент. Сцена жива, динамічна, розвивається без жодного слова, але наповнена рухами, що перетворюють мовчання на театр. Це відчуття театру наростає з кожною наступною реплікою і сценою. Наприкінці п’єси стає зрозуміло, що мовчання у першій сцені не є випадковим, це драматургічний прийом, своєрідне пояснення того, що станеться далі і розкриється в кінці. Таке загравання з часом і повернення дії від кінця до початку тексту – одна з багатьох драматургічних провокацій у п’єсі, які тримають драматургію «в сильних і міцних руках» драматурга, не дозволяючи дії необґрунтовано відхилятися в неправильний бік, а рухатися послідовно до задуманої драматургом мети.

П’єса вирізняється стислим, динамічним, дієвим діалогом, який перетворює щоденну розмову на основний метод і засіб драматурга й театру.

Цікавою і провокаційною є думка авторки, відображена в суперечці-діалозі між Соломією та Філософом, Тарасом і Пані – про те, що «…ми в Бозі і Бог у нас…» і про вбивць Бога – теологів. У розмові між чистою, невинною і наївною Соломією і оскверненим, одначе інтелігентним Філософом проблискують прозріння і тінь мудрого, понурого та скептичного раба Езопа. В такому ж дотепному й провокаційному езопівському стилі є прозріння Філософа: «…самотність – це свобода! А свобода – це найвища людська цінність…» - звучить ніби з вуст Езопа, що стоїть перед величезним натовпом афінян, допоки море – чисте й неосяжне – іскриться в далині.

Авторка дотримується основного класичного драматургічного правила про єдність часу, місця і дії, що дуже часто порушується сучасними драматургами (і не завжди – на користь твору). Герої входять і виходять із кожної сцени природно, невимушено, керовані основної дією в п’єсі. Кожна сцена завершується ніби трохи перед кінцем, і це створює своєрідне емоційне відчуття «луни», що продовжує звучати в залі, якщо уявити героїв на сцені. Це відчуття і здатність досягнути його «на папері» є беззаперечною ознакою белетристичної майстерності і таланту. П’єса насичена емоційними діями і поворотами, продиктованими характерами героїв – це теж є відчуттям драматургії і театру. В досить цікавий і делікатний спосіб гумор «засекречується» у поведінці героїв і в діалогах. Поворот у кінці п’єси, який повертає дію до початку і ставить під сумнів усе побачене й почуте досі, є одним із найцікавіших і найпровокативніших моментів у п’єсі.

П’єса написана в 2010 році, має три переклади – македонською, сербскою і болгарською, поставлена в 2016 р. в Києві, відзначена премією «Золоті оплески» (2015р.).

Відчуття драматургії й театру з тією ж силою продовжується і в наступних двох п’єсах – «Рододендрон», яку авторка визначає як «трагкомедію на дві дії», і «Шовкова зоря» (п’єса на одну дію). Перша починається стрімко, вже на другій сторінці з’являються несподівані повороти подій, відображені в діалозі між героями. Це неминуче провокує глядача (в даному випадку – читача) стежити за подіями далі в очікуванні розв’язки підказаної проблеми між двома наймолодшими героями п’єси – Максом і Полею. Події ускладнюються і згущуються в наступних кількох сценах, які поступово вводять в дію вісьмох, задуманих драматургом, дійових осіб. Кожен із них має свою особисту історію, дуже добре продуману авторкою перш, ніж «узятися за перо», і так само добре втілену вже «на папері» - з огляду на драматургічну функцію і на основний, провідний мотив у поведінці головних і другорядних персонажів.

На відміну від першої п’єси, гумор тут звучить понуро, можливо, це і є причиною того, що авторка визначила п’єсу як «трагікомедію», точно влучивши в жанр. Ідея продати весільну сукню небіжчиці тоді, коли салон перебуває на грані банкрутства – цікава, абсурдна і виклична. У ній є великий драматургічний заряд для подальшого розвитку подій, що виправдовує жанр трагікомедії, але не чорної комедії, де герої страждають, попри позірно легковажний і безтурботний тон, яким передається їхнє страждання. Це наштовхує мене на думку: для того, щоб створити трагікомедію, окрім таланту, потрібно мати також неабияку дозу інтелігентності й відчуття міри та балансу – ті риси, яких бракує багатьом сучасним прозаїкам і драматургам. Можливість для драматургічного окреслення конфлікту між героями і для розвитку сюжету дає вигаданий авторкою весільний салон, в якому працюють дві незаміжні жінки – солідного і молодого віку, а також два чоловіка з різною біографією і ставленням до жінок, один – сім’янин із коханкою, другий – із трьома розлученнями за спиною і легковажним ставленням до жінок, який врешті сам потрапляє в пастку кохання. Цікавою героїнею з перспективою сценічного домислення є Василина – з її пристрастю до езотерики. Це жінка, перша молодість якої вже давно минула, яка працює у весільному салоні і яка заміщує те, чого їй бракує в житті, різними ідеями-фікс. У кількох місцях репліки деяких дійових осіб, попри те, що добре написані, є задовгими з точки зору впливу на глядача, в даному випадку – на читача, і на загальний розвиток дії. Роль Макса – ввімкнути дію на початку і після того бути присутнім лише у вигляді загрози – в душі й думках мами Полі, а роль Марини - «каталізувати» рішення Алли вийти заміж. Ці два персонажі стоять осторонь від головного розвитку дії і сюжету.

П’єса написана в 2003 році, опублікована в Україні в 2005 р., перекладена македонською, сербською і болгарською, поставлена в США в 2010 р. і в Р.П.Македонії в 2013 р.

Третя п’єса «Шовкова зоря» заряджена романтикою народної казки, переповіданої традиційним Казкарем, без якого жодна казка не була б казкою, а лише низкою холодних і бездушно розташованих слів. Це Казкар, який вдихає в казку життя, однаковий по всіх паралелях і меридіанах світу – тихий, загадковий, містичний, із повною торбою казок… Романтично й поетично він продовжує слова, промовлені головною героїнею Едельвейскою, адресовані безмовним сивим скелям, які її не відпускають. Її слова заряджені чистотою, добротою і ніжністю, прагненням до свободи і взаємності, розумінням долі і почуттів холодних скель. Так само поетичною і романтичною є розмова Казкаря й Андрія під час їхньої першої зустрічі – розмова, що межує з віршованою мовою. Це створює особливу чарівність і відчуття казки навіть у нас, дорослих, адже повертає нас у чистоту дитинства, в почуті тоді казки, які назавжди залишили невиліковні сліди в нашій пам’яті і в нашому серці.

Коли Едельвейску зривають, з’являється і сум – як незмінна складова кожної казки, навіть найвеселішої і безтурботної. Але це сум в ім’я щастя й радості, зрештою, щасливої розв’язки, яка змушує нас почуватися окриленими від того, що ми є, що живі… Оцей сум і ота волога, що затуманює очі – відчуття очищення і катарсису, яке я пережив, читаючи п’єсу душею дитини.

У виборі теми і в казковій реалізації п’єси відчувається вплив най-казковішої української поетеси Лесі Українки. Це не лише додає п’єсі Анни Багряної чарівності, а й перетворює авторку у своєрідну продовжувачку творчої справи й світовідчуття української письменниці-класикині. П’єса сповнена чистоти, невинності і наївності, які заворожують дитину в наших душах. Вона однаково зворушлива і цікава як для дітей, так і для дорослих, що є беззаперечною ознакою мистецької майстерності. І найважливіше – несе чисті й щирі послання для нас – бути людянішими, чуйними і добрими.

П’єса написана в 2011 р., перекладена й опублікована македонською, сербською і болгарською, поставлена в Р.П.Македонії та в Україні, відзначена на конкурсі «Коронація слова».

У стилістичному оформленні обкладинки – малюнок авторки, виконаний трьома кольорами: синім, червоним і жовтим на білому тлі. Бачу тут наймиліше для кожного з нас – Його і Її, схилених над Ним задля найсильнішого захисту й задля ласки…

Хочеться мені поділитися кількома думками стосовно багатогранності таланту авторки, котра є поетесою, художницею, авторкою прозових і драматичних творів, перекладачкою з кількох мов. Тісними для таланту є кордони одного стилю, однієї форми і одного жанру. Талант – наче птаха, що рветься в безтурботне небо, незважаючи на кордони, окреслені на землі. Я сприймаю її як обдаровану, послідовну, амбіційну, таку, котра віддалася літературі та всім її вимірам. У «світлі театральних прожекторів», тобто в амплуа драматургеси, я бачу її вперше. І вона там теж сяє своїм темпераментом і чарівним світлом, яким сповнені інші її книжки.

На завершення скажу, що найновішою своєю книжкою, виданою болгарською мовою, Анна Багряна підіймається на ще один рівень, порівняно з тим, чого досягнула в інших своїх книжках. Підтвердженням цих моїх слів є велика кількість сценічних реалізацій її п’єс в Україні, Р.П.Македонії, США та багато літературних нагород у національних і міжнародних конкурсах.

Підсумую – п’єси чекають і своєї болгарської реалізації, справа – за режисерами.

 Златимир Коларов, 
          лікар, науковець, письменник, кіносценарист (Болгарія)