Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Слухай! Осінь кипить в телефонних дротах.
Рваним листям гудків, пінним струменем змерзлих,
Знеболених речень, що там, на стежині
„Плюс - мінус кінцевість” тріпотять, ніби птах
У гілках горобин. Гіркотою пошерхлих
Ягід, крил, хризантем обпікаючи сад.

Слухай! В грудях годинника час стукотить.
Незагоєних снів відщемілі лушпини
Циркулюють, булькочуть в напружених жилах,
Залишають рубці. Кожен рух, кожна мить
Рвуться в світ перехресть, шпичаками шипшини
Прошиваючи простір, як тишу набат.

Слухай! Ніч перед нами – розгорнута мапа.
Ти читай кожен шерхіт. Її паралелі –
Павутина зітхань і притлумлених звуків.
Тануть зорі, моря, ніби віск. Світло крапа
Розпашілим дощем у двори, галереї...
То красиві сюжети романів і фресок.

Слухай! Соло троянди. Розколоті скрипки
Захлинаються сміхом. Багряні пелюстки
На морозянім тлі алебастрових стін,
Мов цілунки на тілі. Під пальта, під шибки
Жовтень лине, стинаючи яблука, хустки,
Калатає, хрипить в телефонних дротах.

* * *

Ти не слухай її – ту, хто жінкою лишиться навіть
У дуельному шалі, із вістрям кривавим в руці
Чи у мокрому дранті, коли рваний ранок ще чавить
Перестиглі тумани, мов сливи, загрузлі в сльоті.

Не займай. Довгі пальці гірчать хризантемовим болем.
Тихий голос просякнув печаллю пташиних ключів.
Шарудить падолист, грізно піниться збуреним морем.
І відносять вітри насінини розпатраних слів.

Наче ржава трава, шелесне плащ із мокрої замші,
Вже заюшений в пупрур заходу зім’ятий поділ.
І вона привітається холодно й чемно, як завше,
Обтрусивши росу із кленових скуйовджених крил.

Ще на скронях у неї пашіють твої поцілунки,
І вуста пломеніють багрянцями юних калин.
Та у шейкері часу розмішано спогади, трунки
І приправлено щедро тонкими букетами вин.

Ти до неї мовчи. І вона не озветься, будь певен,
Не покличе з собою в шатро жовто-палевих віт
Смакувати дощі і терпкий фіолетовий терен,
Дарувати дорогам жоржиновий вибляклий цвіт.

Бачиш, коси руді павутинками туго сповиті?
Гордовита постава, повільний, розмірений крок...
Ми заплющимо очі, ми знов заблукаємо в літі
Десь далеко від неї, під гронами зрілих зірок.

* * *

Коли під ноги Вашому коню
Тендітні пальці кидали букети,
За комір неба, ніби у ріллю,
Сковзнуло сонце. Кленів силуети
В ночах губились, прагнули тепла.
Я білою пелюсткою була.

Як блискавиці крізь бетонні хмари,
Тягнулись віти, шпичаки, бруньки.
І мали зливи кислий присмак кари,
І день тонув у безвісті ріки.
Коли Вам обрій затуляла мла,
Я сірою пелюсткою була.

І був пісок в годинниках, в хвилинах
І пуп’янки посеред тирси й дрантя.
Коли стояла вічність на колінах
І кропива гойдалася під ними,
Самотньою пелюсткою багаття
Лишилась зігрівати Ваші зими.

Я жовтою пелюсткою була...

* * *

Я гралась в лірику. А нині
Шукаю літа в стиглих гронах.
Які у неба очі сині!
Такі малюють на іконах.

Повітря. Присмак деревію,
Розмішаний в холодній склянці.
Отам танцює хтось надію.
Вона росою пахне вранці.

Отам згорають сни і тіні,
Співає дощ німі балади,
Хтось балансує в павутинні,
Розтрушуючи зорепади.

Як дивно, час здається виром.
Відбитки слів, мов плями сажі.
Життя спливає за Шекспіром.
А я... Я досі в бельетажі.

* * *

Захлинаючись світлом вчорашнього місяця,
Я малюю дерева за обрієм зливи.
І розламана навпіл чеканнями тиша ця
Має запах суниці і колір оливи.

Витинанки долонь безпорадно німі.
Жовтий палець ворожки читає з їх тіла
Напівстоптану тугу за світом, крильми,
Напівзірвану квітку, що геть облетіла.

Білий сон, біла ніжність гіпюрових хмар –
Вічний каптур смирення чи дотик фіранки?
Коли віск розтає і вмирає Ікар,
Я малюю дерева, пророслі у ранки.

Я малюю у кронах сліпі громовиці,
Випадкові сліди в срібнім дзеркалі диму.
І в клубку заблукалих промінчиків глиці
Все шукаю твій голос, вкарбований в риму.

* * *

Химери задзеркалля – скресла сталість.
Розбавлено-безкольорові дні.
У осені жовтаво-мокра жалість
І мокрі тіні, змоклі на стіні.

Просохнути на ґратках батареї
І знов блукати в лабіринтах трас.
У осені портретні галереї
І посмішка Лускунчика крізь час.

Тріск листя – майже біль і майже щирий –
На вогнищі театру пантомім.
У осені свій викривлений вирій –
Мої малюнки недостиглих рим.

* * *

В переході зимно. Звуки, люди,
Ніби хвилі змерзлої ріки.
Літній клоун з посмішкою Будди
Роздає підсніжників пучки.

На перуці пелюстками іній –
Діадеми віхол лихоліть...
У долонях серед змійок ліній –
Досконалість крихітних суцвіть.

У душі – три крапки напівстерті.
У очах – тінь болю і хреста.
Він дарує засіб проти смерті!
Налітайте, смертні, наліта..!

Він пройшов від раю і до сміху,
Жонглював він вишнями планет.
Ну тримайте ж одноденну втіху
У ламкий вкарбовану букет.

А строкатий плащ не гріє рани.
Крижаніють пальці і думки.
Він колись приборкував тумани,
Громовиці годував з руки.

Чудеса розталі відродити
В переході б літній клоун міг.
Розуміють діда тільки квіти
Й прикро в’януть біля хворих ніг.

Заметілі

Торкніться клавіш – буду грішна:
Без компромісів, звичок, мір.
Я відщеміла, збігла, вийшла,
Як вірш на спалений папір.

Все заметілі, заметілі
І дрантя ранку у вікні.
Торкніться клавіш – чорно-білі
Верлібри маряться мені.

І так безжально сниться літо
І гойдалки безкрилий птах.
Торкніться тиші, що розмита,
Луною згублена в світах.

Ті заметілі... Спека, злива –
Не роздивитися крізь сніг.
Торкніться. Втім, чекання дива –
Лиш зірка, скинута до ніг.

* * *

Є тільки дощ – патетика і ґвалт –
Єдина справжність: мокре і прозоре.
Безсонне місто, мов північне море.
Човни чобіт, віжкі вітрила пальт.

Є тільки дощ – розбурханий, як біль,
Пульсує, б’є у рівчаках і скронях.
Лице ярила, ніби в’ялий сонях,
Змивають хмари посірілих хвиль.

Є тільки дощ – безмежжя, глибина –
Ота печаль до відчаю, до вірша.
І кожна ніч найдовша, найгустіша,
І на зірках – морозів сивина.

Є тільки ми– загублені в світах,
Де трави чорні, де піски солоні.
Де ти – лиш крапля у моїй долоні,
Де я - лиш крапля на твоїх вустах.

* * *

Грона сніжинок, немов горобиновий квіт.
Віхола пестить потріскані яблуні, клени.
Нас закружляло на паркових гойдалках літ.
Наших кохань облетіли, опали ромени.

Споминів зорі – нічні болотяні вогні –
Зманять, зведуть, розтривожать притишену тугу.
Нас віднесло у старому хисткому човні,
Ніби у море, в розбурхані відчай і хугу.

Ми вже не пара давно. Ми лиш він і вона,
Різні симфонії, промені з різних галактик.
От і зустрілися. Присмак образи, вина.
Стислась планета до розмірів яблука. Клаптик

Білої площі, де раптом сплелися на мить
Погляди, пальці, де зникла печаль крижаная.
Грона сніжинок – вінки найніжніших суцвіть.
В куряві січня купальське багаття палає.

* * *

Ти такий незбагненний, як вечір, що в’ється у шторах,
Запинає теплом оксамитним лахміття думок.
І йому все підвладне: слова, кожен шерех і порух,
На сльотавій бруківці незграбно розчавлений крок.

Ти такий неосяжний, як жовтень, що ллється в долоні
Бурштиновим дощем падолисту, багрянцем калин.
І схиляються долу корони троянд на осонні,
Перекреслює небо пташиний зажурливий клин.

Ти такий невід’ємний, як щем, що волає у жилах,
Що горить на папері пустим костурбатим рядком.
Ти, як вітру порив, ти несеш у натомлених крилах
Згортки приспаних рим, розсип образів, літер і ком.

Хай разом не плели ми вінків ні з клечань, ні з сонетів,
Не шукали шляхів у незнані захмарні світи
І, ймовірно, не питимем вдвох трунок слави і злетів,
Та з тобою так затишно поруч у натовпі йти.

* * *

Заколисай мене м’яким теплом,
Закутай, огорни. Як стиглий сонях,
Я прихилюсь натомленим чолом
До різьблень долі на твоїх долонях.

Порину, наче в море, в оксамит
Ласкавих слів. Хай стелеться, хай в’ється
Стежками буднів, берегами літ
Глибокий голос твій під вітру скерцо.

Заворожи, заніж мої жалі.
Шаманський бубон сонця. Іскри, звуки
Непевним світлом тануть у гіллі.
Хай зігрівають, пестять спраглі руки.

Заговори біль невтоленний мій,
Отой солоний щем блукань і плавань.
В буремній хвищі втрачених надій
Твоє тепло мені єдина гавань.

Заколисай. Лапатий снігопад
Малює білим на шибках та скронях.
І мій прихисток від зневір і втрат –
Гаряча щирість в лагідних долонях.