Жінка-УКРАЇНКА

Народився у 1957 році на Львівщині.

Закінчив Харківський політехнічний інститут. Вчився і працював в університеті Львівська політехніка, інженером на підприємствах військового комплексу, був консультантом МН-ДПП «Selena» в Польші.

На теперішній час мешкає у Франції.

ТВОЇХ ПАЛЬЦІВ НІЖНИЙ ДОТИК ...

Залізничні вокзали відрізняються від аеропортів метушнею та гамором.

Аеропорт завжди солідніший, наче поважний пан в літах.

І цей, в невеликому приграничному містечку, був не винятком, а особливістю, бо знаходився не на окраїні, а в самому місті, що надто незвично, як для міста.

Звично працював диктор-диспетчер приїзду-від’їзду пасажирів і техніки.

Звично працювали всі служби, але незвично було одне – надзвичайна чистота цього старого приміщення і... люди.

Люди тут були якісь чужоземні, мабуть, від близькості кордону.

Тому зразу було видно різницю прибулих і місцевих.

І цей хлопчина, спортивного вигляду, коротко підстрижений, не викликав ніяких емоцій.

Неспішною ходою він підійшов до новоприбулої дівчини, з розкішною косою, що вже давненько чекала когось, поглядаючи на великий настінний годинник і буденно сказав:

– Привіт, ти – Оля?

– Оля, – полегшено відповіла вона.

– А я – Стас...

Не було чогось особливого в цьому.

Взявши її сумку, він подався до виходу, не викликаючи емоцій ні в кого. І в дівчини теж.

Вона лише на ходу запитала:

– А дядько Слава, як? Знову робота, чи відрядження?..

– Відрядження, – відказав юнак.

– А що тітонька?

– А що їй станеться... – відповів юнак, відкриваючи машину.

Вони їхали містом, якого дівчина не знала, бо бачила ті вулиці й провулки перший раз у житті.

Заїхали у двір старого будинку, піднялися в квартиру.

– А де всі ? – запитала вона.

– Хто?

– Ну, дядько Слава і тітка Неля?

– Ти хотіла сказати – тітка Аня...

– Ні, тітка Неля...

– Та-ак... – протягнув він і запитав тихо:

– Ти – Ольга Радько?

– Ні, Стеблів. Ольга Стеблів.

– Не зрозумів... До кого ти їхала?

Вона почала шукати адресу, знайшла і подала йому.

– Так... – перечитав написане і подався до столу, де стояв телефон, кинувши:

– Добре. Сиди тихо, я зараз передзвоню...

Набрав номер на старому телефоні, дочекався відповіді і заговорив:

– Привіт, я зустрів Олю, але вона каже, що вона не та Оля...

 І переказав, що чув від дівчини.

Що відповідав співрозмовник, вона не чула, але по виразу його обличчя зрозуміла – щось сталося.

Потім парубок повернувся і запитав:

– Коли ти з ними контактувала?

– Два дні потому я їм дзвонила.

– Будинок, де жили твої знайомі, згорів і ніхто не врятувався.

– Звідки ти знаєш і як зміг так швидко дізнатися? – з недовірою запитала вона.

– Служба, – відказав він.

– А де ти служиш?

Він витяг посвідчення і показав їй.

– «Кримінальний розшук», – прочитала вона вголос. – І що мені робити?

– У тебе є хтось знайомий в цьому місті?

Вона похнюпилась:

– Нікого, крім них... які загинули... Що тепер робити, Стасе?

Він піднявся з крісла:

– Мені щиро жаль, прийми мої співчуття...

І замовк.

– Це правда, що ти сказав ? – запитала тихо.

– Можемо провірити.

Вони знову їздили містом – то в міліцію, то в морг, то на місце згарища.

Вона була засмучена і розчавлена горем.

Він терпляче супроводжував її, підбадьорював, заспокоював, і обом не хотілося вірити в трагедію.

Але факти вперто стверджували: в неї нікого немає в цьому місті, крім нього.

Пізно вночі вони вернулися в його квартиру.

В душі обох була пустота.

Вона сиділа біля столу і дивилася на світлину. По щоці пробігла непрохана сльоза.

Тихо заскрипіло ліжко і вона подалася до нього...

Нагнулась, поцілувала в щоку дитину і знову повернулася до столу. Взяла світлину в рамці, зітхнула і ледь чутно вимовила:

– Вже 15 років як ти...

І знову спогад поніс її в минуле, де вона зі Стасом вже через рік, після трагедії, друзями, бродять по старому місту, по таких вузьких та незвичних для неї переходах. Цілуються, п’ють з одної пляшки пиво...

А потім він сказав одним ранком:

– Я їду на війну... Так треба...

Вона нічого не сказала і не зізналася, що вагітна. Вона просто чекала на нього.

Вона чекала його телефонного дзвінка і рідного голосу, який скаже ті давні слова, що говорив під час ніжних обіймів та пестощів:

– Твоїх пальців ніжний дотик п’янить, наче добре вино...

Вона чекала свого кохання, що щезло несподівано, як і з’явилось колись в аеропорту.

Ріс син.

Вона старішала.

В неї залишилася лише одна його світлина – та, де він радісно посміхався, дивлячись в об’єктив; та, яку зробила колись сама.

Вона сиділа і молилась.

Вона вірила в краще і в їхнього сина.

Я вкраду тебе...

Я вкраду тебе
У твоїх снах,
Що придумали
Тільки ми двоє,
Щоби разом
У наших казках,
Ми у старості
Знайшли своє,
Коли квітку
Тобі принесу –
Ту жар-папороть,
Що єднає,
Як повернемось
В нашу весну,
Де коханням
Життя розцвітає...

28.01.2014; PARIS (Univer)
 

Дощ

Дощ

ґрасує

французький

акцент,

косим променем

ловить

момент,

Запотілому

променю світа

пропіарує

залишок літа.

Тонким станом

над Сеною –

Ейфель

Блима світлом

гірляндовий

стиль

Міріадами

спогадів-мрій

у дощі

сподівань

і надій

15.01.2014; Париж

* * *

Одинокий

старий дуб

схилився...

Під цим дубом,

зранений,

козак

так

Молився:

– Слава Богу,

що в бою

довелось вмирати.

Не пустив я ворогів

рідний край

топтати...

Дяка Богу,

що востаннє

допоміг у силі –

зберегти

батьківський край

і простори

милі...

Прошу,

Господи,

востаннє –

не дай загубити

волю

й прагнення до неї

українців

жити...

Проливали кров свою

святу

християнську,

Щоб нащадки міцність мали

Арійську –

Слов'янську ...

2005- 2010;  Париж

* * *

Опадають слова,
Як із дерева сиплеться цвіт...
У польоті трива
Красоти їх нетривкий політ...
Засівається словом,
Що було живе...
Пуп'яніє думками,
Що родить нове ...
Колихається вітром
На гілці життя,
Що словами,
Із думки,
Заплели почуття...

2011;  Париж (Univer)

* * *

Словами пастелі –
Авангарду ривок,
На полотні –
Мазок...

Малюнок життя –
Сюжетом зумів,
У письмі –
Слів...

Розлилась реальність –
Гранями рамок,
Свого життя –
Що крок...

2011; Париж

* * *

Читає котик казку
І тихо муркотить.
Дитинка його слуха
І у ві сні сопить.

А місяць у віконце
Цікавий зазирає,
І зірочкам колиски
Хмарками колихає.

Й дерева сплять, і птахи,
Лише пугач не спить
Й сова не може спати,
Бо сну згубила нить.

А зайчик заховався
Від них під старий пень,
А ну ж бо, знову будуть
Страхать його, як вдень.

Та тихо все навколо,
Й дрімота шука сон.
І моститься в промінчику
На прибічку вікон.

Й жаліється, і молиться
Про старість та роки,
Та і заснула з часом
Під котика казки.

* * *

Коли Господь

позве мене досебе,

коли Святі

зберуться в раду –

відчитуватись буду я

У тебе,

мій ангеле,

грудьми що став позаду...

Що все життя –

Терпів мої причуди,

що все моє сприймав, якби своє...

І ти зi мною

свідком перед Богом

підеш приймать спокуту, як я є ...

Го с п о д ь, щоби пiзнать своє,

благословляє найсвятіше,

що дає…

Жоржинці

Червоний мускат

1995

року

розливу

Я п'ю

наодинці

сьогодні

Й

так милу

загадку

вагання

Сприймаю

утвердженням

Твоїм,

Що є

хмільнеє

признання...

Із ніжного

впливу

тих слів,

що сказала

Ти просто:

– Кохаю...

 

Кохаю тебе я,

Чуєш?

Ти –

моє

життя...