Рауль Чілачава — письменник, науковець, перекладач

Рауль Чілачава — уже десятки років мешкає в Україні, в Києві, досконало володіє українською мовою. Р. Чілачава – доктор філологічних наук, професор. Працював Надзвичайним і Повноважним послом України в Латвії. Лауреат багатьох міжнародних нагород.

Народився 15 травня 1948 р. в селі Чітацкарі Зугдідського району Грузії в родині лікаря. 1965 року із золотою медаллю закінчив Дзвелі-Абастуманську середню школу і вступив до факультету журналістики Тбіліського державного університету. В 1967-1970 роках стажувався в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, де вивчив українську мову й літературу. Закінчивши навчання на відмінно, кілька років займався журналістською та викладацькою діяльністю. Далі, до кінця 1991 року, перебував на творчій роботі, присвятивши себе повністю поетичній творчості, перекладацькій, науково-дослідницькій і громадській діяльності в галузі українсько-грузинських взаємин.

Учасник ліквідації наслідків Чорнобильської аварії в 1986-му. З 1992 року – на державній службі. Працював заступником міністра України у справах національностей, міграції та культів, заступником голови Державного комітету в справах національностей та міграції, професором  Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, Національного університету культури і мистецтв, завідувачем кафедри української та іноземних мов Київської державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. У 2005-2010 роках був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Латвії. Доктор філологічних наук, професор, академік Академії національних і соціальних відносин Грузії, почесний доктор Академії наук Латвії, заслужений діяч мистецтв України, член Спілок письменників Грузії, України, Латвії, Міжнародної асоціації письменників і публіцистів, член Спілки театральних діячів України та Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Автор численних публікацій у пресі – понад 100 окремих видань: поетичних, перекладних, наукових, публіцистичних…  Удостоєний звання й золотої медалі «Подвижник грузинської культури». Лауреат міжнародних і національних премій імені Г. Табідзе, М. Гоголя «Тріумф», Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (за визначний внесок в українську літературу), П. Куліша, М. Рильського, В. Винниченка, М. Вульфсона, А. Чака. Рауль Чілачава відзначений багатьма державними нагородами: орденом України «За заслуги», грузинським «Орденом честі», латвійським орденом «Трьох зірок», Орденом Преподобного Нестора Літописця, двома міжнародними орденами Святого Станіслава, Міжнародною золотою медаллю імені Франца Кафки, Міжнародним призом імені Цицерона, Почесними  грамотами: Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом», Кабінету Міністрів України, Президії Верховної Ради Грузії, Київської міської державної адміністрації. Відзначений й іншими нагородами.

 

З циклу «Український сон»

Спроба самозвіту

Не брав… не мав… не виїздив…
Не чув… не знав… не зустрічався…
Не заклинав: «навіки слався!»
Не божеволів: «Диво з див!»
 
Не нагромадив, не набув,
На відданість не присягався,
Ні перед ким не гнувсь, не слався…
Ні, ні… Самим собою був!

 

«Не убий!..»

Відміняється свято, призначається бій,
А на вустах — молитва й благання: «не убий!»
 
Відміняється щастя, призначається плач,
Дерчить розбите серце, неначе той деркач.
 
Відміняються ночі, відміняються дні,
Відміняються друзі, і ми — в самотині.
 
Ліворуч — тьма, провалля, праворуч —
чорна твань,
А навпростець — пожежа і дим розчарувань.
 
Нам зав’язали очі і кинули у бій,
А на вустах — молитва й благання: «не убий!»

 

Мертвий будинок

Мене не буде більше в цьому домі,
Де пам’ятають жести чемних рук,
Де чути звуки з присмаком розлук
І п’ють вино герої невідомі.
 
Я серед них — немов листок полину
У товаристві руж і хризантем.
Від світських жартів, від скабрезних тем
І холоду у вирій я полину.
 
Ті лінії у мертвій позолоті,
Що, мабуть, вже нікуди не ведуть,
Коротшають і падають, мов ртуть,
В морозний день… і страх сягає плоті.
 
Та що там страх!.. й кого на ґвалт гукати?
Хай кружеля жорстока круговерть!
Я пережив у цьому домі смерть,
А двом смертям і справді не бувати!

 

Чорний ящик

Моє невтішне покоління,
Я не знайду для тебе слів.
В болоті вклякли по коліна,
Роздягені, голодні, злі.
 
Нас кинули напризволяще,
Ні звуку жалощів згори.
Ми — наших буднів чорний ящик,
Ми знаєм, як літак згорів.
 
Нас загубили і згубили,
Ми наче є і нас нема.
Пітьмою вкрився простір білий,
Не відгукнеться ніч німа.
 
І тільки сум і плач про роки,
Що з них будяччя лиш зійде.
Де зараз всі вожді, пророки,
Прапороносці наші де?!.

 

Фатум

Нещастям, лихом, буйним снігопадом
Зваливсь на нас, ввірвався в наші душі
І сумніви пекучі, проклятущі
Збудив, підняв, ощирив грізний фатум.
 
На зашморг взяв кохання, Богом дане,
А нас загнав у кут, неначе звірів,
І сидимо у темряві без віри,
І чорний сніг в печалі чорно тане.

 

Сковорода

Сказав Григорій Савич Сковорода,
Що світ ловив його і не спіймав.
Ще б пак — в запасі він безсмертя мав,
І хлюпала йому жива вода.
 
Без нагород, без лаврів, без посад,
Він сам ловив свій власний дивосвіт,
І де б не був, скрізь проростав услід
Божественних пісень квітучий сад.

 

Опівночі

Опівночі мене покликав голос,
Неначе небо навпіл розкололось.
 
Дзвеніли шибки, і хиталась стеля.
Була порожня хата, мов пустеля.
 
Я тупіт чув, мов мчали дикі коні,
І до світанку сяяв лик ікони.

 

Березень

Дружині — в день народження

Болять сніги, котрим вже не біліти,
Котрим в чорноземі розтанути — і край.
Дістань сопілку, березню, і грай,
Мов на світанку жайвір в небі літа.
 
Грай, березню, про січень і про лютий,
Про той зимовий яблуневий сад.
Верни мене, верни мене назад,
Де снігопад і шал його прелюдій.
 
Мені там був неначе справжній рай,
І сяйво дум теж звідти зайнялось.
Про зиму ту, тріскучий той мороз,
Мій сопілкарику, мій березню, заграй!

 

Зиґзиця

Зі мною будь, провіснице світання,
Хранителько від суму і сум’ять,
Дозорці славні близько вже сурмлять
І нам несуть аресове вітання.
 
Зрадіймо разом нашій перемозі,
Припиненню дощів кривавих сліз!
Як недруги у чорне одяглись,
Давай ми вдвох у біле вберемося!
 
Жадана звістка серце обігріла,
Яку несуть гінці з усіх доріг.
В цей час, в цю мить, неначе оберіг,
Зі мною будь, зиґзице сизокрила!

 

«Даждь нам днесь»

На цій землі трава вже не росте,
І хрест самотній сумно похилився.
Покіль брудний потік епохи лився,
Розмило все, лишилося ось те
 
Безплідне поле кривди і чудес,
Де навіть гад повзучий не ночує,
Де, мов з труни, природа-неня чує
Глухе волання: «Боже, даждь нам днесь!»

 

Давнє кладовище

Впаде зоря на давнє кладовище,
З дупла несамовито зойкне сич,
Посуне в ніч юрмовище облич,
Почує сич — в діброві вітер свище.
 
У темряві, як збитий з пантелику,
Загубить перелесник власний шлях,
І кладовища потойбічний жах
Вмить воскресить журбу святого лику.

 

На дні печалі

На самоті з журбою, наодинці,
На дні печалі, на самому денці,
 
Живу, як тінь загиблої байдарки,
Беруть на кпин офелії, ба й д’арки,
 
Бо згинув світ, в якому варто жити,
Скрізь варта — варта в полі, варта в житі,
 
І на поверхні, і на самому денці
Ночей — печаль… з них народився день цей.

 

Пором

Ви зачекайте, пане, трохи… Тут — пором,
Тут є закон — проходити по черзі.
Побавтесь люлькою, погортайте Чейза
(Він славно чеше так негусячим пером).
 
Поромник стріне вас, як мудрий пілігрим,
Ще з вами залюбки по чарці вип’є ром.
Дарма що в переддень в корчмі пропили грим,
А то були б для нас чудовим ви П’єром.

 

Нетиповий тиждень

Горів суботній день, недільний теж горів,
А понеділок-звір лежав і лапи грів.
 
Вівторок виглядав, що зробить середа.
Четвер, мій рятівник, волав, як сирота.
 
А в п’ятницю — кінець: биття вокзальних кас
Й ридання в мікрофон Патрисії Каас.

 

Дим

Мені наснився дім,
Де був я молодим
Й з каміна валував
Вітчизни вільний дим.
 
На схилах бронзовів
Духмяний апельсин.
Заводив батько джип,
За батьком — «опель» син.
 
І слався по шляху
Легенький дим-димок.
Ну а тепер… тепер
Вселився в дім Дамокл.
 
Валує дим… Сльоза
Аж очі випіка.
То не вітчизни дим,
То дим лиш ВПК.

 

«Хрю!»

(Пісня Старого Майора з утопії
Дж.Орвела «Скотинячий куточок»)

Ми, мешканці підвалів,
Заложники «хрущоб»,
Тримаймося, зненацька
Не вирвалось «хрю» щоб.
 
Племінне наше стадо
Далеке від корит.
Незвичні нам розваги
Й курортний колорит.
 
Засмічені хатинки,
Мов кинуті гроби,
Наповнені відлунням:
«Роби,
Роби,
роби!»
 
У вухах — тільки гасла,
А в серці — тільки щем!
І праця, чорна праця
Під снігом, під дощем.
 
Нещасне животіння,
Що без тепла родин.
І як би не крутився —
Кінець усім один.
 
Так чи не час, братове,
Щоб стали ми на прю,
І містер Джонс почув би
Суворе наше «хрю!».

 

Театральна дилема

Останній акт. Дзвінок.
Рушниця на стіні.
 
Статисти ми. «Главреж»
Тримає нас в тіні.
 
Мов запитання знак,
На дибки став курок:
 
Чи зважиться герой
На божевільний крок?

 

Фантасмагорія

Я озирнувся і побачив: сніг
І завірюха… вітер валить з ніг.
 
Годинник б’є дванадцять, а навкруг
Лягає ніч, чорнюща, наче крук.
 
Мовчання зле… Озвався хоч би хтось…
Дванадцять б’ють… Розгублений Христос.

 

Via Dolorosa! *

Оцеівсе! При світлі каганця
Поставив крапку під останнім віршем.
Куди не глянь — все гірше та все гірше,
Здається, вже наблизивсь до кінця.
 
Звичайно, річ не в тому, що — сніги!
Що остигає, мерзне ця колиба,
А в тім, що зник священний кусень хліба,
Що біснуватий бісить: «Гі-гі-гі!»
 
Що й лампочка не світить Ілліча,
Не Ілліча, даруйте, Едісона,
Що змішані реактор, злет і… зона…
Вві сні я чув: про неї світ кричав.
 
Печаль печерна, чорна, наче ніч,
Сама чаклунка теж чорноволоса.
Вона пророчить: ViaDolorosa!
І огортає серце сум сторіч!

* ViaDolorosa (лат.) — страдницький шлях Христа
від Гетсиманського саду до Голгофи.

 

Воістину воскреслий

Мов чулися сигнали її «SOS»-у:
У цім краю не жити Їїсусу.
 
Вдягла Пречиста віру, немов лати,
Щоб зберегти майбутнє немовляти.
 
Тікала Діва, ноги грузли в глеї,
Світилася надія в Галілеї.
 
При тому світлі світ наш коло креслить
І хрестить нас воістину воскреслий.

 

Сходження на Голгофу

П. Осадчуку

Ми на Голгофу піднімались разом,
Хоч це збагнути відмовлявся розум.
 
Якраз на тому місці ми стояли,
Де римляни месію розіп’яли.
 
Я почуттів не відав найсвятіших,
Як ми були у тій Господній ніші.
 
Де три доби його стражденне тіло
У полум’ї палало й не зотліло.
 
Ми на Голгофу піднімались разом,
І сумніви допитували розум:
 
А чи Голгофа справді невисока,
Чи то омана для людського ока?
 
В душі пекучі визрівали строфи,
І кожен думав про власний шлях з Голгофи.

 

Квітнева ніч 1986 року

Квітнева ніч… За Києвом пітьма.
За Києвом щось коїться недобре.
Спокутуй гріх… Ридай собі ридма,
Світ звузився і наче обруч — обрій.
 
Сосновий ліс ворушиться вві сні.
Кінця свого не відають лелеки.
Я ж чую звук незвичної весни,
Тремку печаль забутих вже елегій.
 
Весна, весна!.. над нами проліта
Комета чорна, наче ворон хижий!..
Це — муки знак.
Це — сльози.
Це — біда.
Час розколовсь — і ми на роздоріжжі.

 

Жар-птиця

Прийшов, побачив, полюбив,
Ще й на колінах повз,
Аби жар-птиця молода
Не прошмигнула повз
 
Золотоверхий мій собор,
Мій уцілілий храм,
Де рятувалася душа
Від потрясінь і драм.
 
Я там прожив сто тисяч літ,
Й Господь мене беріг
І від палких космічних стріл,
І від полярних криг.
 
Та раптом небо охопив
Пожежами стожар…
Згоріла птиця, і від неї
Лишився тільки жар.

 

Про першість

надівайте корони і йдіть…

Павло Тичина

Я тут не перший, ну і слава Богу!
На тих, на перших, кину погляд збоку.
 
Спинюсь на мить, почую їхню мову,
Як прагнуть всі жадану віть пальмову.
 
Ще й постаті зухвалі розрізню,
Хтось затіває бійку, хтось — різню.
 
Ні, не дійду я до такого стану
І першість так виборювать не стану.

 

Мовчання Русудан

1154 року грузинська царівна Русудан
вийшла заміж за київського
князя Ізяслава Мстиславовича.

Історичний факт

Царівна у задумі
Мовчала, та, клянусь,
Мені здалося, кличе:
«Сюди, на Русь!.. на Русь!»
 
І я примчав на поклик,
Крізь пелену століть.
Вона ж, моя царівна,
Зажурено стоїть.
 
Вона не знає мови,
Хоч гопки скач і плач!
Та я її порадник,
Та я — її тлумач.
 
Промов, промов, грузинко,
Бодай-но пару слів,
Щоб голос твій гортанний
Котився по Русі.
 
Аби діла державні
Довести до ладу.
Ти говори, як вмієш,
А я перекладу!

 

Орел на Кавказі

Споконвіку Прометея
там орел карає.

Тарас Шевченко

Орел нас карати
Ще хоче чи ні?
Ще прагне напитись
Він кров’ю Чечні?
 
Горить, палахкоче
Відважний аул.
Брат брата шукає,
Гукає: «ау!»
 
Карателів плем’я
Несе щодоби
Спустошення, горе,
Мій краю, тобі.
 
Хай Бог допоможе,
Врятує Кавказ.
Бо гори Кавказу —
То світу каркас.

 

Зимовий ранок в ущелині Кури

Щемливий шум сонливої Кури,
В ущелині дерева — білі-білі…
Спинились враз усі автомобілі
Й ледь дихають, мов змерзлі снігурі.
 
Погомонів світанок з усіма,
До заходу сховавши ясні зорі.
Повзе вперед бульдозер, як в дозорі,
І аж сліпить сніжинками зима.

 

Додому

Полтава… Харків… Далі — на Донбас...
І через Дон — до рідної оселі,
Де в спогадах всі юні та веселі
І з білих скель виблискує топаз.
 
Промчуся я шляхами давніх літ,
Якими доля стрімко пролетіла.
Я — син землі, яка мене зростила,
А не якийсь бридкий космополіт.
 
Ту землю я не те що не лишив,
Не те що з нею в снах не розлучився —
Я в неї віри й мужності учився,
Вмирав і воскресав, і знову жив.
 
Живу й тепер… Дарма що часоплин
Давно вже запорошив мої скроні,
Але летять, летять шалені коні
Й домчить мене додому хоч один!

 

Бранець світла

Замкнулось небо вперто, назавжди,
І я — один, мов бубон, в тому колі.
З усіх усюд прожектор очі коле,
Дарма волать: «Дияволе, зажди!»
 
Дарма волать, хоч враз сконай і згинь,
Тут інший світ і інші тут закони.
Я — бранець світла, чуєш, я — в загоні,
А в темряві конає мій загін.
 
І не почую звуку вже звідтіль
(Жорстокіше чи мислимо карати?).
Мої скарби — ті унції й карати,
Розплавлені промінням злих світил.
 
Пребуду так у колі осяйнім,
Коли життя вже випало таке.
І це життя? — звичайно, так і є,
Осліплений впиваюсь досі ним.