Саме таке враження складається після перегляду кількох серій нового польського серіалу «Дівчата зі Львова», що вийшов на екрани у вересні на TVP1. Автори стрічки називають її трагічною комедією, яка «без прикрас та спотворень показує дійсність польського та українського суспільств».
Проте з перших кадрів бачимо невідповідності, принаймні в українській дійсності. Починаючи від зовнішнього вигляду вулиць і героїв (вбраних на польський манер) і закінчуючи характером і національною харизмою.
(за книгою Оксани Радушинської «Метелики у крижаних панцирах)
Презентація книги та зустріч з Оксаною Радушинською відбудеться 28 жовтня 2015 року о 14:30 в Університеті «Україна». Адреса: Київ, вул. Львівська, 23, корп.3, ауд. 207.
Процеси демократизації українського суспільства за часів незалежності виявляються не лише на політичному і соціальному рівнях, а й у мистецтві. Йдеться не лише про новітні форми мистецтва – перфоманси, фестивалі, презентації, майстер-класи, благодійні акції, форуми, а й про інші ракурси бачення давно відомих проблем.
В усі тривожні і проблемні часи душа людська шукає тиху гавань від злих житейських бур і заметілей, в якій можна було б відігрітися, відчути себе захищеною. Шукає Істину, з якою в життя прийшли б мудрість і головний смисл. Сьогодні, мабуть, лише Православна Віра може захистити, відповісти на багато питань й дасть сили жити з усмішкою, не зважаючи на щоденні біди.
Душа українська живе нині в синдромі листопаду, в депресії, у втомі від війни і трагічних смертей («Господі, море Твоє таке безкрайнє, а човен мій такий утлий!»). Що є добро, а що є зло? Чому ми раптово опинилися в океанах ненависті і зла? Може тому, що не чуємо Бога, не намагаємось жити за Його заповідями? Чи можна перемогти війну і зло Любов’ю?.. Якою ціною платимо на цій грішній землі за неправду і ворожнечу до інших? Що ми знаємо про Ісуса Христа, а – що Ісус знає про нас?..
Слапчук Василь. Та сама курява дороги: Роман. – К.: Український пріоритет, 2015. – 400 с.
«Людина повинна відповідати за те, що вона живе у цьому дивному світі... Адже... це справді дивний світ», – зауважив Карлос Кастанеда у своїй «Подорожі до Ікстлану». Василь Слапчук написав ще одну хорошу книжку, витворивши власні, справді неповторні, світи – невловимі, наче буддійський дзен, неможливо парадоксальні (чого тільки вартий дух Мао Цзедуна, який вселився в тіло китайської жінки!), сповнені соковитої, «фірмової» Василевої іронії (взагалі, ми з друзями часто цитуємо його дотепні та вічні, філософські афоризми, наприклад, про наших жінок: «Коли Ця кличе їсти – треба йти їсти. Коли Ця посилає вмирати – треба йти вмирати. Вона Берегиня. Вона, як Мати-Вітчизна, із мечем») та надзвичайної людяності (особливо зворушили чарівні, кмітливі малюки на курорті, несподівані, вражаючі армійські спогади з війни та дивовижні зустрічі в екстремальних, духовних мандрах головного героя).
Рецензія Володимира Сапона на книгу:
Оксана Гарачковська. ХХ століття в українській поезії крізь призму сміху. — Київ: Альфа-М, 2015, — 560 с.
Ця монографія привернула до себе увагу передовсім неординарністю висвітлення проблеми. А ще тим, що вперше в нашій науковій літературі системно осмислено жанрові-стильові модифікації сатири і гумору на численних прикладах творчості наших поетів-сміхотворців, зокрема Олександра Олеся, Остапа Вишні, Володимира Сосюри, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, Івана Драча, Павла Глазового. Серед них є імена й земляків-чернігівців: Миколи Вороного, Володимира Самійленка, Василя Еллана-Блакитного, Ігоря Качуровського, Миколи Холодного.
Маргарита Крук. Рецензія на книгу:
Наталія Дев'ятко. Злато Сонця, синь Води. – Луцьк: Твердиня, 2014. – 140 с.
Складно сказати, на що подібна ця книга. Мені важко знайти відповідник не лише в українській, але й у світовій літературі. Таке враження, що цей твір написаний суцільними метафорами.
Якби мене запитали: про що ця книга, складності б не виникло – ця книга про Україну. Живу особу, яка може набувати людської подоби, втілюватися в людях, їхніх думках і переконаннях, бути стихією.
Так само персоналізовані Ніч, Смерть, мають своє втілення загублена пам’ять, страх, сірість і зневіра. Живі явища природи, сонце, зірки, вітер, вода... Весь світ живий, він говорить, його потрібно навчитися слухати і розуміти. Це можуть давні волхви, мольфари, характерники, а ще – хранителі загубленої пам’яті, на яких перетворюються гідні сини й доньки свого народу після смерті.
Степан Процюк. Руйнування ляльки. – К.:Ярославів Вал, 2010. – 280 с.
Степан Процюк – автор, котрий практично в кожному творі намагається дослідити у свій спосіб тяжку і болючу тему формування/деформації архетипу сучасного українця. Не є винятком і текст «Руйнування ляльки», на прикладі якого спробуємо віднайти уявлення Свого – уявлення про національний imagе (образ) − в інтерпретації Степана Процюка.
***
Імагологічний аналіз як галузь літературознавчої компаративістики, де досліджуються «літературні образи (іміджі) інших країн та іноземців, що створюються в певній національній чи регіональній свідомості й відбиваються в літературі», визначився і набув поширення у другій половині ХХ ст. Образи Свого й Чужого, що є предметом дослідження в цій галузі, належать до найдавніших архетипних уявлень, «а їх опозиція є однією із засадничих у структурі людської свідомості від часу її появи…» [4, с. 91]
Відгук на збірку поезій Інни Ковальчук «Воскресле сонце» (Житомир - 2015 р. 107 стор.).
Життя подарувало мені нових, цікавих, обдарованих, щирих і талановитих друзів. Інна Ковальчук – чи не найперша з них. Така не по-сучасному інтелігентна, з проясненим поглядом, який заглядає прямо в душу, з манерами світської леді, добрим серцем і щирою, теплою усмішкою.
Відгук на книгу Тетяни Іванчук «Там, де небо землю обняло», Київ, 2015 р., (135 стор.)
«Я виношую в серці слова, як дитину виношує мати» - ці рядки з вірша Тетяни Іванчук містять два найважливіші слова, що характеризують і творчість, і особистість поетеси. Поезія Тетянина щедра на кольори, настрої, тонкі відчуття – вона « малює» свої вірші, як картини, влучними, яскравими, живими словами. І основні з них, як на мене, це, власне, «слово» і «мати». Вірніше, «мати» - на першому місці. Бо те саме «слово» вона народжує, як мати дитину, а тоді відриває від свого серця і відпускає у світ широкий, до людей.
Анна Багряна. Ґеня. – Київ: Софія, 2015. – 56 с.
Чесно кажучи, не люблю я українських політиків, бо більшості з них не вистачає шляхетності, освіченості й патріотизму, притаманних, наприклад, колишньому президенту Чехословаччини, а потім Чехії, всесвітньо відомому драматургові, правозахисникові Вацлаву Гавелу.
Хоча є все-таки винятки. Це – Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та Слава Стецько. Справжні патріоти України, які присвятили життя боротьбі за Незалежність Української держави. Це – ті Прометеї, які осяяли вогнем правди і незламної віри в Перемогу наші душі.
Тому такий інтерес викликала у мене щойно видана книжка відомої української письменниці, а тепер уже й художниці Анни Багряної про життя видатної українки Слави Стецько.
На днях в івано-франківському видавництві «Симфонія форте» побачила світ третя збірка поетеси Наталії Данилюк «Океан, що навиворіт». До неї увійшла поезія, об'єднана чотирма циклами.
«Тут поєднались велич і любов» (з передмови)
Що таке людська Душа? Це світ, ні, мікросвіт, оаза, пустеля, а чи гідний прихисток, мушля, у яку можна сховатися разом зі своїми думками, мріями і переживаннями від всіх і всього… А коли Вона – океан, або… океан навиворіт?..
Кожна збірка віршів має свій настрій. Відкриваючи книгу Тетяни Іванчук «Там, де небо землю обняло», ніби приходиш до гостинної оселі, щоб неспішно поспілкуватися з господинею за чаєм з м’ятою. Обговорити все на світі, як буває, коли маєш досить часу для розмови. І попри те, що в світі коїться багато печальних речей – вертаєшся додому з легкою душею, як після сповіді. Бо книжка проникнута невловимо природним духом оптимізму: «Заглядає в вікна березневе сонечко, і одразу в хаті затишно стає».
Книжка-хата завжди повна люду. Там живе не одна душа, а ціла рідня, бо вірші для авторки – як діти:
Я виношую в серці слова,
Як дитину виношує мати.
І так боляче часом, бува,
Їх від серця свого відривати!