Головна

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова — біографія

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-%d0%b4%d0%bb%d1%8f-%d0%b1%d1%96%d0%be%d0%b3%d1%80%d0%b0%d1%84%d1%96%d1%97-%d0%b6%d0%b0%d1%80%d0%ba%d0%be%d0%b2%d0%b0Роксолана Жаркова — літературознавиця, кандидатка філологічних наук, письменниця.

Народилася 29 жовтня 1989 року на Львівщині. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Закохана в літературу, почала свою творчість ще в школі, в 11 років написала перший вірш зі символічною назвою «Доля України». 

Роксолана Жаркова: Це мати, яка ще росте

Мати, яка ще росте…

Це мати, яка ще росте. Тістом у надрах земних.
І ліпить сама себе зі солі, води і мук.
Печеться вогнем утрат, навіть найбільші з них
Не в силі спинити її годинників стук.

Сплітає години собі, як маскувальну сіть.
І вибухає враз, замінована від зневір.
Ви їжте її по шматку, та молока не просіть,
Під небом, хоча й воно розстріляне вже до дір.

Це мати, в якої – крик, ви не дивуйтесь так, -
Вона розучилася слів, повних речень і шепотінь…
Із ребер її Карпат проростає полин і мак,
А лона її морів народжують рибну тінь.

Поезія Роксолани Жаркової

Осінь

А тобі би ще трохи сили для рим і для зим,
І світла в туманні світанки сірографітні,
І трошечки суму, бо радості обрій за ним,
Щоб на ньому були ми для когось почуті й помітні.
Щоб тебе хтось ліпив теплими пальцями слів,
Долонями ласк, де накреслено шлях під лінійки.
Будь прямою собі крізь зигзаговість пройдених днів.
Будь прямою як можна довше, як можна стільки.
Будь прямою, навіть коли на трасі знак «поверни».
Будь прямою і не сутулься думками й плечима.
І навіть коли болітиме, пригорни.
І навіть коли мовчатимеш, благослови очима.

Проза Роксолани Жаркової

Світанок

(або діалог двох маленьких душ)

–Хто ти?

–Я…я маленька  блукаюча душа, що загубила свій спокій.

–В тебе очі задощили…

–А я ніколи й не була сонячною. Я – дитина Ночі.

–Всі ми такі. Похмурі. Зачинені. Нещасні.

–А я не шукаю щастя. Я чекаю на…світанок.

–А він прийде?

–Сподіваюся…

–А якщо ні? То що тоді?

–Вмиратиму. Під місяцем. У темряві.

–Тебе не побачать…

–Нехай. Мене і зараз не помічають. А я – є!.. Ще є…

Доброї ночі, Всесвіте!

Доброї ночі, Всесвіте!

Я відчуваю Тебе. 

Щодня. Щохвилини. Твоє безупинне серцебиття у моїх грудях…

Бог дозволив мені бути. Тут і зараз. З вами. І це справжнє диво.

Я не обирала цей світ, цю країну, в якій зараз живу, цю родину, у якій моє коріння. Просто одного дня Бог запалив ще одну зірку. Сподіваюся, що від цього комусь стане світліше…Бо без тих, кого зі мною нема і вже не буде, мені темно. А ще – холодно.

Нічого нема випадкового. Вірю в це.

Історія з життя

Перший вірш написала у шостому класі. Випадково. Взагалі-то спочатку я захопилася малюванням. І щоразу після уроків допізна бавилася олівцями. Виходило непогано. Ще донині зберігаю товстеньку папочку своїх пробних робіт. Отож, якось листопадового вечора, намалювавши кілька рисунків, я щось собі мугикала під ніс. Просто якісь слова, як ото деколи діти щось собі видумують вголос. Виникла якась рима, якась строфа. Захотілося записати. Та ні ручки, ні чистого аркуша не було поряд. Тому мій перший вірш був записаний простим олівцем на обгортці з-під шоколадки J. Він мав назву «Доля України». Важка тематика, як для одинадцятирічної дитини. Тому ніхто спочатку серйозно мою пробу пера не сприйняв. Мама тільки знизувала плечима.

Об'єднати вміст