о. Роман Коляда — диякон, піаніст-імпровізатор, журналіст, радіо- та телеведучий, поет

Народився 6 квітня 1976 року у Києві. Рукоположений у сан диякона 17 квітня 2010 року. Вчився у Коржівській СШ, Баришівській ДМШ (фортепіано, кларнет), Київській НМАУ ім.П.І.Чайковського (ІТФ, випуск 1997 року). Вчиться у КПБА (заочно).

Одружений, двоє дітей. Служить штатним дияконом Свято-Юріївської парафії УПЦ КП.

Дискографія:

  • «Трійця» («Trinity») (2001).
  • «Погляд в небо» («Look into the sky») (2008)
  • «Танець любові та розлуки» («Love and separation dance») (2009) .
  • «Янголи повертаються» («Angels return») (2011)
  • «Ethnolab» (2013) у складі проекту ТаРута feat. Роман Коляда
  • «Небесна сотня» (2014) у складі проекту ТаРута feat. Роман Коляда

Робота на телебаченні:

  • 1995-96 роки – УТ-1 – редактор і ведучий
  • 2000-2001 – канал ТЕТ, сценарист ток-шоу
  • 2011 рік – канал «Культура» – ведучий програми «Діалоги з Романом Колядою».

Робота на радіо:

  • 1997-2001 роки студія «Майдан» радіо «Голос Києва», режисер, ведучий, заступник головного редактора
  • 2001-2002 радіо «Ера» на «Промені» та на УР-1, ведучий програм
  • 2002-2009 «Радіо-Ера» FM, заступник головного редактора, ведучий програм
  • 2010 і дотепер ведучий ток-шоу «Український вимір» на УР-1
  • 2011 і дотепер директор радіо «Промінь» (УР-2)

Робота в пресі:

  • 2010 «Ізвєстія в Україні», заступник головного редактора (до грудня того ж року), колумніст (дотепер).

Бібліографія:

  • 2000 – КМЦ “Поезія” збірка “Святі вітряки” (укр., рос. мовами)
  • 2006 – «Континент-Прим» «Чимчикуючи містом». (укр. мовою)
  • Публікації у «Дніпрі», «Літературній Україні».
  • Інтернет публікації на poezia.org та maysterni.com.ua.

Нагороди:

  • Орден св.Нестора Літописця ІІІ ст., св.Рівноапостольного кн. Володимира. (обидва УПЦ)

 

 

Поезія
Вибране

***

Бракує сліз оплакати усіх.
Спасибі небу, посилає зливи.
Стрічки новин – якийсь пекельний сміх.
Спаси нас, Господи, від нього і помилуй.

Бракує слів, які про головне.
Спасибі небу, промовляє громом.
Хай милість нас Твоя не омине,
Бо ж прагнемо Едему, не Содому.

Якби ж то знати, що не задарма,
Ці божевільні втрати, Боже милий.
Немає сну, і спокою нема.
Крізь ніч лунає: Господи, помилуй.

 

***

Давай з тобою будемо відверті.
Любов – це життя.
Але знай:
Шлях любові – завжди шлях смерті.

Якщо хочеш любові і волі,
(прекрасний вибір),
Але пам’ятай:
Шлях до них завжди сповнений болю.

Можна, звісно, лишитися в зоні комфорту
І не ризикувати жити й любити.
Але вважай:
Це шлях в майстри жирового спорту.

А як же рожеві казки про прекрасну любов?
Спитай у Христа, чи у самураїв…
Але потім вставай!
Вставай, щоб любити… І помирати знов…

 

***

Ми живемо між смертю і смертю
На вузесенькій смужці життя.
Із прихованим комлексом жертви
Ми крокуємо в царство мертвих
Із цикутою для пиття.

Ми живемо між болем і болем,
На знеболення йде півжиття.
Наче мандри на мінному полі
Дослухання до Божої волі
По дорозі до каяття.

Ми живемо між ніччю і ніччю
І благаю я, Господи, Тя.
Не зроби шлях у темряву – звичним.
Імена у відмінку кличнім
Хай покличуть нас до життя.

 

***

Я п’ю любов немов терпке вино,
Визбирую пилком з ранкових квітів,
Вичитую з твоїх постів і твітів
Сценарієм незнятого кіно.

Я бавлюся любов’ю як дитя,
Що об вогонь не обпікало руки,
Не плакало від горя і розлуки
І не пізнало болю від життя.

Свічуся від любові, наче мідь
Розплавлена, аби постати дзвоном
І бачиться мені, що квітне льоном
В твоїх очах небес і снів блакить.

 

Різдвяні відлуння

Перехрестя буття з житієм:
Ніч надворі, та тепло у домі.
В неосяжного світу огромі
Ти обрав для Різдва Віфлеєм.

В переході з буття в житіє
Перехід від обличчя до лику
І назад: від «Осанни» до крику,
Щоб одплакать Рахілі своє.

Бог Предвічний над сонмом суєт
Хай не буде пом’янутий всує.
У Святвечір я серцем відчую
Як зустрілись буття з житієм.

 

Ти пахнеш яблуком

Ти пахнеш яблуком. Яблуком і корицею.
В серці бриниш нерозгаданою таємницею.
Янголи з неба на нас нетутешніми птицями
Дивляться й далі летять із дитячими лицями.

Звідки ти, щастя? Неначе Всевишній десницею
Взяв і віддав (ти сказала тоді: «це я!»)
Нині ж очей Своїх всевидючими зіницями
Дивиться з неба, і, то благословить громовицями,
Тихо рахуючи дні з безконечників сплетеною вервúцею,
То заскрипить вітряком чи старою криницею.

В лісі галявини вкрилися густо суницями,
Хмарами небо рясніє всуціль білолицими,
Серце дзвенить у любові гартованою крицею…
А ти пахнеш яблуком. Яблуком і трохи корицею.

 

Священникам на Майдані

вибір тільки один
б’ють у ліву чи в праву
якщо з Богом ідеш
все одно – на Хрест

за дітей чи за себе
за зрадливу державу
обдеруть, перепишуть
мов старий палімпсест

хоч сто раз повтори
та хіба хто почує
між тортур глухота
найстрашніша з усіх

не пом’янемо ми
Твого імені всує
тільки не поклади
нас калиною в сніг

 

Листопадовий лист

Мій листопад непримітним Леоном-кіллером
Ходить незримо, стріляє опалим листям.
Круки на вітті, цинічної осені філери
Скніють над тими, кому через Лету плисти.

Вересень – літо, про жовтень томи написано,
Тільки november, немов католицький frater
Мовить вервúцю, а поміж гілками лисими
Вітер протягує сонні від мряки vibrato.

Так не зогледишся й осінь при скроні свиснула,
Камінь давидів і той не літав так швидко.
Щось невесела моя з листопаду епістола.
Місяць такий – не для широкого вжитку.

 

Імпровізація

Коханка моя – струнка,
п”янка, мелодійна й дзвінка.
Часом, буває така,
Що пальцями кров стіка.

Тверда, бо сталева вона.
Буває від неї луна.
І в тому моя є вина,
Бо коханка моя – струна.

 

Німий метроном

З метрономів для серця, найкращий – то стукіт коліс,
Ну а те, що на стрілках збоїть, то на те вони й стрілки.
Як легеням непросто з пустелі – у мішаний ліс,
Так і серцю непросто оговтатись після помилки –

Розігнатись, почути – струною дзвенить магістраль
І летіти вздовж неї, лякаючись тахікардії,
Як узяті разом Трамонтана, Памперо й Містраль,
Незборимо, нестримно, наосліп, до неба, до мрії!

З метрономів для серця найкращий – то стукіт коліс,
На якої ж холєри придумали рейки безшовні?
Вже й в святая-святих – в поїзди запихає свій ніс
Всюдисущий гламур, все псує і зсередини й ззовні.

Все однаково тепле, зручне, й не чуже й не своє,
Все гладеньке стає, все блискуче, рожеве і … мертве,
Доведеться вже скоро шукати, де ж, Господи, є
Хоч один хтось, кому не в бутік, чи у банк, а до церкви.

З метрономів для серця найкращий – то стукіт коліс,
Записати б цей звук, бо, їй-право, вже скоро забудем,
Разом з вод чистотою й святою солоністю сліз
Як зовуться оті, за подобою й образом створені… Люди!

Більше інформації тут: http://kolyada.org.ua