Левченко Іван

Конвой війни

       12 серпня 2014 року гуманітарний конвой  із 287 "КАМАЗів"
    з 20 тоннами допомоги кожен рушив в напрямку  "Новоросії"
      За повідомленням російських засобів масової інформації
 

Пересварився з усіма –
Тепер живу, як вовк-самітник…
Війні закінчення нема, 
А вже закінчується літо.
 
Гуманітарні вантажі
Ідуть конвоєм із Росії.
Як розуміти це, скажіть?
Невже він з глузду з’їхав – Київ? 

Не пригорнутись...

              Світлій пам’яті Віктора Баранова

Уже ровесники вмирають.
І не від кулі на війні...
Ще вчора був, і вже немає.
І гірко-боляче мені.
А я гасаю все по світу,
Немов до всього справа є.
Елементарно додзвонитись
І то вже часу не стає...
Ще ж наче вчора йшли зі Спілки
Додому Банковою вдвох.
Ще ж… Залишився спогад тільки
Тепер в рядочках у кількох.

Олімпієць

Сьогодні 34 роки, як не стало геніального поета й артиста
Володимира Висоцького. Він пішов із життя в 42 роки під час
 ХХІІ Олімпійських ігор у Москві
 

І століття спливе – не забудуться, певен,
Ані голос його, ні надсадні пісні. 
Як прощалися з ним у ту спеку липневу –
Понад тридцять вже літ! – не забути мені. 

Голгофа України

Хай би навіть не було
Ні загарбання в нас Криму,
Ні на схід не привело
Росіян та іже з ними…      
 
Хай би навіть не згорів
Малайзійський збитий "Боїнг"
Й не понищено бійців
Стільки вже на полі бою…
 
Хай би мирних громадян
Не розстрілювали зайди 
І в кремлівського вождя 
Просвітліли мізки завтра, 
 
Все одно ганьби не змить,
Бо зуміли прихистити
Тих, що мали ми судить:
Втікачів – убивць-бандитів. 
 
Ще й чинили з ними зло. 
Не спростуєш: схід – як доказ.
Як же скажеш не було,
Якщо ллється кров і досі? 

Найважче рішення

«Після обговорення ситуації, я, як Верховний Головнокомандувач, прийняв рішення не продовжувати режим одностороннього припинення вогню».

Звернення Президента України Петра Порошенка до співвітчизників, 30 червня 2014 року

І кожен видихнув: нарешті!
Всім зволіканням край, кінець.
Так, мир – жаданіший. Але ж ти
Сам це відчув – урвавсь терпець.

Бо перемир’я, й стільки вбитих!
Який з ним може бути мир –
Із терористом і бандитом?
Невже такі наївні ми?

Де ж шахтарі?

Іде війна. І кращі гинуть
Задля загального добра:
Бійці боронять Україну –
Не віддають шахтарський край!

А скільки їх – тих зайд триклятих 
І тих, хто зрадив рідний стяг
Та ладен край шахтарський здати
В полон непроханим гостям!

І убивають – сіють горе.
А де ж відважні шахтарі?
Як миші ті, принишкли в норах,
І ані носа – за поріг!

Як мудро – в погребі чекати,
Чия візьме, й тим – на поклін.
Західняки пішли в солдати,
А з шахтарів – хоч би один!

Виглядала сина...

      “Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці. 
     Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”.
          З гімну України

Виглядала сина мати
І молила Бога,
Щоб з війни його діждати,
Господи, живого!

Він один у неї в світі.
У лиху годину
Мусив край свій боронити –
Неньку Україну!

Цілу зиму ждала мати…
Вже й весна минає,
А нема війні тій клятій
Ні кінця, ні краю!

Не такі сини хутенькі,
Як лихі новини:
Заридала гірко ненька
Над убитим сином.

Зненацька…

Шістнадцять вбито.  І свої
В своїх стріляють – з гвинтокрила…
Хто ж так спрямовує бої,
Що ми себе отак зганьбили?

Так твердить ворог. Наші ж – ні:
Блок-пост зненацька обстріляли…
А поясніть тоді мені,
Чому ми напад той проспали?

І чим займались вартові?
А наша розвідка? Питання!
Безперешкодно бойовик
Між нас гасає на світанні…

І чистий чорним став четвер!
А мовби йшло все до фіналу…
Як в це повірити тепер?
Чи бабця надвоє гадала?

А жовч аж хлище із Москви:
Ефір – суціль про Україну.
І де стріляє бойовик,
Це – ми, в них: хунта неодмінно!

До Шевченка

День травневий ще зранку на сонці по вінця настоявсь.
Вмив Успенський собор, вмив і нас, і розбуджений Канів.
І пливли ми у нім до Шевченка людською рікою,
Мов Дніпро: повноводно, широко, розкуто, весняно.

Так колись і його в путь трагічну, прощальну, останню
Шляхом канівським тим пронесли у гіркій домовині…
І не просто на гору знесли на Чернечу останки –
За Поетом пішла-підвелася уся Україна.

Велелюдна ріка – волелюбна, невтримна і вільна:
Що омріяв Тарас. І за неї в неволі жорстоко карався.
Як це дивно, їй-право: пішла за Поетом уся Україна,
Вслід за словом його – із колін Прометеєм звелась-піднялася!

Іван Левченко — вчений, журналіст, поет

Іван Васильович Левченко народився 8 лютого 1952 року в селі Мала Токмачка Оріхівського району Запорізької області. Через ранню смерть батьків виховувався в Новомиколаївській та Запорізькій школах-інтернатах. Закінчив українське відділення філологічного факультету Запорізького державного педагогічного інституту (нині – Запорізький державний університет) та аспірантуру за фахом засоби масової інформації в Академії суспільних наук у Москві.

Об'єднати вміст